Політика, як об'єкт діяльності людини, є однією з детермінант її життя, а отже, всіх сфер буття, у яких можливе виявлення сутності самої людини як вияв сутнісної єдності об'єкта і суб'єкта. Вона можлива лише там і тоді, де і коли культура концентрується на суверенному індивіді, водночас є ідеологією з інтенцією на суспільну свідомість загалом, прагнучи деіндивідуалізувати особистість. Будучи інтеґративним чинником, що може об'єднувати, систематизувати, алгоритмізувати суспільне буття, проникаючи в невластиві їй сфери, дезорганізовує, знищує їхню внутрішню логічність і призводить до зміни системи законів функціонування, що може стати на заваді їх подальшого розвитку чи їхнього розпаду і знищення взагалі. Політика знаходить свій вияв не лише через індивіда, в ньому ж і згасаючи, а опосередковано через "захисні споруди" (громадянське суспільство, церкву, мафію), які індивід створює для власного захисту від неї. Визначена корелятивність між людиною і політикою спонукає нас до визначення суті політики через людину, антропологічну сутність політики.

Місце людини в політиці. Політику реалізують, через індивідуума, отже, вона є носієм плюралістичного вияву самої людини, що екстраполюється на неї. Політика виражає різноманітність, різнопорядковість інтересів кожного індивідуума, їхню внутрішню суперечність. Протистояння потреб і бажань, яке відтворюється в його діяльності, реалізація індивідуумом самого себе, також переноситься на політику. Метою політики, яка, як описано нижче, у будь-якому випадку відображається на індивідуумі, і спричиняє певний конфлікт його внутрішньої сутності з зовнішнім середовищем, у якому він (індивідуум) перебуває. Конфлікт, відповідно, спонукає пристосовувати інтереси до зовнішнього середовища, змінювати їх, чи саму дійсність. Гетерогенність політики (під якою ми розуміємо кореляцію множинності й атомічності) є не тільки наслідком різноманітності зовнішньо статичних індивідуумів, й діалектичних суперечностей їхніх внутрішньо динамічних сутностей, спільного співіснування їх (індивідуумів), і вираження їх як певних історичних форм.

Основу сутності політики, на нашу думку, створює її фундаментальна системність, яку ми розглядаємо як цілісність (перший атрибут гетерогенності) за умови відповідної взаємодії її елементів за конкретно визначеними законами, що виявляються в головних цілях-цінностях і цілях-інтересах, кожна з яких зумовлена через впливи, які вони чинять на все, що міститься навколо них. Носіями цінностей, які виражають себе через міфи, табу, ідеологію чи певні моральні або юридичні закони (цінність як обмеження, визначення, означення дії), є конкретний індивідуум. Цілісність, як системність, політики є носієм реальності загального.

Політика в своїй основі також ієрархічна (другий атрибут гетерогенності). Вона (ієрархія) є носєм реальності індивідуального, даючи змогу йому розвиватися, створюючи певну визначеність, прогнозованість, константність.

Проте абсолютна визначеність, прогнозованість, константність нівелюють суб’єкт - носій самої політики, людину. Трансцендентація людської сутності стосовно політики, що призводить до утворення її (політики), як самодостатньої, закритої системи, знищує людську суб'єктність у ній і позбавляє її ціннісних характеристик, що призводить до знищення її основ, а отже, започатковує її занепад як такої і екстраполює її функції на інші інститути. Такий стан реальності протиставляє себе людині, створюючи цим антагоністичну суперечність зі своїм суб'єктом, і знищуючи свої об'єктивні основи, закладені ним.

Атомічність (як прояв крайньої відокремленості, яка практично не існує в політиці, а її існування спричинило б можливе зникнення політики як такої), відповідно, губить людину в часовому, суспільному (якщо такий взагалі може існувати), політичному (який існує тільки в гіпертрофованому вигляді) просторі. За таких умов індивід, як виокремлений атом без зовнішніх зв’язків, знищує систему власного існування.

Бажання звільнити людину від нав'язаних ззовні форм, оскільки людина завжди протистоїть їм, якщо вони хочуть визначати її сутність [1, с.26], знищує саму людину (в суспільному значенні цього слова). Для людини конкретної і неповторно індивідуальної потрібний зв'язок з предками (історією), з родиною, зі своєю соціальною групою. Ставлення людини поза історію, поза минулим, родиною призводить до того, що вона перестає бути особистістю і стає атомом, "абстракцією абстракцій" [2, с.61].

Отже, першим принципом політичної антропології вважаємо принцип гетерогенності. Саме гетерогенність політики є носієм цілісності, ієрархічності з інтенцією на атомічність.

Другий фундаментальний принцип політичної антропології - єдність, яка також екстраполюється від сутності людини. Цей принцип часто заперечують різні політичні теорії, обґрунтовуючи це заперечення наявністю антагоністичних суперечностей між людьми, націями, суспільством. Отже, на нашу думку, наскільки б не були різні інтереси (вияв сутності людини), природно людина прагне до єдності, як внутрішнього комфорту. Відмінність виявів природи політичного буття не висвітлює відмінності в сутності, а тільки відмінність у їхніх проявах: "лише в синтезі всіх явищ, як загальних, відмінних тільки рівнем розвитку, розкривається цілісність (політичної. – Ч.Я.) природи людини" [3, с.254]. Варіації в розумінні явищ залежать від багатьох чинників: простір (соціальний, природний, географічний), час і похідні від них: культура, релігія, держава і їхні взаємозв’язки, та єдність треба розглядати не як фактичну реальність, а як ціль, яка не є завжди усвідомлена однак, як правильно стверджував Карл Ясперс, "спостерігач старається витлумачити і перевірити її" [4, с.263]. Можна виділити декілька цілей, у яких виражає себе єдність як вияв сутності політичних дій.

З них першою метою можна вважати цивілізованість як поступ морального буття, що корелює з розумом,і гуманізацію самої людини у стані такого прогресування. Головним завданням цивілізації, ми розуміємо як упорядкування, систематизацію множинності в певну систему, чи формалізацію певних моральних норм в наступному їхньому виражені як юридичні норми. Це спроба об'єктивізації суб'єкта - людини (виявом чого стають суспільні форми буття, політичні інститути, відносини), створення меж її існування, у яких би могли раціонально взаємодіяти аполонічне (під яким ми розуміємо абсолютне відчуття міри, самообмеженість, визначеність) і діонісійське (безмежність, прагнення до змін, заперечення, бунт) [5, с.118] начала неї самої.

Гуманізація ж має на меті піднести значення моралі у взаємодії з розумом, в тому числі і в політиці, й означає актуалізацію творчого натхнення для самореалізації, для забезпечення протидії аполонічному началу, що постійно розширяє сферу свого впливу, надмірної алгоритмізації, яка могла б призвести до виродження людини у функціональний механізм для забезпечення реалізації певних дій.

Розгляд цієї проблематики приводить до іншої самоактуалізаційної мети політики, яка виявляє себе як один з першочергових об'єктів дослідження - свобода.

Визначеність порядку в світі дає змогу тільки означити політичну свободу, яка, як основу свого функціонування, забезпечує існування громадянського суспільства, однак робить людину "однією з ланок цілісного ланцюга, що їх (людей. – Ч.Я.) пов’язує" [6, с.231], створює, обов’язковість подальшого поєднання в суспільство, націю з обмеженням її свободи.

Бажання створити свободу не як суспільне явище, а як справу розуму, потребує наявності моралі, категоричного імперативу, який розуміють "як практику в об’єктивному змісті, як сукупність безумовних законів, основою яких є веління, відповідно до якого ти мусиш себе поводити" [7, с.429]. Свобода ж розуму передбачає свободу духу не як комфорт, а як велич, до якої прагнуть і якої ніколи не досягти у боротьбі.

В світі ж, позбавленому будь-яких обмежень: Бога, ідолів, ідеологій, людина лишається на самоті. Як наслідок, виявляється нова мета політики - велич людини. Людина піднімається над законом, бере відповідальність за все сутнісне, перебуває в пошуках нового закону чи безумства. Однак той, хто хоче піднятися над законом, ризикує опуститися нижче закону. В такому стані людина за визначенням Карла Ясперса "не живе більше в зв’язку з Єдиним, який є Бог, а існує ніби у стані вічного падіння в напрямку залишеного трансцендентності Єдиного" [8, с.55]. Велич розуміється як об'єднання, ототожнення з Єдиним, з Богом, як прояв здатності вийти зі сфери законів природи і створити нові, невластиві природі закони, тим самим створюючи нову основу існування, і як її вияв - нового конкретного індивіда, суспільства, маси, народу, нації.

Отже, окреслено на четверту ціль політики - спробу обожнення людини, дослідження, осягнення її глибини. Головним виявом цього, на нашу думку, є бажання, потреба виконати завдання, які ставить перед нами реальність, яка завжди спрямована на майбутнє, і як наслідок визначення наступного кроку еволюції, розвитку, запровадження нової суспільної формації, певне з’єднання з власною трансценденцією і усвідомленням її. Суб'єктом еволюції можуть бути: окремий індивід, який саморозвитком, діяльністю може досягти стану надлюдини; ціле суспільство з обов’язковою умовою досягнення єдності всіх людей на землі в напрямі подальшого розвитку; або, як найчастіше трапляється в реальності, взаємодія між індивідом і суспільством, що може прискорювати еволюційний розвиток одних суспільств і спричинити занепад інших.

Висвітлюючи замкнутість політики в системі суб’єкт-об’єкт, яким є людина, треба показати психологічні мотивації її дії, які спонукають до прийняття тих чи інших рішень – внутрішню енергію політики, що можливо, на наш погляд, за умови дослідження місця політики в людині.

Місце політики в людині. Людина, як енергетичне джерело, яке стимулює і тим самим створює політику, діє під впливом різних мотивацій або внаслідок певного обґрунтування своїх дій. Людина є енергією самої політики.

Існування людини в політиці можна пояснити чи обґрунтувати або прагненням до самореалізації, насолоди від самореалізації в політиці як такої, або прагненням досягти певних цілей.

У першому випадку внутрішньопсихологічного розуміння політики в особі є трактування її (політики), як певного джерела насолоди, тобто діяльність за принципом насолоди. Однак принцип насолоди суперечить сам собі - він нівелює сам себе. Якщо проголошувати насолоду як принцип, робити з неї предмет формування намірів або навіть об'єкт форсованої рефлексії, то політика перестає бути тим, чим вона повинна бути - результатом діяльності людини, а виявляє себе тільки як процесуальний акт з втратою своєї кінцевої (логічної) мети. Саме це - перетворення насолоди в результат, в об'єкт намірів веде - до втрати самої насолоди; принцип насолоди розбивається сам до себе. Чим більше людина прагне до насолоди від політики, тим більше вона від неї вислизує. Насолода в політиці - це те, що залишається, коли акт політичного процесу (діяльності) втрачає свою інтенціональність.

Саме, що принцип насолоди, залишаючи психологічну активність її предмета, її об'єкта, тим самим суб’єктивізує її (політику), закладено в її сутність. Водночас суб'єкт цієї активності - духовна особистість - стає об'єктом її, простою річчю. Таким чином обґрунтовуючи існування людини в політиці, як діяльність заради насолоди призводить до нівелювання суб'єктивного духовного - духовності особистості, і об'єктивного духовного - об'єктивних цінностей. Це процес не тільки деперсоналізації людини (людина стає подібною до макіавеллівського володаря: абстрактно безякісною, універсальною і не несе в собі індивідуально якісних характеристик), а також дереалізації. Одночасно з суб’єктивізацією об’єкта в іманентний стан переходить сукупність об'єктів політики. Суб’єктивізація об'єктів та іманентність об'єктивного світу приводить до відносності світу змістовностей і цінностей, тобто релятивізації цінностей. Оскільки світ у процесі деперсоналізації невіддільний від дереалізації, він не тільки втрачає свою реальність, а і втрачає цінність: деперсоналізація включає також і обезцінення. Світ втрачає свою ціннісну реальність так, як всі цінності нівелюються.

Цінності суб’єктивізуються, оскільки вони не можуть існувати окремо від суб'єкта, і релятивізуються, оскільки не можуть мати безумовну значимість.

Будь-який предмет політичного інтенціолального акту перетворюється не більше, як у засіб задоволення потреб, будь-який вчинок перетворюється в задоволення, суб'єктивний вчинок зводиться до акту "самозадоволення". Однак самореалізації можна досягти тільки як результат, а не як інтенцію.

У другому випадку, в разі прагнення досягти певних цілей, політичні потреби слугують для того, щоб спрямувати людину на визначену предметну сферу - сферу об'єктів.

Тільки тією мірою, якою ми забуваємо себе, віддаємо себе світу, тим його завданням і вимогам, якими переплетене наше життя, маємо справу до світу й предметів поза ним, а не тільки до нас самих і наших власних потреб, лише тією мірою ми виконуємо завдання, вимоги, реалізуємо цінності, здійснюємо і реалізовуємо самого себе. Енергія людини переходить максимально в її діяльність, не витрачаючись на протиставлення чи боротьбу зі світом, цим забезпечено максимальну самореальзацію людини як єднісної частини світу. Якщо людина хоче прийти до себе - її шлях через світ.

Отже, політична антропологія, на нашу думку, ґрунтується на трьох основоположних принципах: гетерогенність (що включає атомічність), єдність (головно виражена через мету) і енергія (психологічна чи фізична енергія, стимули, мотивації, які спонукають людину діяти). Перші два принципи характеризують місце чи сутнісний вияв людини в політиці, третій - місце політики в людині.

Література

1. Денисенко В. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях нового часу європейської історії. Львів, 1997.
2. Бердяев Н.А. Философия неравенства. М., 1990.
4. Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1994.
5. Ницше Ф. Рождения трагедии, или эллинство и пессимизм// Соч.: В 2 т. М.,1998. Т. 1.
6. Гегель Г. В. Философия права. М., 1990.
7. Кант И. К вечному миру // Соч.: В 4 т. М., 1994. Т. 1. - С. 429.
8. Ясперс К. Ницше и христианство. М., 1994.

Yan CHAICKOVSKY

POLITICS: ANTHROPLOGIC ANALYSIS

The article deals with the problem of the political anthropology. The main topic under discussion is the definition of the role of a man in politics and the role of the politics in man’s psychology. And as the result major principles of political anthropology will be determined.