| На головну | Бібліотека | Політ-бібліотека |
Роман Мацюк. Фантасмагорія десятилітньої метушні. - Львів, 2001-2002.
Повищі цитати не повинні викликати у Читача жодних гарячково-десперацьких інтелектуальних зусиль на тему психологічного портрету української еліти. Страх кожному властивий. Ходить виключно про кваліфікацію. Про вміння бачити мить, коли ворог ослаб. І про вміння не пхатися на рожен, коли ворог чекає в засідці. І про дар відкинути пристойність, коли ти бачиш, що ворог ще корчиться.
Як тільки заходить мова про перспективи, одразу починаються скавуління на тему „останньої можливості“. Не дай Боже втратити „останній шанс“, і так далі. Наче Р´осія колись перестане загрожувати українській нації. На що сподіваються люди, які закликають нині натужитись, щоб завтра жити в безпеці? Хіба не сподіваються знищити всіх немовлят і стерилізувати всіх дорослих осіб раси червоних комісарів? Чи може вони сподіваються на перевиховання нащадків диявола? Смертельна загроза існуватиме вічно, і з нею слід навчитися жити. Так, як лицар учиться походів і турнірів, солдат – свисту куль, як український козак бере до плуга меч, як американський погонич (ковбой) носить в чересі кріс.
Як тільки пробуєш пояснити людям, що Змій живий і дихає вогнем, вони впадають у зневіру і починають шукати якогось виходу. Під „виходом“ чомусь розуміють панацею, щось подібне до миттєвого ліку. Якщо нині ми щось придумаємо, якийсь знаменитий „хід конем“ на чергових виборах до червоного Совєту, то завтра наступить рай. Більшої невитриманости годі шукати. Автору сих рядків не потрібен ні вихід, ні надія, ні сподівання. Чому ми повинні протиставляти свою долю і долю етносу? Наче етнос, це щось поза нами. Я мислю, що доля української ідеї не залежить від запаху смальцю на пузі певної кількості здеґрадованої „інтеліґенції“. І не залежить од смороду кацапських онуч. Тому, що українська ідея – це просто Я сам. Нема питання, чи вона житиме. Бо якщо комусь-би вдалося її вийняти з мене, – то це-би означало, що миттю швидше умерло-би Я. Насправді, єдине питання, яке мало-би хвилювати нормального Українця, – чи на Божім Суді він матиме щось для відповіді, коли Бозя спитає: „А що за життя Ти встиг зробити на погибель Кацапу?“
З точки зору расової ситуації, в Україні становище починає наближатись до передвоєнного. Русскоязычная „меншина“ – це не є щось таке, що йому досить забезпечити громадянські та людські права. І що воно з часом асимілюється (як Українці асимілюються всюди у світі, навіть у рідному краї). Ні! Це є правляча меншина сильної раси. В її руках зосереджені фінансові та владні важелі. І вона навіть у найкумедніших снах не бачить ніякої української України. Не тільки їй це не є потрібне, але навіть думка про подібну перспективу ображає до глибини душі. З другого боку, коли виділимо в цьому правлячому класі підвид червоних комісарів, то зрозуміємо, що утвердження української України для них таїть прекрасно усвідомлену загрозу
життю. Навіть найбільш толерантний суд найбільш ліберального суспільства у найдемократичнішій державі не подарує їм кривавих злочинів проти людства. Хоча-би тільки розходилось про конфіскацію майна. А без майна та привілеїв – пощо здалися подвиги червоних предків? Є лиш один суд, який подарує ті злочини. Суд р´осийської України. Тому Змій спить, лиш допоки йому нічого не загрожує.Українські масові визвольні змагання ніколи не були чисто релігійними в етнічному сенсі (коли релігія є раса
). Завжди вони мали економічне підґрунтя. Завжди правлячим класом багачів, класом кровопивць, був клас чужого етносу і чужої правди.Щось подібне маємо нині. Інтер не допустив формування українського дрібного власника. Інтер не допустив формування українського урбаністичного середовища. Тим самим він ізолював себе, як клас паразитуючий і чужинецький. Висловлюючись мовою науки, клас антисоціяльний. Клас поза законом.
В перспективі можемо проґнозувати відновлення діяльності УВО. Якщо Україна залишиться неподіленою, якщо раса червоних комісарів залишиться керувати в іпостасі чужорідної плутократії, і якщо злиття з потугою Р´осийської імперії відбудеться з деяким запізненням, – тоді перед цим злиттям спостерігатиметься невеликий відстріл антиукраїнських політиків та пограбування банків з р´осийським капіталом. Думаю, що цим разом подібна діяльність матиме чисто праґматичний характер і не реклямуватиметься як патріотична, на відміну від передвоєнної. Після приєднання до Р´осії, Українці помандрують далі освоювати Сибір. Справа в тім, що Р´осія не може існувати як демократична держава. Можлива лиш тоталітарна Р´осія, або ніяка. Нагадаємо, що не-большевицька Р´осія теж була жандармською державою. Насправді, думаю, Росіяни хочуть просто продовжити експеримент націонал-соціялістичної Німеччини, розвинутися якому завадила поразка у другій світовій війні. Якщо Україну встигнуть розподілити, тоді діяльність УВО обмежиться Галичиною (включаючи Лемківщину, Західну Галичину, Закерзоння, одним словом, етнічні землі. Можливо, і землі нових поселень, куди Українці були вивезені, і де вони замешкують компактно, скажімо, Білий Бір). Але тоді проти Українців стоятиме не польська
дефензива, як перед війною, а вся потуга НАТО. Якщо Словаччині, всупереч її захопленню р´осийським капіталом, вдасться вступити до НАТО і, відповідно, послабшає контроль польсько-словацької границі, не виключено, що діяльність УВО вдасться поширити на Пряшівщину. У всякому разі, Р´осія матиме з Українцями спокій, а про ту Україну, яку наші батьки називали материковою, або великою, прийдеться забути.| На головну | Бібліотека | Політ-бібліотека |