Розглядаючи політичну історію нашої планети, необхідно відмітити протистояння двох фундаментальних типів цивілізації, талассократії та теллурократії, або двох стихій – Води та Землі. Глибокий філософський фундамент на основі юридичних та етичних систем дав цій теорії Карл Шмітт у своїй праці “Земля і Море“ ( 1942 ) де морську могутність визначив як “Левіафан“, а могутність суходолу – “Бегемот“, використавши імена старозавітніх чудовиськ, одне з яких уособлює усіх водних, а друге – сухопутних тварин. Суть співвідношення суходолу і моря у Шмітта зводиться до двох діаметрально протилежних та постійно ворогуючих цивілізацій. Спочатку “номос“ ( будь - який взятий, оформленний, впорядкований, організований простір ) Землі існував безальтернативно, бо усі його різновиди характеризувалися наявністю суворої та стійкої моральної та правової форми, у якій відображалась нерухомість та фіксованість суходолу, Землі. Відповідно, це простір з фіксованими кордонами, постійними комунікаційними шляхами, незмінними географічними і рельєфними особливостями, який легко піддається структуризації і породжує консерватизм у соціальній, культурній та технічній сферах. Саме розвиток “номоса“ Землі прийнято називати історією “традиційного суспільства“. У такій ситуації море, вода залишаються периферійними цивілізаційними явищами, які лише епізодично вклинюються в історичний процес. Ситуація різко змінюється лише з відкриттям Світового океану та звиканням до “морського існування“. Відповідно для водного простору характерна непостійність, ворожість, відчуженність, нефіксованість шляхів та схильність до постійних змін. Так “номос“ Моря веде за собою глобальну трансформацію свідомості перетворюючи стійкі соціальні, юридичні та етичні норми в “плинні”, водночас народжуючи зовсім нову цивілізацію. На думку Шмітта, Новий час та науково-технічна революція, яка дала можливість відкрити еру індустралізації, переносить людство у новий “номос“ Моря, перетворюючись на реальність, протидіючу традиційному суспільству. Стосовно повітряної стихії, Шмітт стверджує, що вона не породила власного типу “номоса“, власного цивілізаційного типу, будучи технічним продовженням історичної траекторії, утверджену цивілізацією Моря. Аерократія та ефірократія, так звана повітряна та космічна стадії розвитку техніки, не спровокували таких глобальних змін в ході історії людства, які принесли за собою відкриття Світового океану [1].

Продовжуючи свою теорію елементів Карл Шмітт у праці “Планетарна напруга між Сходом і Заходом та протистояння Суходолу і Моря“ ( 1959 ), надає історичного, ідеологічного і філософського змісту протистоянню сухопутних і морських держав. “В кульмінаційні моменти світової історії зіткнення воюючих держав виливаються у війни між стихією Моря і стихією Суходолу. Це помітили ще літописці війни Спарти і Афін, Рима і Карфагена. Але до певного періоду часу все обмежувалось областю Середземного моря. Люди ще не знали безмежних просторів, великих океанів, планетарних конфліктів… Планетарний характер битви між Суходолом і Морем вперше знайшовся в часи війн Англії проти революційної Франції і Наполеона… Протиріччя між Землею і Морем, між Сходом і Заходом ще не викристалізувалося тоді в чисте протистояння стихій, що сталося лише в момент заключення Північноатлантичного союзу в 1949 році“ [2]. На момент написання статті в 1950- х рр . притензії талассократії на світову гегемонію були у зародковому стані. Але вже на початку 1990–х років, з розпадом Варшавського договору, як основи теллурократичної цивілізації, можна говорити про домінування “номоса“ Моря. Історична взаємодія морських та сухопутніх цивілізацій практично відтворює біблейний варіант створення Суходолу, - як результату відходу Води, - та поступового наступу морського існування на суходіл, або, іншими словами відбувається символічне поглинання Землі Водою.

Це протиставлення стихій можна розглядати на різних рівнях і придставити як боротьбу між Заходом і Сходом, демократією та ідеократією. Максимальних пропорцій цей дуалізм досяг у ХХ столітті і на ідеологічному рівні виглядав як протистояння ідеології лібералізму (капіталізму) та ідеології марксизму (соціалізму) на основі економічного розвитку, запропонованого Адамом Смітом та Карлом Марксом. На геополітичному рівні це переросло у росподіл планети на зони, підконтрольні США та СРСР які у період “холодної війни“ (1946-1991р.р.) ототожнювались з талассократією та теллурократією. Базовою схемою такого поділу світу є теорія англійського вченого та політика Хальфольда Джона Маккіндера, яку він вперше запропонував у своїй доповіді “Географічна вісь історії“, опубліковану в “Географічному журналі“ 1904 року. За його гіпотезою, справжньою пружиною історичних змін в світі є людськість континентальної маси, сконцентрована в центральній та північній частині Євразії, включаючи Середній Схід. Ця територія отримала назву “осьова зона” або “Серцева земля” (heartland, від англ. heart – серце; land – земля). Навколо Серцевої землі знаходяться внутрішній півмісяць (Західна, Центральна, західна частина Східної Європи, Близький Схід, Індостан, Індокитай і Далекий Схід) та зовнішній острівний півмісяць (Британські острови, Північна і Південна Америка, Південна Африка, Австралія, Японія). Макіндер назвав Серцеву землю незмінною географічною віссю історії, яка перебуває поза історією і лише провокує історичний процес, що обертається навколо умовного євразійського полюсу, створюючи постійний тиск на оточуючі території. Єдиною протидією цій експансії може бути об’єднання внутрішнього та зовнішнього півмісяця і встановлення контролю над морем. І так, баланс сил у світі утримується між суходолом та морем, Євро-Азією і Євро-Америкою.

Цікаво, що у цьому протистоянні Україні та сусіднім державам по східноєвропейському регіоні відводиться ключова роль. Підтвердженням цього є відомий вислів Маккіндера, який пізніше перетворився у геополітичну формулу: “Хто панує в Східній Європі, той керує Серцевою землею; хто панує в Серцевій землі, той керує Світовим островом; хто панує на Світовому острові, той керує світом” [3].

Дещо трансформував цю схему американський вчений Ніколас Джон Спікмен у своїй праці “Географія миру” ( 1944 ), зазначаючи, що Маккіндер переоцінює геополітичне значення Серцевої землі, яка на думку Спікмена, є лише потенційними простором, який отримує усі культурні імпульси із берегових зон і не несе у собі ніякої самостійної геополітичної місії або історичного імпульсу. Американець був переконаний що географічна історія берегових зон Євразії здійснювалася сама по собі, а не під тиском “кочівників суходолу”, як вважав Маккіндер. Тому Спікмен виділив полосу від західної до східної окраїни Євразії, яка дуже нагадує “внутрішній півмісяць” Маккіндера, включаючи Західну і Центральну Європу, плоскогірні країни Близького Сходу, Туреччину, Іран та Афіганістан; Тібет, Китай, Східний Сибір і три півострови: Аравійський, Індійський та Бірмано-Сіамський. Саме цю територію він визначив як ключ до панування у світі і назвав її Євразійським рімлендом (rimland, від англ. rim- край, ободок ). Таким чином, Спікмен пропонує замінити відому геополітичну формулу Маккіндера на свою:”Той , хто панує у рімленді, керує Євразією; той, хто панує у Євразії, той тримає долю світу в своїх руках” [4]. І в цій концепції розподілу політичних сил на планеті важливу роль відіграє Східна Європа, яка знаходиться на рубежі протистояння хартленду як “сили суходолу” і рімленду – “морської могутності”. Підтвердженням цього є розширення НАТО на схід, як приклад переваги талассократії на сучасному етапі політичнії історії людства, над теллурократією, яка панувала довгий час у Східній Європі. Більшість держав регіону протягом останнього десятиріччя вже стали членами Північноатлантичного союзу, а інші проводять активну зовнішню політику у цьому напрямі. Такою державою є і Україна, яка сміливими кроками йде у Європу та світ. Саме бажання інтегруватися у європейські структури та бути повноправним членом НАТО яскраво показує прагнення українського народу до прийняття цінностей талассократичної цивілізації. Такі загальнолюдські цінності, як індивідуальне підприємництво, професіоналізм, корпоратизація, верховенство права, прагнення мирного співіснування, конвенціоналізм були притаманні українському народу протягом усієї її історії. Свого часу Київська Русь перебувала під культурним впливом таких класичних талассократичних ( морських, демократичних ) держав як Греція та Візантія. Тому розповсюдження духу господарського підприємництва, індивідуальних цінностей та плинність етичних та юридичних норм переважала на нашій території. Доказом цього є розвиток унікальної культури та розширення Київської Русі на південь. Але перебуваючи під значним впливом інших культур, починаючи від татаро-монголів і завершуючи російською, які уособлюють основні принципи теллурократії: фіксований простір, стійкі якісні орієнтації та характеристики, що втілюються в осідлості, в консерватизмі, в стійких соціальних традиціях, в жорстких юридичних нормах, яким підкоряється великі об’єднання людей: народи, держави та імперії, державні утворення українського народу були нетривалими. Згадати хоча б Запорізьку Січ та УНР, що сформувались на демократичних засадах, які повністю відбивають талассократичний напрям в культурі нашої нації. Відповідно можна зробити висновок, що здобувши незалежность український народ знову повертається до своїх природніх цінностей, які повністю співпадають з цінностями талассократичної цивілізації. Звичайно великий слід залишила і теллурократія, яка нам насаджувалась протягом столітть державами – колонізаторами, тому необхідно враховувати цю особливість у впровадженні як внутрішньої, так і зовнішньої політики держави.

1. Дугин А. Основы геополитики. Геополитическое будущее России. – Москва, 1997.
2. Сarl Shmitt “Die planetarische Spannung zwischen Ost und West”, 1959 in “Schmittiana – III” von prof. Piet Tommissen, Brussel, 1991; пер. Карл Шмитт “Планетарная напряженность между Востоком и Западом” // А. Дугин Основы геополитики. Геополитическое будущее России. – Москва, “Арктогея”, 1997. – Ст. 531.
3. Mackinder, sir Halford: Democratic Ideals and Reality. A Study in the Politics of Reconstruction. – New – York.- 1944.- P. 133.
4.. Nicholas Spykmen “Geography of peace”. – New York. – 1944. – Р. 43.