Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна
монографія. – Львів, 2001.
Олександр Долженков
РАТИФІКАЦІЯ ДОКУМЕНТІВ РАДИ ЄВРОПИ З ЕТНОКУЛЬТУРНИХ ПИТАНЬ І
ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА
Українська етнополітика
тісно пов`язана з геополітикою. Ця обставина зумовлює і тісний зв`язок між
етнокультурними процесами в державі та в цілому політичним процесом в ній.
Дилема українського геополітичного самовизначення традиційно коливається між
розглядом України як частини Центральної Європи чи як частини Євроазіатського
простору. Євразійська геополітична орієнтація для нашої держави означає
сприйняття концепції поліетнічності України або взагалі розгляд українців як
частини східнослов`янського суперетносу. Європейська геополітична орієнтація
означає рецепцію усталеної в Європі концепції титульного (державоутворюючого)
етносу та національних меншин, що разом складають об`єднану громадянством
політичну націю. Обидві геополітичні орієнтації жорстко корельовані з
відповідними внутрішньополітичними силами, що їх обстоюють, та з відповідними
моделями етнокультурної політики таким чином, що політична боротьба стосовно
геополітичного вибору держави чи пов`язана з нею ідеологічна або партійна
боротьба нерозривно зв`язані з конфліктами навколо вибору оптимальної моделі
етнокультурної політики.
На початку третього
тисячоліття інтеграція України до європейського політичного та правового
простору стає для правлячої еліти нашої держави імперативом; остаточною віхою,
очевидно, тут треба вважати президентські вибори 1999 року та утворення парламентської
більшості в 2000 році. Кінець 1990-х років був ознаменований завершенням
суспільної дискусії з приводу геополітичного вибору України на користь
євроатлантичної орієнтації. Разом з тим, бажання найскорішої інтеграції до
Європи мусить грунтуватись на ряді передумов, зокрема на підвищенні рівня життя
населення, конкурентоспроможній економіці, внутрішньополітичній стабільності та
дотриманні європейських правових норм. І якщо конкурентоспроможність економіки
та підвищення рівня життя населення є справою майбутнього, то скажімо зближення
європейських та національних правових норм можливо для України уже зараз,
особливо враховуючи досягнення відносної внутрішньої стабільності в державі. На
це, зокрема, останнім часом постійно звертає увагу Президент України,
висловлюючи стурбованість тим, що замість реального просування до європейських
структур наші урядовці обмежуються демагогією з цього приводу.
Інтеграція до Європи –
процес багатоступеневий, оскільки “Європа” є скоріше назвою геополітичного
вектору та культурної орієнтації і насправді формується досить заплутаною
структурою міждержавних організацій та союзів – Ради Європи, Організації з
безпеки та співробітництва в Європі, Європейського та Західноєвропейського
союзу, НАТО, і т.д. При всій складності згаданої вище структури інтеграція
Польщі, Чехії та Угорщини до європейських структур дозволяє зробити висновок
про існування певного алгоритму, або шляху, який з необхідністю мусить пройти
кожна країна-кандидат, і Україна тут не виключення. Першим етапом такого шляху
є успішне перебування держави в Раді Європи та дотримання всіх виникаючих
внаслідок цього зобов`язань, в тому числі і в етнокультурній політиці. Таким
чином, Рада Європи є свого роду підготовчим класом, в якому ретельно
аналізуються та перевіряються всі внутрішні передумови до інтеграції
країни-кандидата в інші європейські структури, доступ до яких набагато більше
обмежений.
Етнокультурна доктрина Ради
Європи відображена в двох основоположних документах: Європейській хартії про
регіональні мови та мови меншин від 05.11.1992 та Рамковій конвенції про захист
національних меншин від 18.04.1995, а основні принципи європейської
етнокультурної доктрини сформульовано в Документі Копенгагенської наради ОБСЄ з
людського виміру від 29.06.1990 р. [1]. Рамкова конвенція минулого року уже
навіть була ратифікована Верховною Радою. Разом з тим, загострення
етнокультурної проблеми в Україні, що проявилось в відомих подіях у Львові, в
Києві навколо освячення Свято-Михайлівського собору та постійно підігрівається
як радикальними націоналістами, так і провокативною роботою російських ЗМІ
(надто ОРТ та НТВ), продемонструвало досить загрозливу тенденцію. Остання, на
нашу думку, полягає в тому, що за умови збігу низки внутрішніх та зовнішніх
факторів етнонаціональна стабільність в державі може бути загрожена такою
мірою, що це становитиме загрозу національній безпеці в цілому.
Рамкова конвенція про
захист національних меншин стала жертвою цього загострення. Як відомо, закон
про її ратифікацію на вимогу групи народних депутатів був визнаний
Конституційним судом таким, що прийнято з порушенням встановленої процедури,
тобто привід був суто формальним. Для політолога цей формальний привід не
заважає прослідкувати реальну політичну причину цього акту – починаючи з
розуміння загальної ситуації в українській етнополітиці і закінчуючи аналізом
персонального складу депутатів, що підписали звернення до Конституційного суду.
На думку автора, за підданням сумніву процедури прийняття даного закону
насправді ховалось глибоке несприйняття певними прошарками суспільства (та їх
репрезентантами в парламенті) саме букви та духу згаданої конвенції. А саме, в
такий спосіб національно-патріотично налаштована частина депутатського корпусу,
якій був змушений “підіграти” Конституційний суд, намагалась позбавити
насамперед російську меншину в Україні ряду механізмів, що могли бути задіяні
для збереження фактично монопольного становища російської культури та мові в
південних і східних областях України і забезпечувались в разі послідовного
дотримання положень конвенції. Спробуємо проаналізувати, як саме Рамкова
конвенція про захист національних меншин могла б вплинути на етнополітичну
ситуацію в Україні в разі її повторної ратифікації, яка в контексті
європейського вибору України стає рано чи пізно якщо не необхідною, то вельми
бажаною.
Ряд проблем, що
вимагатимуть зміни законодавства в бік більшої лібералізації щодо національних
меншин, постануть в цьому зв`язку. Рамкова конвенція складається з преамбули та
32 статей, об`єднаних в 5 розділів. Конвенція визначила принципи, що їх
зобов`язуються поважати держави, що її підписали, та зобов`язання, що витікають
з цих принципів, з метою забезпечення в державах-членах ефективний захист
національних меншин та прав і свобод осіб, що належать до цих меншин, відповідно
до верховенства права при повазі до територіальної цілісності та національного
суверенітету держав – учасниць. Стаття 3 закріплює важливу правову норму щодо
того, що належна до національної меншини особа має право обирати, вважатися за
таку чи ні, і цей вибір або здійснення пов`язаних з ним прав не повинні ставити
таку особу в невигідне для неї становище. Для України це означатиме відхід від
традиційного розгляду етнічності як чогось, даного від народження. Навпаки,
відповідно до духу статті 3 конвенції, етнічна приналежність є об`єктом
вільного вибору особи, яка може змінювати етнічну приналежність за своїм
переконанням, або залишаючись представником національної меншини, або
добровільно асимілюючись з державоутворюючим етносом - но–ма, спираючись на яку
можна вести мову про бажаність і доцільність добровільної асиміляції
представників національних меншин в Україні. Разом з тим, більшість інших норм
спрямована на те, щоб не допустити будь-яких проявів насильницької асиміляції.
Цікаві норми містить стаття 4, в якій непрямо йдеться про те, що національні
меншини можуть на основі законодавства ставитись в більш сприятливі умови для
збереження етнічної самобутності, ніж представники основної національної групи
населення. Цьому присвячена більшість подальших статей документа. Цікаво, що
відповідно до нього нашуміле рішення міської ради Львова щодо заборони
виконання в публічних місцях вульгарних іншомовних пісень вкладається в дух
пункту 2 статті 9, що не позбавляє країни – учасниці можливості ліцензування на
основі об`єктивних критерієв звукового радіо- і телемовлення. Норми пункту 2
статті 10 конвенції вимагають визнання права національних меншин на зносини з
державними органами своєю рідною мовою в усній і письмовій формах, так само як
і в особистих контактах і громадських місцях, щоправда право застосовувати мову
національних меншин у стосунках з офіційними органами декларовано з досить
двозначною обмовкою: “в районах, де традиційно чи в значній кількості
проживають особи, що належать до національних меншин, якщо ці особи просять про
це і якщо такі прохання відповідають реальним потребам”; пункт 1 наступної
статті декларує право використовувати своє прізвище, ім`я та по-батькові на
національній мові та отримувати їх визнання в такому вигляді з боку державних установ
(нагадаю, що згідно з діючими нормативами імена та прізвища росіян, що мешкають
в Україні, перекладаються чи транскрибуються на український манер; може постати
проблема переоформлення десятків мільйонів офіційних документів, починаючи з
паспортів); другий пункт ставить під сумнів діючі норми законодавства України
щодо реклами, згідно якого мовою реклами є виключно деравна українська мова,
оскільки зобов`язує країни-учасниці визнавати, що кожна належна до національної
меншини особа має право розміщувати на видному для громадськості місці вивіски,
написи та іншу інформацію приватного характеру на мові своєї меншини; пункт 3
тієї ж статті 11 визначатиме фактичне зобов`язання встановлення двомовних
топографічних покажчиків, в т.ч. назв вулиць, по більшості території України.
Заключні статті конвенції стосуються порядку набуття нею чинності та приєднання
нових учасників.
Слід сказати і про те, що
Рамкова конвенція набуває сенсу лише в нерозривній єдності з іншим уже згаданим
основоположним документом Ради Європи з цього питання. Що стосується
Європейської хартії про регіональні мови та мови меншин, то оскільки питання
про її ратифікацію Україною рано чи пізно також постане, треба бути свідомими
того, які корективи доведеться вносити в державну етнічну політику відповідно
до неї. Документ складається з преамбули та 23 статей, об`єднаних в 5 частин.
Його лейтмотив – визнання регіональних мов або мов меншин засобом вираження
культурного надбання; дотримання географічного простору кожної регіональної
мови чи мови меншини, слідкуючи за тим, щоб існуючий або можливий в майбутньому
адміністративний поділ не створював перешкод для розвитку цієї мови;
необхідність рішучих дій по збереженню таких мов шляхом заохочення їх усного та
письмового використання в громадському та особистому житті, підтримки зв`язків
всередині держави між всіма групами, що послуговуються однією регіональною
мовою, надання на всіх етапах освіти відповідних форм та засобів викладання та
вивчення регіональних мов та мов меншин. Зокрема, стаття 8 хартії вимагтиме
перегляду нині діючих мовних стандартів в сфері освіти, зокрема надання
законного статусу фактично існуючій російськомовності більшості навчальних
закладів, в тому числі середніх та вищих, в південних та східних регіонах
України. Стаття 10 хартії обумовлює необхідність переходу на двомовне
діловодство та ділове спілкування центральних та більшості місцевих органів
державної влади. Потенційну небезпеку для цілісності України може становити
здійснення вимог статті 14 хартії, що відкриває під терміном транскордонного
співробітництва широкий шлях до відтворення ексцесів типу постійних візитів
Лужкова на українську територію. Безумовно, в обох документах багато статей
стосується гарантій дотримання територіальної цілісності держав-учасниць; частина
з них, про що йшлося вище, може бути з успіхом використана і як інструмент
заохочення добровільної асиміляції представників національних меншин. Проте, як
доводиться визнати, при застосуванні до сьогоднішніх українських реалій
європейські правові норми з етнокультурних питань можуть мати амбівалентні
наслідки.
Очевидно, саме ці положення
викликали занепокоєння частини громадськості, що вбачає в негайному здійсненні
таких приписів продовження фактичної русифікації. Як зазначалося деякими
українськими науковцями з приводу загальних принципів європейської
етнокультурної політики, які полягають в підвищеній увазі до прав індивідів та
національних меншин порівняно з правами нації, “зазначена правова політика
замість закріплення декларованої рівності у правах громадян неухильно
призводить в постколоніальних країнах до закріплення особливого статусу і
зрещтою панівного становища в суспільстві однієї з меншин, тієї, котра
репрезентує етнос учорашніх колонізаторів, й звідси й до подальшої експансії в
інформаційному та соціально-психологічному просторі держави відповідних
мовно-культурних ознак, звичаєвості тощо. Саме це й відбувається в Україні з
російською меншиною”[2]. Дійсно, при вирішенні питань етнокультурної політики в
українських умовах доводиться бути не лише максимально толерантним, а й
вирішувати, перш за все для себе, ряд непростих питань. Так, згадані нормативні
акти урівнюють в правах всі національні меншини на основі існуючого статус-кво,
і всі посягання на останній неуникненно трактуються як грубі порушення права.
Разом з тим, в такій ситуації без розгляду залишається питання, яким чином
історично склався цей самий статус-кво. Тобто, навряд чи можна вести мову про
ідентичність історичного шляху, скажімо, лужичан в Німеччині чи бретонців у
Франції з росіянами в Україні. Тому не зовсім послідовним буде й використання
щодо згаданих національних меншин однакових правових норм, адже відомо, що
право – це мірило справедливості, а з часів Платона усталилось, що рівне
мірило, застосоване до нерівних, є несправедливістю так само, як і нерівне
мірило, застосоване до рівних. Інша сторона медалі – в тому, що ставши на
вищезгадану точку зору, в якійсь мірі неуникненним стає врахування історичних
аспектів та корекція у відповідності з ними статусів мов в Україні. В той же
час, щодо згаданої корекції в прогресивно мислячих людей, в тому числі і в
серцевині європейської державно-правової доктрини, виробилось щось на зразок
стійкого несприйняття – зокрема й через страхіття, що пережила Європа внаслідок
спроб “відновлення історичної справедливості”, адже гіркий досвід людства
вчить: при відновленні історичної справедливості першою жертвою майже завжди
стає сама справедливість через те, що жоден з її критерієв не підлягає
скільки-небудь точному виміру і є абсолютно суб`єктивним.
Таким чином, зовсім не
випадково згадані документи опинились на вістрі внутрішньополітичної боротьби.
Для органів державної влади, як і для всіх внутрішньополітичних сил, які
обстоюють європейську геополітичну орієнтацію, виникає досить непроста політико-правова
колізія. З одного боку, зовнішньополітичні пріоритети вимагають уважного
ставлення до проголошених Радою Європи стандартів. З другого боку, національна
безпека України неможлива без наявності в державі кількісного домінування
представників державоутворюючого етносу, тобто не лише дерусифікації частини
українців Півдня та Сходу, а й заходів по сприянню добровільній асиміляції
представників національних меншин.
Цілком очевидно, що
застосування в повному обсязі згаданих документів Ради Європи в реальності
означатиме консервацію тієї етнолінгвістичної стратифікації, яка складеться на
момент їх ратифікації. Політичне завдання державної влади в тому, щоб до цього
часу спробувати рішучим чином вплинути на таку стратифікацію, використавши
повністю потенціал тих нормативних актів, які підлягатимуть скасуванню
внаслідок прогнозованої рано чи пізно ратифікації Європейської хартії про
регіональні мови та мови меншин та Рамкової конвенції про захист національних
меншин. Відповідно, державницькі політичні сили мусять правильно визначити
момент їх ратифікації, який можна описати як ситуацію, де відмова від
приєднання до цих документів означатиме серйозне утруднення для реалізації
геополітичного курсу України. Важливим проміжним етапом при приєднанні України до
європейських документів з етнокультурних питань могло б стати прийняття нової
редакції Закону “Про мови в Україні” та розробка й втілення в життя на його
основі середньострокових (5-7 років) програм в галузях освіти, культури,
функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Водночас, на слушну думку професора Ю.Римаренка, “треба звільнитися від
ненависті, яка існує, скажімо, між тими, хто був відправлений за ідею
української державності за грати, і тими, хто панував, а тепер позбавлений
влади… Бажаної консолідації треба домагатися на рівні практичної державотворчої
діяльності, підпорядкованої загальнонаціональним цілям, а не на рівні
ідеології, де цілковита єдність не тільки неможлива, але й непотрібна”[3].
Отже, автор пропонує
наступні висновки: українська етнополітика, її моделі нерозривно пов`язані з
внутрішньою та зовнішньою українською державною політикою; їх євроатлантична
спрямованість диктує необхідність уважного ставлення до європейських документів
з етнокультурних питань; останні ж при застосуванні до конкретної української
ситуації носитимуть амбівалентний характер. Більше того: їх застосування може
стати додатковим фактором загострення етнополітичної нестабільності, симптоми
чого можна було спостерігати в останні півтора роки. Тому ратифікація цих
документів – питання насамперед політичне, про що свідчить досить напружена
внутрішньополітична боротьба, а підготовка до цього процесу мусить бути в
центрі уваги всіх державних органів і перебувати в системі з заходами по стабілізації
етнокультурної та етнополітичної ситуації.
Література
1.Посилання на тексти
документів за джерелом: Международные акты о правах человека. Сборник
документов. – М.:Издательская группа НОРМА – ИНФРА-М,2000. – 784с;
2.Вовканич С., Копистянська С.
Українська національна ідея в контексті соціогуманістичної політики //
Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку / Збірник наукових
праць. – Львів:ПАІС,1998. – С.118;
3.Римаренко Ю.І. Національний
розвій України: проблеми і перспективи. – К.:Юрінком. – 1995. – С.150-151.
Етнокультурні
проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001.
автоспорт Фанера 2009 продажа листов фанеры здесь. Фасады домов: вентилируемые фасады теплосбережение - это alupan.ru У нас: продажа одежды оптом управление .