Роман Мацюк. Фантасмагорія десятилітньої метушні. - Львів, 2001-2002.
Не виключено, що при рішучій позиції України в міжнародних справах, зміг-би був утворитися анти-московський бльок народів. Або навіть цілий ґеополітичний пояс від Балтики до Анкари чи Теґерану. Враховуючи самостійницьку позицію Швеції на міжнародній арені, традиційну імперіалістичну політику Р´осії в північних морях і територіяльні претензії до Р´осії з боку Японії чи Китаю, цілком реальною виглядає політична антир´осийська співпраці в усій геополітичній смузі, що замітається півмісяцем, спертим на Стокгольм і Токіо. Ці краї мають одну дуже добру характеристику – всі вони мають проблеми з Москалем і бояться Америки.
Україна не стала центром притягання чи просто підтримки і для народів Р´осийської Федерації. Розпад Р´осії був стриманий і відкладений на невизначений термін саме завдяки Біловежським угодам. В цьому процесі Україна не відігравала ролі суб'єкта, а радше їй було призначено роль інструменту. Все написане вище для вуха українського совка звучить, як хвора фантазія. Не тому, що він з готовністю накладає в штани при згадці про заіржавілі р´осийські танки. Не йде мова ні про відчайдушність, ні про ресурси. Йдеться про релігію. Про релігію української холопської „еліти“, „Меккою“ для якої є гнилі береги Москви-ріки.
Сталося так, що Америка спокусила народи колишнього підмосковського „соціялістичного табору“ перспективою військового захисту перед Росією за допомогою механізмів НАТО. Коли всі держави слов'янських народів так чи інакше липнуть до НАТО (Р´осія не є народом слов'янським, а Білорусь сьогодні не є, на жаль, державою), Україні не залишається вибору. І знову українська брюховецька „еліта“ робить свій злочинний вибір. Проти інтересів елементарного виживання, проти здорового глузду, зате повністю згідно з правилами загумінкового мислення. І повністю в інтересах розпліднення раси червоного совка.
До втрачених можливостей віднесемо збереження енерґетичної залежности від Р´осії. Сьогодні кожен читач львівських ґазет переконався, що обласний Намісник не годен кроку ступити в енерґетичних питаннях без оббивання президентських порогів. А нас дурять, що якісь-там одесити збунтувалися і на десять років загальмували будівництво нафтоналивного терміналу! Чи можна було не допустити вивіз капіталу з України? Скільки юнацьких таборів військового вишколу орґанізовано на кошти, вилучені від вивозу з України телєґрафних дротів і високовольтних ліній? Хаос економічних перетворень. Замість ламати совєтські виробничі потужності з метою їх розкрадання, уряд нормальної держави плекав-би нові, так звані ринкові, відносини з самого низу, від найменшого підприємця. Замість душити всіх і вся заборонами та податками – дати повну свободу, мораторій на будь-яке втручання до підприємницької діяльності дрібного власника (крім випадків криміналу). Замість здирства орендної плати – зобов'язати кожного міського голову безкоштовно віддавати під крамницю чи майстерню певний відсоток комунальних приміщень. Оголосити приватну власність священною, за найменшу підозру в рекеті – громадські роботи у трудових таборах, за кишенькове злодійство – усічення руки. Повна заміна командного складу міліції та ґенеральної прокуратури. Все це, і багато іншого, могло-би збудувати державу.
До втрачених можливостей зарахуємо брак українського контролю за власними таємними службами, повну дезорієнтацію армії, яка досі не знає свого евентуального противника, ненародження українського капіталу. Розпалювання антир´осийських настроїв (себто проти держави Р´осії) могло зцементувати націю. Націю в сучасному розумінні. Простіше – населення України. Цього не було роблено. Замість об'єднання р´осийськомовних та україномовних Українців у єдиному шовіністичному антимосковському пориві, штучно відкрили фронт внутріукраїнських етнічних страхів та непорозумінь за допомогою закону про державну мову. Не підтриманого політично, не забезпеченого орґанізаційно, без матеріальної основи. Скомпрометованого зі сторони тієї-ж самої „еліти“, яка його приймала. Жоден закон не заборонить правовірному галичанинові блюдолизати по-р´осийськи на кожному розі кожної львівської вулиці і на кожному робочому місці в престижній фірмі з інтернаціональним ґенеральним директором. Може, – також і зі страху втратити працю.
Тим часом, досить було насправді розгромити совєтську номенклятуру ще в ту мить, коли вони в переляку палила папери у пічках райкомів КПСС; сформувати уряд з нормальних Українців (навіть спочатку десь і р´осийськомовних, але відданих українській Україні); припинити фінансування р´осийськомовних університетів, повиганяти р´осийськомовних дикторів з телебачення. І заткнути рота росийськомовним „олігархам“. Без зайвого шуму, оскільки „телефонне право“ в умовах посткомуністичного режиму ніхто іще не відміняв. Чому тільки українські міністри повинні йти у відставку і тільки українські політики мають гинути в автомобільних катастрофах? При подібних заходах обрусілий пересічний „хохол“ на другий день згадав-би материну мову. І поспішив-би до української школи. І за р´осийськомовним діловодством би й слід охолов. Чому, підписуючи чергове розпорядження, – яке чомусь називається кацапським словом „указ“, – про якесь-там кредитування, пільгове оподаткування, чи взагалі, звільнення від сплати боргів (себто украдених кредитів), – чому Президент не питає свого кума про те, скільки українських підручників та словників той зфінансував? Тому, що подібне питання незаконне? Помиляєтесь. Відомі маґнітофонні записи містять багато незаконних розмов. Просто серце в цієї людини українським не є.
Напевне, нелегко знайти людину, яка не погодиться, що десять років виховали молоде покоління, котре своє свідоме життя прожило в незалежній державі. І що частково в цьому можна вбачати якусь запоруку продовження традиції самостійности. Існує иньша, несподівана сторона питання. В тім, що молодь звикла до слова незалежність, криється небезпека: воно не викликає жодних емоцій. Колись за незалежність могли посадити до буцегарні кляті радянці, ті самі кляті старикашки, які переслідували молодь за джаз, фарцовку, за довге (а в иньші роки - за коротке) волосся, за вузенькі (а часом – за розкльошені) штани, ті самі паскудні і докучливі старушенції, які не випускали юнака чи юнку поглянути на світ інакше, як у складі туристичних груп комсомольського активу, і так далі. Незалежність – це був бунт. А для декого – порядність. Для декого іще – справедливість. Для иньших – воля. Яку абстрактну фікцію символізує „незалежність“ сьогодні? Може, гордість за силу української зброї? Про сите життя вже не згадуймо. Казкові можливості для зарадної юні? Так, – в рекеті. Але українського рекету немає. То який хосен від цієї „незалежности“, щ´о в ній цікавого, аби нею дорожити? Боюсь, що і для зрілого покоління єдине, з чим асоціюється „незалежність“ – чудернацька особа двічі другого Президента. Мало цікавого. Наша „незалежність“ ніколи не була самостійною. Наша молодь ніколи не виходила з-під московського культурного впливу. Окрім того, в українському суспільстві не був створений образ життєвої загрози з боку Р´осийської держави. Тому оця українська молодь, яка десять років катувалася у „незалежній“, з готовністю підпишеться на якісь нові перспективні експерименти щодо Р´осії. Потрібно тільки подати їх у свіжому гарнірі, зі струйовим виглядом.