УДК [32.019.51:16](001.89)

Одним із вагомих факторів, що визначає специфіку протікання політичного процесу в державі, є притаманний їй рівень розвитку політичної культури, котрий, в свою чергу, визначається як рівнем розвитку політичної науки, так і рівнем розвитку свідомості та самосвідомості громадян держави. Саме в межах політичної науки викристалізовуються теоретичні засади та принципи пояснення політичних явищ, формуються світоглядні пріоритети, розробляються методологічні та практичні рекомендації щодо напрямів пошуку шляхів розв’язання політичних проблем. Історичний досвід людства у сфері державотворення свідчить, що успіху доcягають ті політичні сили, які у своїй практичній діяльності спираються на теорію, що може за своїм рівнем розвитку претендувати на роль методологічної основи для даного процесу. Тому сьогодні, коли політичні процеси в Україні тісно переплітаються з проблемами їх етнокультурної ідентифікації та утвердженням національних політичних ідеалів, а пошук механізмів подолання політичних, релігійних та соціальних конфліктів все більше підпорядковується ідеї побудови громадянського суспільства на гуманістичних засадах, вирішення цих проблем вимагає від вчених ґрунтовного і всебічного аналізу.

Проблема формування сучасної політичної культури в Україні є комплексною проблемою. Її вирішення потребує з’ясування тих характерних ознак, які визначають стан політичної культури суспільства; окреслення сукупності чинників, які сприяють або не сприяють формуванню того рівня культури, який відповідає ідеалам державотворення; теоретичного осмислення специфіки кожного із цих чинників у даний історичний період та особливостей структурних взаємозв’язків між ними. Сьогодні вже чимало наукових праць присвячено аналізу міжнародних, ідеологічних, правових, моральних, релігійних, соціокультурних, техногенних та ін. чинників формування політичної культури нашого суспільства; створено цілу низку державних та громадських політичних інституцій, які займаються аналізом особливостей поведінки, свідомості і діяльності його громадян в сучасних умовах. Предметом нашого аналізу виступають логіко-методологічні чинники формування сучасної політичної культури в Україні.

На нашу думку, пошук та вибір методологічних принципів політичної діяльності, спрямованої на формування політичної свідомості, залежить, по-перше, від тих тенденцій, які притаманні українському політичному процесу в конкретно-історичних умовах; по-друге, від вибору філософської концепції, з точки зору якої сприймається цей політичний процес та здійснюється його політичний аналіз (наприклад, еволюційної, антропологічної, етичного позитивізму тощо); по-третє, від рівня логічної культури мислення державотворців, політиків та електорату.

Сьогодні процесу державотворення в Україні притаманні дві тенденції:

1. з одного боку, відбувається процес формування громадянського суспільства, стан якого визначається взаємодією багатьох факторів, серед яких важливе місце посідає “а) забезпечення свободи особи та особистої ініціативи; б) відповідальність за наслідки власної дії; в) здатність індивіда до громадського співробітництва заради індивідуальної та спільної вигоди та миру” [1;43]. Цей процес вимагає творення адекватної такому суспільству не лише соціально-політичної системи [2], але й політичної культури, здатної засвідчити участь українського народу в загальноцивілізаційному процесі людського поступу, характерною ознакою якого є орієнтація на гуманізм;
2. з другого боку, триває процес формування національної держави, теоретико-методологічним підґрунтям якого виступає національна ідея. Проблемі становлення національної ідеї, інтерпретаціям її мети та засобів досягнення в сучасних історичних умовах присвячено достатньо уваги зі сторони науковців. Так, О.І.Семків зазначав, що саме “національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, спрямування мислення народу”, вона є “найбільш простою і доступною формою соціального об’єднання людей”, а тому виступає “чинником життєствердження нації як дієвого учасника політичного життя”, вона – “складова політичної культури нації, вона виражає намір окремих осіб і груп зробити найкращі риси народу керівним принципом діяльності” [3;77-78].

Отже, завдячуючи гуманістичному підходу до аналізу державотворчих процесів ми зможемо усвідомити сумісність вищезазначених тенденцій в розвитку нашої країни. Саме розвиток сучасних положень гуманістичної концепції повинен стати теоретико-методологічною основою для вибору напрямків та методів формування політичної культури сучасного українського суспільства. Спираючись на позитивний досвід методологічних розробок, здійснених в рамках попередніх етапів розвитку політичної науки, варто рахуватися й з одвічними, загальнолюдськими цінностями в ім’я їх збереження. Чим повніше національна ідея буде відповідати цим цінностям, чим краще вона буде суміщатися з гуманістичним ідеалом, тим більше національному політичному процесу будуть притаманні демократичні норми.

Окресливши в загальних рисах міркування щодо соціально-філософських факторів, які визначають вибір методологічних принципів впливу на політичну культуру суспільства, застановимося більш детально на аналізі логічних чинників, які визначають коректність здійснення такого вибору суб’єктами політичної діяльності. Від чого залежить рівень їх логічної культури, здатність обирати найефективнішу форму політичної організації суспільства з метою реалізації прагнень і можливостей всіх його індивідів? На нашу думку, рівень логічної культури суб’єктів політичної діяльності залежить від наступних факторів:

1. По-перше, від вроджених розумових здібностей, які притаманні кожній людині від народження, її здатності до аналітичної та синтетичної розумової діяльності, здатності розпізнавати причиново-наслідкові зв’язки як між різними політичними явищами і процесами, так і між різноманітними думками про них. В цьому сенсі кожна людина від народження здатна логічно мислити, хоча кожному індивіду притаманні свої особливості мислення, тому й рівень інтелекту у всіх є різним.
2. Проте мислення людей здатне формуватися та розвиватися у процесі їх конкретної діяльності, тому наступним фактором можна вважати специфіку включення індивідів у політичну сферу діяльності (їх досвід, характер самої діяльності тощо). Чим різноманітніша їх практична і теоретична діяльність у політичній сфері, чим більший досвід, тим багатше і ширше їхнє мислення, вищий рівень політичної культури.
3. Третім фактором можна вважати прагнення людини свідомо підвищувати рівень своєї логічної культури шляхом вивчення теоретичних засад логіки як філософської науки про принципи побудови правильних міркувань. В якості фундаментальних принципів побудови правильних міркувань арістотелівська логіка визнає принципи визначеності, чіткості, несуперечливості, послідовності та обґрунтованості. Побудова міркувань у відповідності з цими принципами виступає логічною передумовою формування та передачі істинного знання.

Таким чином, вдосконалення логічної культури мислення шляхом вивчення основних закономірностей побудови правильних міркувань, набуття навичок їх застосування в конкретній теоретичній і практичній діяльності у політичній сфері є вагомими чинниками формування політичного мислення, політичної культури суб’єктів політичної діяльності.

На нашу думку, проблема аналізу логічних чинників формування політичної культури суспільства може бути вирішена й у іншій площині, з точки зору аналізу рівня розвитку самої логіки як науки. Спробуємо тепер дати відповідь на запитання: чи спроможні досягнення сучасної логічної науки вплинути на зміну стереотипів людського мислення, зокрема тих, які мають місце в політичній сфері суспільного життя, чи можуть вони стати методологічною основою для формування гуманістичної раціональності? Така постановка питання стає можливою тому, що, по-перше, з середини XIX ст. логіка виступає не лише як наука про форми і закони правильного мислення, але й як наука, в межах якої аналізуються і розробляються принципи та методи наукового пізнання; по-друге, в контексті сучасного розвитку логічного знання здійснюється переосмислення статусу цих принципів. Оцінка теоретичних основ та методологічних функцій формальної логіки у науковому пізнанні, аналіз результатів узагальнення всієї історії розвитку логіки в цілому та результатів виникнення нових логічних напрямів дають право стверджувати, що ідеї і принципи, що розробляються в її межах, можуть використовуватись не лише в науковому пізнанні, але й можуть виступати чинниками впливу на соціальну свідомість, на процес формування такої політичної культури, яка для вирішення економічних і політичних проблем виходить з точки зору терпимості, толерантності, плюралізму, пошуку компромісу з метою збереження людського життя.

Основними логічними принципами формування класичної раціональності, як і класичної логічної теорії, виступають вимоги щодо несуперечності, незалежності та повноти як самих знань, так і принципів їх організації в теоретичну систему. Згідно з цими принципами, основні положення та висновки, які формуються в межах певної теорії, не повинні суперечити одні одним, процес обґрунтування кожного з них повинен здійснюватись незалежно один від одного, а їх кількість повинна бути необхідною і достатньою для пояснень своєї предметної області. Порушення цих принципів призводить до того, що в межах однієї теорії фіксуються положення, які взаємовиключають одне одного, обґрунтування знань здійснюється по “замкненому колу”, а основні висновки здебільшого є недостатньо арґументованими. Утверджуючись протягом багатьох століть в процесі теоретичної та пізнавальної діяльності, ці принципи лише в символічній логіці XIX-XX ст. знайшли своє наукове обґрунтування, піднялись на рівень логіко-методологічних принципів аналізу та побудови наукових теорій. Не применшуючи їх позитивного методологічного значення і для побудови політичних теорій, для визначення рівня розвитку політичної культури, розглянемо проблему переосмислення їх статусу на прикладі відношення до принципу несуперечності ряду сучасних логічних теорій та з’ясуємо, яким чином результати цих теорій можуть стати логічними чинниками формування політичної культури в умовах становлення національної держави на гуманістичних засадах.

Отже, згідно з традиціями класичної раціональності, фундаментальним принципом виразу знань як на індивідуальному, так і на суспільному рівні виступає вимога їх несуперечності: кожне міркування (знання) про певний об’єкт щодо конкретних його властивостей в одному часовому проміжку може бути лише або істинним, або хибним, але ні в якому разі водночас і істинним, і хибним. Знаходження суперечностей в міркуваннях окремої людини свідчить про їхню логічну некоректність, а в межах певної конкретно-наукової теорії ставало ознакою їхньої логічної непослідовності, неефективності, неповноцінності. Намагання виявити причину суперечностей та усунути їх завжди спричиняло появу нових досліджень, та якщо пошук не завершувався успіхом, то дана теорія просто відкидалася. Проте такий стан речей не завжди задовільняв учених, особливо коли вони інтуїтивно відчували, що для багатьох цікавих, оригінальних і вже до того часу апробованих теорій наявність в них внутрішньої суперечності не повинна ставати причиною відмови від цих теорій. До числа таких теорій відносять квантову механіку (в інтерпретації Еверетта-де Вітта), числення нескінченно малих в його первісній формі, наївну теорію множин, теорії, що будуються на семантично незамкнутих мовах і де легко формулюються семантичні парадокси, теорії, пов’язані із програмою створення штучного інтелекту і можливістю створення таких мов програмування, які б включали в себе інформацію про суперечливу об’єктивну дійсність, теорії, в яких відображені взаємовиключаючі моральні норми чи зобов’язання, і, нарешті, теорії, що допускають існування несумісних за своїм істиннісним значенням переконань, вірувань, думок [4;60]. Зауважимо, що в політичній сфері, а саме в суспільствах з тоталітарними політичними системами, часто мало місце зловживання принципом несуперечності: у сфері зовнішньої та внутрішньої політики цей принцип був трансформований у ідеологічний постулат “хто не з нами, той проти нас”. Таким чином, відповідальність за безконтрольне фізичне та моральне винищення ідеологічних опонентів, нівелювання такої цінності як людське життя із площини моралі та політики переносилась в площину логічної теорії, формуючи таким чином недовіру (а іноді і негативне відношення) не лише до логічного принципу несуперечності, але й до самої формальної логіки як до науки. Недовіра до логіки, як вважає В.Д.Титов, призводить до тієї ситуації, коли “… поряд із ритуальними апеляціями до логіки і здорового глузду, з нерідкісним упевненим володінням професіонально-технологічною практичною логікою панує емпірично-випадковий тип мислення, принципово чужий не тільки теоретичній, а в низці випадків і життєвій практичній логіці соціальних дій” [5;51].

На початку XX ст. логіки Я.Лукасевич (1878-1956) і А.Васильєв (1880-1940), незалежно один від одного дійшли до висновку, що перегляд основних законів арістотелівської логіки повинен привести до побудови неарістотелівської логіки, посилаючись на приклад побудови неевклідової геометрії. У 50-х роках ХХ ст. ця ідея була підтримана і реалізована Ф.Асеньо, Н. да Костою, А.Аррудою, внаслідок чого виникла паранесуперечлива (параконсістентна) логіка, яку сьогодні з повним правом можна вважати логіко-методологічним базисом для побудови деяких суперечливих теорій. Допускаючи прийнятність (а, отже, і істинність) суперечливих положень (принцип суперечності) в межах однієї теорії, логіки запропонували логічні засоби для блокування їх дії, щоб в даній теорії з них не можна було довести “все, що завгодно” (принцип нетривіальності). Процес пошуку та розробки нових методів конструювання нетривіально-суперечливих логік відкрив реальний простір для розробки більш багатих за своїми можливостями логічних теорій [6].

В сучасній логічній літературі домінують думки про те, що між класичною (арістотелівською) і некласичною (неарістотелівською) логіками немає суперечності, а появу останніх варто розцінювати не як заперечення чи відкидання принципів класичної логіки, а лише як можливість більш чітко визначити їх межі і пізнавальне значення. Відповідно, засобами паранесуперечливої логіки здійснюється обґрунтування й механізм обмеження сфери дії принципу несуперечності в конкретних пізнавально-наукових ситуаціях. В наші дні дослідження в області паранесуперечливої логіки успішно розвиваються і знаходять своє прикладне значення як в теорії множин, лінгвістиці, загальній теорії комп’ютерів, так і в філософії та методології науки.

Якщо врахувати вплив логіки на наукову раціональність, то з часом можна чекати розповсюдження незвичних поки що методів і принципів побудови міркувань на багато областей наукового пізнання. Адже відмова від принципу несуперечності в паранесуперечливій логіці в кінцевому рахунку означає не відмову від ідеалу несуперечності (так, основні її положення та методи самі носять несуперечливий характер), а відмову від норми композиції наукового знання обов’язково у вигляді несуперечливої системи.

На нашу думку, онтологічна, гносеологічна, логічна та методологічна виправданість побудови неарістотелівських (некласичних) логічних систем (нетривіально-суперечливих, багатозначних, модальних, логіки практичних дій і розсудів і т.п.) повинні призвести, хоч і не безпосередньо, й до їх соціальної прийнятності. Особливо це актуально у сфері, де мають місце політичні, правові, морально-етичні та релігійні полеміки і дискусії. На жаль, аналіз сучасної політичної ситуації в Україні свідчить про те, що невисокий рівень логічної та політичної культури сьогодні властивий не лише населенню, але політикам. Знаходячись на діаметрально протилежних точках зору, не знайшовши спільної мови, вони часто виводять полеміку за межі теоретичного рівня, обираючи в якості основних аргументів політичні кроки, фізичні дії чи психологічний тиск. Як правило, такі засоби скоріше спрямовані не на спростування протилежної точки зору, а проти особи, яка її відстоює, метою такої полеміки являється не досягнення згоди, а утвердження власної позиції будь-якою ціною, і що найстрашніше – іноді і ціною людського життя. Небажання досягнути компромісу у вирішенні спірних політичних питань, категоричність в судженнях, невизнання можливості співіснування як істинних різноманітних точок зору, незнання того, що навіть існування суперечливих точок зору в теоріях не завжди призводить до абсурду, а засобом локалізації дії суперечностей в політичних сферах (зокрема, в стінах парламенту) можуть виступати тільки ідеї гуманізму – все це гальмує процес утвердження такого суспільства, що прагне до прогресу, до побудови високого рівня цивілізації на засадах суверенності та законності, де дотримання прав людини є нормою повсякденного життя, а насильницькі методи вирішення спірних проблем змінюються на мирні. Навпаки, підвищення рівня абстрактно-логічного, критичного мислення всіх суб’єктів політичної діяльності, набуття ними навичок до рефлексії та самокритики, з одного боку, та інтенсивний розвиток логічної теорії і впровадження її логіко-методологічних принципів (як класичних, так і некласичних) в теорію та практику політичної діяльності, становлення гуманістичного раціоналізму – з другого боку, можуть сприяти формуванню нового типу політичного мислення, підвищенню рівня політичної культури.

1. Карась А.Ф. Громадянське суспільство і національна культура // Гуманізм та утвердження громадянського суспільства в Україні: Вісник Львівського університету. Серія сусп. наук. Вип. 32. – Львів, 1995. – С. 43-50.
2. Шведа Ю.Р. Політична система і проблеми гармонізації соціально-політичних відносин в Україні // Гуманізм та утвердження громадянського суспільства в Україні: Вісник Львівського університету. Серія сусп. наук. Вип. 32. – Львів, 1995. – С. 94-99.
3. Семків О.І. Гуманізм української національної ідеї // Гуманізм та утвердження громадянського суспільства в Україні: Вісник Львівського університету. Серія сусп. наук. Вип. 32. – Львів, 1995. – С. 76-84.
4. Да Коста Ньютон, Маркони Диего. Развитие параконсистентной логики в 80-х годах ХХ в. // Философские науки. – 1989. - №9. – С.54-62.
5. Титов В.Д. Соціальна детермінація логічного знання // Філософська і соціологічна думка. – 1993. - №1. – С.45-53.
6. Ишмуратов А.Т., Карпенко А.С., Попов В.М. О паранепротиворечивой логике. // Синтаксические и семантические исследования неэкстенсиональных логик. – М., 1989. – С.252-277.

Аnnotation

Svitlana Bovtach

LOGICAL-METHODOLOGICAL FACTORS DETERMINE THE FORMING OF MODERN POLITICAL CULTURE

The article is devoted to the analysis of social and logical factors which define the choice of methodological principles that influence the process of forming of modern political culture. Logical-methodological principles of forming the humanistic rationality theory on the base of analysis of ideas of paraconsistent logic are proposed.