Зміст

КРИТИЧНІ ВИБОРИ ТА ПОТЕНЦІЙНІ ВИКЛИКИ

Визначення центральних гравців та ключових стрижнів допомагає визначити великі політичні дилеми США та передбачити найголовніші виклики Євразійського суперконтиненту. Їх можна в загальному плані підсумувати (перед тим як у наступних розділах буде їх розглянуто більш комплексно) у вигляді п'яти проблем широкого плану:

- Якому типу Європи Америка має віддавати перевагу і, відповідно, сприяти?

- Яка Росія буде в інтересах Америки і що та скільки Америка може зробити в цьому стосунку?

- Яка ймовірність появи в Центральній Євразії нових “Балкан” і що треба зробити Америці, аби звести до мінімуму ризики, які виникнуть внаслідок цього?

- Яку роль Китаю на Далекому Сході слід заохочувати і якими будуть наслідки цієї його поведінки не тільки для Сполучених Штатів, а й для Японії?

- Які можуть утворитися євразійські коаліції, що становитимуть загрозу для інтересів США, і що слід зробити, аби цьому запобігти?

Сполучені Штати завжди проповідували свою вірність справі об'єднання Європи. Ще від часів адміністрації Дж. Кеннеді стандартною концепцією була ідея “рівноправного партнерства”. Офіційний Вашингтон постійно проголошував своє бажання бачити Європу як єдине ціле, яке буде досить потужним, щоб поділяти з Америкою як відповідальність, так і тягар світового лідерства.

Це — усталена аргументація на цю тему. Але на практиці позиція Сполучених Штатів була менш чіткою і менш послідовною. Чи справді Вашингтон бажає бачити Європу рівноправним партнером у світових справах, чи він волів би нерівноправного альянсу? Наприклад, чи готові Сполучені Штати розділити з Європою лідерство на Близькому Сході — регіоні, який не тільки набагато ближчий у географічному відношенні до Європи, ніж до Америки, а й такому, де кілька європейських держав мають довгострокові інтереси? На думку негайно спадає Ізраїль. На розбіжності між позиціями США та Європи стосовно Ірану та Іраку Сполучені Штати також дивляться не як на проблему рівноправних партнерів, а як на приклад непідкорення їхнім інтересам.

Неоднозначна позиція США у питанні їхньої підтримки об'єднання Європи також приводить нас до проблеми, як визначити європейську єдність, зокрема, яка країна в разі потреби має вести провід у об'єднаній Європі. Вашингтон не умовляв Лондон змінити своє ставлення до європейської інтеграції, але й водночас продемонстрував очевидне бажання бачити європейським лідером Німеччину, а не Францію. Це й зрозуміло, зважаючи на традиційну спрямованість політики Франції, але таке віддання переваги мало також своїм наслідком періодичне виникнення тактичного франко-британського співробітництва з метою стримування Німеччини, а також періодичне загравання Франції з Москвою на противагу американо-німецькому зближенню.

Поява справді єдиної Європи, а надто якщо це станеться за конструктивної допомоги Америки, вимагатиме внесення значних змін у структуру та процеси всередині НАТО як основної сполучної ланки між Америкою та Європою. НАТО — це не тільки основний механізм здійснення впливу США на європейські справи, а й основа надзвичайно важливої в політичному плані військової присутності США в Західній Європі. Однак європейська єдність вимагатиме, щоб ця структура пристосувалася до нової реальності — існування альянсу між двома більш або менш рівноправними партнерами замість такого, який, якщо вдатися до традиційної термінології, по суті, складається з гегемона та його васалів. Цю проблему поки що переважно обминають, незважаючи на те що в 1996 р. було зроблено кроки по зміцненню в рамках НАТО ролі Західноєвропейського союзу (ЗЄС), військової коаліції західноєвропейських держав. Таким чином, реальний вибір на користь об'єднаної Європи змусить провести далекосяжну реорганізацію НАТО, що неминуче призведе до зменшення керівної ролі Америки в рамках цього альянсу.

Одне слово, довготривала американська стратегія в Європі муситиме в очевидний спосіб розв'язати питання об'єднання Європи та справжнього партнерства з Європою. Америка, яка справді бажає єдиної, а отже, й більш незалежної Європи, повинна буде підтримати ті європейські сили, які й справді віддані ідеї політичної та економічної інтеграції Європи. Така стратегія також означатиме зменшення ролі особливих відносин між США та Великобританією.

Політичний курс на єдину Європу також передбачає розв'язання (хоча й спільно з європейцями) надзвичайно вразливого питання про географічні рамки Європи. Як далеко на схід має просунутися Європейський союз? І чи повинні східні кордони ЄС збігатися зі східними рубежами НАТО? З першого питання рішення мають ухвалити переважно європейці, але рішення з цієї проблеми матиме й безпосередні наслідки для того, яке ухвалюватиме НАТО. Однак у останньому випадку рішення ухвалюватиметься за участю Сполучених Штатів, а голос США в НАТО все ще залишається вирішальним. Зважаючи на зростання консенсусу в питанні доцільності прийняття країн Центральної Європи як до ЄС, так і до НАТО практичний аспект цього питання примушує зосередити увагу на майбутньому статусі республік Балтіі, а можливо, й України.

Таким чином, дилема об'єднання Європи, описана вище, накладається на другу дилему, яка стосується Росії. На запитання про майбутнє Росії відповісти легше, якщо передбачити появу Росії демократичної, тісно пов'язаної з Європою. Як можна сподіватися, демократична Росія буде з більшою симпатією ставитися до цінностей, що їх поділяють Америка та Європа, а отже, з більшою ймовірністю вона стане молодшим партнером у формуванні стабільнішої Євразії, країни якої співпрацюватимуть між собою. Проте амбіції Росії можуть вийти за рамки здобути визнання та повагу до себе як до демократичної держави. В середовищі російського зовнішньополітичного істеблішменту, що складається переважно з колишніх радянських посадових осіб, все ще велику популярність має глибоко вкорінене бажання відігравати в Євразії особливу роль, таку роль, яка послідовно спрямована на підкорення Москві нових незалежних пострадянських держав.

У цьому контексті навіть дружній політичний курс Заходу деякі впливові члени політичного керівництва Росії вважають таким, що спрямований на відкидання обгрунтованих претензій Росії на глобальний статус. Два російські геополітики сформулювали це в таких словах: “Сполучені Штати та країни НАТО хоча й беруть до уваги, наскільки це можливо, прагнення Росії до самоствердження, все ж твердо і послідовно руйнують геополітичні основи, які могли б, принаймні теоретично, дозволити Росії сподіватися на здобуття статусу держави № 2 у світовій політиці, який належав Радянському Союзу”. Більше того, вони вважають, що Сполучені Штати здійснюють таку політику, в рамках якої “нова організація європейського простору, яка розробляється Заходом, по суті, грунтується на ідеї підтримки в цій частині світу нових, відносно невеликих та слабких національних держав через їхнє більш або менш тісне зближення з НАТО, ЄС тощо”.

Вищенаведені цитати добре визначають, хоча й дещо емоційно, дилему, яку доводиться розв'язувати Сполученим Штатам. До якої міри слід допомагати Росії в галузі економіки, що неминуче зміцнює її в політичному та військовому плані, і до якої міри одночасно слід допомагати новим незалежним державам у захисті та зміцненні їхньої незалежності? Чи може Росія водночас бути як потужною, так і демократичною державою? Якщо вона знову стане потужною, чи не прагнутиме вона відновити втрачені імперські володіння і чи зможе вона тоді бути як імперією, так і демократичною державою?

Політика США щодо таких життєво важливих геополітичних стрижнів, як Україна та Азербайджан, не може оминути цього питання, а отже, Америка стоїть перед складною дилемою тактичної рівноваги та стратегічної мети. Внутрішнє відродження Росії має істотне значення для демократизації і навіть європеїзації Росії. Проте будь-яке відновлення її імперського потенціалу суперечитиме обом цим цілям. Більше того, саме в цьому питанні можуть виникнути розбіжності між позицією Америки та позиціями деяких європейських держав, особливо в міру розширення ЄС і НАТО. Чи слід вважати Росію кандидатом на членство, в кінцевому підсумку, в кожній з цих двох структур? А що тоді робити з Україною? Ціна за виключення Росії може бути високою — це створить в умонастроях росіян ідею про самодостатність, проте результати розмивання ЄС або НАТО також можуть спричинитися до відчутної дестабілізації.

Ще одна велика непевність чатує на нас на великих та геополітично плинних просторах Центральної Євразії, що посилюється потенційною вразливістю турецького та іранського стрижнів. На території, позначеній на нижченаведеній карті, від Криму на Чорному морі прямо на схід уздовж нових південних кордонів Росії аж до китайської провінції Сіньцзян, далі вниз до Індійського океану, а звідти на захід до Червоного моря, і на північ до східного узбережжя Середземного моря й назад до Криму,— проживають близько 400 млн. людей, розташовано близько 25 держав, і майже всі вони в етнічному, а також у релігійному плані неоднорідні, і практично жодна з них не є політичне стабільною. Деякі з цих держав, можливо, скоро матимуть власну ядерну зброю.

Аж ніяк не виключено, що цей величезний регіон, просякнутий ненавистю і оточений могутніми державами, які змагаються між собою, стане або великим полем битви між націями-державами, або — з іще більшою ймовірністю — ареною тривалих насильницьких сутичок на міжнаціональній та релігійній основі. Те, чи Індія служитиме тут фактором стримування, чи, навпаки, захоче накинути свою волю Пакистанові, значною мірою вплине на регіональні масштаби можливих конфліктів. Внутрішня напруга всередині Туреччини та Ірану не тільки може загостритися, а й значно зменшити стабілізуючу роль, яку ці держави здатні відігравати в цьому вулканічному регіоні. Такий хід подій у свою чергу ускладнить процес асиміляції нових середньоазіатських держав до міжнародного співтовариства, водночас негативно впливаючи на стан безпеки в регіоні Перської затоки, де домінує Америка. В будь-якому разі як Америка, так і міжнародна спільнота можуть зіткнутися тут із викликом, який затьмарить масштаби недавньої кризи в колишній Югославії.

Однією з проблем цього нестабільного регіону може стати виклик провідній ролі Америки з боку ісламського фундаменталізму. Експлуатуючи релігійну ворожість до американського способу життя і користуючись наявністю арабсько-ізраїльського конфлікту, ісламські фундаменталісти можуть дестабілізувати низку прозахідних урядів на Близькому Сході та в кінцевому підсумку завдати шкоди інтересам Америки в цьому регіоні, а надто в Перській затоці. Проте без політичної єдності і в умовах відсутності єдиної справді потужної ісламської держави викликові з боку ісламського фундаменталізму не вистачатиме геополітичного ядра, а отже, він найбільш імовірно реалізуватиметься в розрізнених актах насильства.

Геостратегічною проблемою надзвичайної ваги є поява Китаю як потужного центру сили. Тут найдоцільніше було б залучити Китай, що все більше демократизується та запроваджує в себе вільну ринкову економіку, до регіональної структури широкого співробітництва в Азії. Але що, як Китай не стане демократизуватися і постійно нарощуватиме свою економічну та політичну потугу? Тоді може з'явитися “великий Китай” усупереч сподіванням та розрахункам його сусідів, і будь-які спроби завадити цьому можуть призвести до загострення конфлікту з Китаєм. Такий конфлікт може внести напругу в американо-японські відносини (адже немає жодної впевненості в тому, що Японія захоче піти за Америкою в стримуванні Китаю), а отже, й мати потенційно революційні наслідки для перегляду в Токіо регіональної ролі Японії, що може призвести навіть до витіснення Америки з Далекого Сходу.

Проте за досягнення домовленостей з Китаєм також треба буде платити високу ціну. Визнати Китай регіональною потугою означатиме не просто слова. В будь-якому регіональному пануванні є своя суть. Якщо говорити прямо, то наскільки велику сферу впливу Америка погодиться віддати Китаю і якою мірою вона буде готова залучити його у світові справи? Які райони, що нині розташовані за межами радіусу політичної досяжності Китаю, можна буде віддати новоявленій “піднебесній імперії”?

В цьому контексті особливої ваги набуває збереження присутності США в Південній Кореї. Без цього навряд чи зможуть далі існувати американо-японські військові домовленості в їх нинішній формі, оскільки Японія муситиме стати більш самодостатньою у військовому плані. Проте будь-який рух до возз'єднання Кореї, напевне, зрушить основу для подальшої військової присутності США в Південній Кореї. Возз'єднана Корея може не захотіти увічнювати військову протекцію з боку США; це може бути тією ціною, яку Китай візьме за свою рішучу підтримку справи возз'єднання на цьому півострові. Одне слово, будь-які зміни у відносинах між Сполученими Штатами та Китаєм матимуть безпосередні наслідки для стабільності американо-японо-корейських тристоронніх домовленостей у галузі безпеки.

Нарешті, варто коротко згадати про можливість виникнення непередбачених обставин у майбутньому політичному розкладі, які ми детальніше розглянемо у відповідних розділах. У минулому в міжнародних відносинах переважали двобої між окремими державами за панування в регіоні. Надалі ж Сполученим Штатам, можливо, доведеться вирішувати, як їм змагатися з регіональними коаліціями, що спробують витіснити Америку з Євразії, цим самим загрожуючи статусу США як глобальної держави. Але чи виникнуть такі коаліції, які кинуть виклик провідній ролі Америки, дуже значною мірою залежатиме від того, наскільки ефективно Сполучені Штати відреагують на основні викладені тут дилеми.

Потенційно найбільш загрозливим сценарієм може бути утворення великої коаліції Китаю, Росії та, можливо, Ірану, “антигегемонської” коаліції, яку об'єднуватиме не ідеологія, а спільні проблеми стратегічного характеру. За масштабом і розмірами це нагадуватиме виклик, який свого часу був кинутий китайсько-радянським блоком, хоча цього разу роль лідера візьме на себе, можливо, Китай, а Росія піде за ним. Уникнути такого варіанту, хоч би якою віддаленою уявлялася його ймовірність, Америка зможе лише в тому випадку, коли виявить усе своє геостратегічне вміння одночасно на західному, східному та південному периметрах Євразії.

Географічно більш обмеженим, а проте ще значущішим за своїми наслідками, може стати виклик, спричинений появою китайсько-японської осі внаслідок утрати Америкою своїх позицій на Далекому Сході та революційних змін у сприйнятті світу Японією. Ці два могутні й надзвичайно продуктивні народи могли б ідеологічно об'єднатися, експлуатуючи певну форму “азіатської ідеї” як антиамериканської доктрини. Однак виглядає малоймовірним, що в передбачуваному майбутньому Китай і Японія сформують альянс, зважаючи на їхній недавній історичний досвід, а далекоглядна політика США на Далекому Сході, безперечно, зможе звести цю ймовірність до нуля.

Також досить далекою ймовірністю, яку, проте, не можна повністю виключити, є також велика перестановка сил у Європі, яку може спричинити німецько-російське зближення чи франко-російське порозуміння. Для обох варіантів існують очевидні історичні прецеденти, і вони можуть виникнути тоді, коли процес об'єднання Європи загальмується або коли відносини між Європою та Америкою значно погіршаться. В останньому випадку можна навіть уявити собі досягнення європейсько-російського порозуміння з метою витіснити Америку з цього континенту. На сучасному етапі всі подібні варіанти видаються неймовірними. Це вимагало б не тільки надзвичайно невправного здійснення Америкою своєї європейської політики, а й драматичної переорієнтації в політиці провідних європейських держав.

Та хоч би що там готувало нам майбутнє, є всі підстави припускати, що провідна роль Америки на Євразійському континенті підриватиметься неспокоєм, а можливо, й спорадичними спалахами насильства. Провідна роль Америки навряд чи зможе уникнути нових викликів чи то від регіональних конкурентів, чи то від новостворених угруповань. Глобальна система, де нині домінує Америка і в рамках якої “загрозу війни знято з порядку денного”, ймовірно, залишатиметься стабільною лише в тих частинах світу, де американське верховенство, що керується довготривалими геостратегічними інтересами, грунтуватиметься на сумісних та прихильних соціально-політичних системах, які поєднані між собою багатосторонніми організаційними структурами, в яких домінує Америка.