Геостратегічними гравцями є держави, які мають здатність та національну волю здійснювати могутній вплив за межами своїх кордонів з метою змінити (тією мірою, яка зачіпає інтереси Америки) наявний геополітичний статус-кво. Вони мають потенціал та налаштованість на те, щоб бути нестійкими в геополітичному плані. Хоч би які для цього були причини — прагнення до національної величі, досягнення ідеологічних цілей, релігійне месіанство або економічне зростання — деякі держави прагнуть здобути провідну роль у регіоні або зміцнити свої глобальні позиції. Ними рухають глибоко вкорінені та комплексні мотивації, які найкраще вдалося сформулювати Робертові Браунінгу: “Людина прагне вийти за межі досяжного, бо для чого ж тоді рай?” Таким чином, ці держави ретельно вивчають американські атрибути влади, визначають ступінь, до якого їхні інтереси перехрещуються або збігаються з американськими, і формують свої власні, більш обмежені євразійські цілі, які подеколи тотожні цілям Америки, але іноді конфліктують із ними. Сполучені Штати мають приділяти особливу увагу євразійським державам, які керуються такою мотивацією.

Геополітичними стрижнями є держави, чиє важливе значення випливає не з їхньої могутності чи мотивації їхніх дій, а радше внаслідок вразливого розташування та його потенційного впливу на поведінку геостратегічних гравців. Дуже часто роль геополітичних стрижнів визначається саме їхньою географією, яка в окремих випадках покладає на них особливу роль чи то у визначенні доступу до важливих регіонів, чи в тому, що вони відмовляються надати ресурси котромусь зі стратегічних гравців. У ряді випадків геополітичний стрижень може діяти як захисний щит для важливої держави або навіть для якогось регіону. Інколи навіть саме існування геополітичного стрижня має дуже важливі політичні та культурні наслідки для більш активного сусіднього геостратегічного гравця. Отже, визначення ключових євразійських геополітичних стрижнів доби після закінчення “холодної війни” та їхній захист також є важливим аспектом глобальної геостратегії Америки.

Слід на самому початку також зазначити, що хоча всі геостратегічні гравці прагнуть стати важливими та могутніми країнами, не всі важливі та могутні країни автоматично є Геостратегічними гравцями. Таким чином, хоча визначити геостратегічних гравців відносно легко, виключення з нижченаведеного списку деяких безперечно важливих країн може вимагати подальшого обгрунтування.

В сучасному світі на новій політичній карті Євразії можна визначити принаймні п'ять ключових геостратегічних гравців та п'ять геополітичних стрижнів (причому двоє з останньої групи можуть почасти претендувати й на роль гравців). Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія є головними й активними гравцями, тоді як Великобританія, Японія та Індонезія, безперечно, будучи дуже важливими країнами, на цю роль не підходять. Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран відіграють роль критично важливих геополітичних стрижнів, хоча як Туреччина, так і Іран до певної міри (в рамках своїх обмеженіших можливостей) є також геостратегічно активними. Про кожного з них ми поговоримо в наступних розділах.

На цьому етапі досить буде сказати, що на західній околиці Євразії ключовими та динамічними Геостратегічними гравцями є Франція та Німеччина. Обидві вони мотивуються прагненням до єдиної Європи, хоча й по-різному бачать, до якої міри і яким чином така Європа має залишатися пов'язаною з Америкою. Однак обидві вони хочуть сформувати щось нове й амбітне в Європі, змінивши таким чином статус-кво. Зокрема, Франція має своє власне геостратегічне уявлення про Європу, що в деяких важливих аспектах відрізняється від концепції Сполучених Штатів, і вона схильна вдаватися до тактичних маневрів, спрямованих на те, щоб використовувати Росію проти Америки, а Великобританію проти Німеччини, навіть незважаючи на те що вона спирається на франко-німець-кий союз, аби компенсувати власну відносну слабкість.

Сер Рой Денман, колишній британський урядовець, шо представляв свою країну в Європейській комісії, пригадує в своїх мемуарах, що ще в 1955 р. на конференції в Мессіні, де було розглянуто майбутні плани формування Європейського союзу, офіційний речник від Великобританії недвозначно заявив присутнім там майбутнім архітекторам Європи: “Договір, про який тут ідеться, не має шансів бути узгодженим, а якщо й буде узгоджений, то в нього немає шансів бути застосованим. А якби він і був застосований, то для Великобританії він залишиться цілком неприйнятним... До побачення, і хай вам щастить”.

Відтоді минуло чотири десятки років, але наведені вище слова залишаються у своїй основі визначальними у ставленні Великобританії до побудови справді єдиної Європи, її небажання брати участь у економічному та валютному союзі, створення якого заплановано на січень 1999 р., пояснюється небажанням ототожнювати долю Великобританії з долею Європи. Суть такого ставлення було чітко узагальнено на початку 90-х років:

- Великобританія відкидає мету політичного об'єднання;

- Великобританія виступає за модель економічної інтеграції, шо базується на вільній торгівлі;

- Великобританія віддає перевагу координації зовнішньої оборонної політики та політики в галузі безпеки за межами ЄС (Європейського Співтовариства);

- Великобританія рідко коли збільшувала свій вплив в ЄС.

Безперечно, Великобританія зберігає важливе значення для Америки. Вона й сьогодні до певної міри здійснює глобальний вплив через Британську співдружність націй, проте вона перестала бути великою державою і її не мотивують амбітні плани. Вона — ключовий прихильник Америки, дуже лояльний союзник, життєво важлива військова база і тісний партнер у критично важливій розвідувальній діяльності. Дружбу з нею слід плекати, але її політика не вимагає постійної уваги. Це геостратегічний гравець, який вийшов у відставку, спочивши на своїх чудових лаврах, і значною мірою відсторонений від великої європейської авантюри, головними дійовими особами якої є Франція та Німеччина.

Аналогічним чином, навряд чи треба доводити, що великим гравцем залишається і Китай. Він уже є важливою регіональною державою і прагне більшого, зважаючи на свою історію та на концепцію китайської держави як центру всесвіту. Вибір, який робить Китай, уже починає впливати на геополітичний розподіл влади в Азії, а його економічний поступ, безперечно, посилить його матеріальну могутність та збільшить амбіції. Зростання впливу “великого Китаю” загострюватиме тайванське питання, а це неминуче вплине на позицію Америки на Далекому Сході. Розпад Радянського Союзу призвів до утворення на західному фланзі Китаю низки держав, щодо яких китайські лідери не можуть залишитися байдужими. Отже, на Росію також вплине посилення активності Китаю на світовій арені.

Ця самообмежувальна політична позиція Японії, у свою чергу, дозволяє Сполученим Штатам відігравати провідну роль у сфері безпеки на Далекому Сході. Отже, Японія — не геостратегічний гравець, хоча її очевидний потенціал швидко ним стати (а надто якщо Китай або Америка раптово змінять свій нинішній політичний курс) накладає на Сполучені Штати особливий обов'язок плекати американо-японські відносини. Америка повинна не стежити за зовнішньою політикою Японії, а дуже тонко заохочувати її прагнення самообмежуватися. Будь-яке помітне зниження рівня американо-японських політичних зв'язків безпосередньо вплине на стабільність у регіоні.

Натомість Індія перебуває в процесі становлення як регіональна держава і має потенціал стати впливовим глобальним гравцем. Вона вважає себе також суперником Китаю. Можливо, вона переоцінює свої майбутні можливості, але, безперечно, Індія — це найпотужніша держава Південної Азії, так би мовити, регіональний гегемон. Ні для кого також не секрет, що вона має ядерну зброю — і то не тільки для залякування Пакистану, а й насамперед для того, щоб збалансувати наявність ядерного арсеналу в Китаї. Індія також має геостратегічне бачення своєї ролі в регіоні як щодо своїх сусідів, так і в усьому Індійському океані. Проте на даному етапі її амбіції лише почасти стосуються американських інтересів у Євразії, а отже, Індія як геостратегічний іравець не є (принаймні тією мірою, як Росія або Китай) джерелом геополітичноі стурбованості для Сполучених Штатів.

Україна — ця нова і дуже важлива клітинка на євразійській шахівниці — є геополітич-ним стрижнем, тому що саме її існування як незалежної держави допомагає трансформувати Росію. Без України Росія перестала бути євразійською імперією. Росія без України може й далі домагатися імперського статусу, але в разі успіху цих домагань вона стане переважно азіатською імперською державою і ризикує втягнутись у руйнівні конфлікти з пробудженням населення Середньої Азії, яке тоді не змириться з утратою своєї недавньої незалежності й дістане підтримку від дружніх ісламських держав на півдні. Китай, імовірно, теж чинитиме спротив будь-якому відновленню панування Росії над Середньою Азією, зважаючи на зростання його інтересу до нових незалежних держав у цьому регіоні. Однак якщо Москва відновить контроль над Україною з її 52-мільйонним населенням та великими ресурсами, а також доступом до Чорного моря, Росія автоматично знову перетвориться на могутню імперію, що охоплюватиме Європу та Азію. Втрата Україною незалежності мала б прямі наслідки для Центральної Європи, перетворивши Польщу на геополітичний стрижень на східному рубежі об'єднаної Європи.

Азербайджан володіє величезними енергоресурсами і, попри свою обмежену територію та невелике населення, має критичне геополітичне значення. Це — корок пляшки з багатствами басейну Каспійського моря та Середньої Азії. Незалежність середньоазіатських держав може практично втратити сенс, якщо Азербайджан буде повністю підкорений контролю Москви. Його нафтові ресурси, які мають велике значення, також можуть перейти під контроль росіян, якщо незалежність цієї країни буде зведено до нуля. Незалежний Азербайджан, пов'язаний із західними ринками трубопроводами, які не проходитимуть по території, контрольованій росіянами, стане ще й важливим шляхом доступу економічно розвинених країн-споживачів до енергетичних багатств середньоазіатських республік. Майже як і у випадку з Україною, майбутнє Азербайджану та Середньої Азії має ключове значення для визначення майбутнього Росії.

Проте Туреччина та Іран є надзвичайно важливими геополітичними стрижнями. Туреччина забезпечує стабільність у регіоні Чорного моря, контролює доступ із нього до Середземного моря, стримує Росію на Кавказі, все ще стримує розповсюдження ісламського фундаменталізму і служить південним оплотом НАТО. Дестабілізована Туреччина, ймовірно, стане агресивнішою на Південних Балканах і водночас полегшить відновлення контролю Росії над новими незалежними державами Кавказу. Іран, незважаючи на своє неоднозначне ставлення до Азербайджану, аналогічним чином надає стабілізуючу підтримку новому політичному розмаїттю в Середній Азії. Він домінує на східному узбережжі Перської затоки, і водночас його незалежність, попри теперішнє вороже ставлення Ірану до Сполучених Штатів, є бар'єром проти потенційної загрози з боку Росії американським інтересам у регіоні Перської затоки.

Вишенаведений список геостратегічних гравців та геополітичних стрижнів не є ані постійним, ані усталеним. З часом деякі держави сюди додаватимуться, а деякі звідси вилучатимуться. Безперечно, з певного погляду можна твердити, що до останньої категорії слід додати Тайвань, або Таїланд, або Пакистан, а може, й Казахстан чи Узбекистан. Проте на даному етапі аргументи на користь будь-якої з вищеназваних країн не видаються переконливими. Зміна статусу тієї або тієї з них являтиме собою важливу подію і спричинить певні зрушення в розподілі сил, проте навряд чи каталітичні наслідки цього будуть далекосяжними. Єдиним винятком з цього можна вважати тайванську проблему, якщо розглядати її окремо від Китаю. Але й ця проблема виникне лише в тому випадку, якщо Китай застосує великі сили для завоювання острова, кинувши виклик Сполученим Штатам і в такий спосіб створивши загрозу в більш загальному плані для репутації Сполучених Штатів на Далекому Сході. Ймовірність такого розвитку подій видається низькою, але все ж ці міркування треба мати на увазі при формуванні політики США щодо Китаю.