Роман Мацюк. Фантасмагорія десятилітньої метушні. - Львів, 2001-2002.

Чи можна вважати перераховані „утрачені можливості“ дійсно втраченими? Звичайно, ні. Не можна втратити того, чого ніколи не було. Чомусь перед так званим „розпадом СССР“ кожен Українець погоджувався, що повстати українська держава практично не має на чому. Окрім горстки письменників, націоналістичних спогадів про українські змагання та затаєної ворожості до Москаля, на Заході існували ще і реліґійні утиски, які не дозволяли людям забувати про те, що ними керують зайди. Оце і все. На якій основі могла-би повстати українська держава. Перерахуємо:

У 1618^му році Петро Сагайдачний не наважився спалити Москву (Київ зістав зруйнований „старшим братом“ і залитий українською кров'ю двічі – 8^го березня 1169^го року і 9^го лютого 1918^го року). У 1648^му році Богдан Хмельницький не наважився взяти безборонну Варшаву. У ніч 30^го жовтня 1918^го року Українка-телєґрафістка випадково перехоплює наказ польської Ліквідаційної комісії про захоплення влади у Галичині – і лиш оця фатальна загроза штовхає сотника Вітовського на Листопадовий чин, – коли глядіти вглиб, – то фактично всупереч упертим лєґітимістським маренням Української Народної Ради. Українська еліта Галичини не бажала ні ризику, ні справжньої боротьби. Вона була до всього цього клопоту втягнена силою становища. Як результат – 7^го червня 1919^го року під час блискавичного Чортківського наступу Українській Галицькій Армії раптом забракло боєприпасів; 75 тисяч добровольців було відіслано додому. У 1990^му році Народна Рада не знайшла в собі мужности покинути приміщення Верховної Ради, оголосити про захоплення влади і на хвилі антикомуністичних гасел звернутися за підтримкою до народу. У 2000^му році так вчинила прокучмівська „більшість“, до якої 26^го квітня 2001^го року приєдналися комуністи. 15^го жовтня 1990^го року українські демократи відмовили зреволюціонізований народ від штурму Верховної Ради. 9^го березня 2001^го року народу прийшло жменька. В листопаді 1987^го року один дійсно шанований патріот і відомий письменник перед студентами в авдиторії № 311 Львівського університету катеґорично заявив, що „ніхто не дозволить нам спорудити пам'ятник Шевченкові поруч з пам'ятником Лєнінові“. Згодом, керований порядністю, він напише: „Ми нічого про підготовку студентської акції не знали, молодь боялася нас, заражених страхом і контрольованих надмірною обережністю… На студентські спроби… дивилися поблажливо і з певною осторогою – щоб чого необачного не учверила. Старше покоління… забуло, що кабінетними дискусіями ніхто ще не розрубав політичних вузлів“. Нині ота молодь вже сама є „старшим поколінням“. І що ж? Спробуймо розгадати загадку: перекуплена, розчарована, настрахана, чи навчена назадкуватости отим самим попереднім „старшим поколінням“? Мені не залежить на вказуванні конкретних імен, оскільки це може з рівним успіхом бути ім'я практично кожного з відомих українських діячів – від редактора українського часопису, аж до депутата від української нацменшини.