Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001.
УДК 167.7
Богдан Павлюк
СВОБОДА ЯК КОНСТИТУТИВ У РЕАЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ІНТЕРЕСІВ СУСПІЛЬСТВА
Проблему свободи як основоможливості в реалізації соціально-політичних інтересів людини і суспільства можна розглядати у випадку, коли вона ставиться не з позиції соціально детермінованої залежності людини від природи, а тоді, коли людина чи суспільство проводять свою соціальну, політичну діяльність, тобто є творцями своєї долі і свого життя, поведінки і вчинків, які можливі за умови самореалізації свободи. Жоден із зовнішніх чинників – природних (або ж, навіть, надприродних) не може визначати поведінку і діяльність людської особи. По-іншому ставити проблему свободи в цьому випадку немає сенсу.
Хоча припускається, що є деяка залежність, зокрема, в середині самого суспільства, яка виявляється в ставленні однієї людини до іншої, коли при взаємодії їхніх інтересів може нівелюватися право окремої особи на свободу. Проте ця залежність радше суб’єктивна по відношенню до людини, тому піддається усуненню, на відміну від зовнішньої залежності від природи, внаслідок якої елімінується поняття свободи.
Звичайно, така постановка проблеми передбачає, що свобода повинна бути соціальним феноменом зі сферою своєї дії в суспільстві, де кожен індивід, як розумна істота, може обирати свою поведінку і залежно від власних інтересів та потреб проводити свою діяльність, оскільки “... свобода, - як писав І.Берлін, - це можливість діяти” [1; с.9]. Якщо тлумачити свободу як феномен, то необхідно вже тоді розглядати суспільство самодостатнім, яке діє самостійно і незалежно від зовнішніх чинників, якими вони б не були, бо саме в суспільстві є свобода вибору своїх інтересів. Відповідно кожна людина в ньому теж є самодостатньою особою, яка має особисті (громадянські) інтереси.
Детальная информация проститутки москвы выезд на нашем сайте.Людина за своєю суттю є біосоціальною істотою, тобто існує в двох вимірах – природному і соціальному. Отже, за змістом незалежної в собі свободи вибору вона перебуває в залежності від своїх біологічних та соціальних потреб, які виникають з її природної необхідності у взаємодії з зовнішнім середовищем. Ця необхідність, здавалося б, обмежує свободу людини, але тут важливо інше: в процесі розвитку суспільства людина намагається усунути зовнішню залежність від природи, натомість, одночасно посилюється внутрішній – соціальний ( культурний) її статус, тобто, задля своїх інтересів людина з необхідності виявляє свою діяльну участь у суспільстві, в різноманітних його сферах.
Тому визначальним для людини залишається її свобода вибору як певний атрибут, без якого вона не в стані реалізувати себе в своїй діяльності. Перебуваючи в природному середовищі, людина володіє свободою, не усвідомлюючи її значення, як абсолютною даністю, але у взаємодії з іншими людьми в суспільстві знімається абсолютний її характер і з необхідності обмежується в рамках громадянських прав. Таким чином у суспільстві між свободою і необхідністю досягається консенсус, спільна точка угоди, в якій свобода і необхідність збігаються – людина стає вільною в межах необхідності, вона обмежена власною свободою. Людина часто обмежує свою свободу односторонньо і вимагає цього, здебільшого від соціуму і його інститутів, які є своєрідною необхідністю. Тоді суспільство розвивається і функціонує нормально, коли свобода вибору забезпечується необхідністю збоку соціально-політичних інститутів, коли ця необхідність, позначена моральними нормами, законами, правом, працює на свободу, коли інститути, які є втіленням цієї необхідності в державі – влада, наприклад, теж забезпечують міру свободи людини. “Важко точно визначити ступінь свободи, який можна залишити громадянам, - зауважував К.Поппер, - не створюючи загрози для свободи, захист якої є завданням держави... Будь-яка свобода очевидно не можлива, якщо вона не гарантована державою” [2; с.132].
У такому випадку виникає проблема відношення свобода – влада, свобода – держава. З виникненням держави, чи іншого владного інституту в суспільстві, свобода як реальність, яка властива людині в природному стані, – фактично роздвоюється: певні свободи залишаються за людиною – найнеобхідніші, які відстоював ще Дж.Локк, враховуючи пріоритет цінностей людини: “Згідно з законами природи всі люди рівні... і ніхто не може позбавити іншого життя, свободи, здоров’я і майна” [3; с.587]. Інші свободи людина делегує державі, яка бере на себе функцію впроваджувати їх в життя, оскільки вона володіє більшими можливостями, ніж людина. “Розум підказує людині вигідні умови..., на яких можна дійти спільної згоди, ...і передовсім відмова від права на все, - тому зазначав Т.Гоббс, - всякий громадянин утримує за собою стільки свободи, скільки вистачає для доброго і спокійного життя”[4; с.301].
Отже, свідомо самообмежує людина свої необмежені свободи на користь необхідності – правил, норм, законів поведінки і діяльності, оскільки людина розуміє, що кожен володіє такою силою необмеженої свободи і може своєю дією зашкодити іншому. “Зробити свободу як і рівність ... нормою життя людей, - писав Ш.Монтеск’є, - здатна лише сила права та моралі”[5; с.42]. Звідси й виникає самообмеження для того, щоб зберегти частину свободи, яка вже має загальнолюдський універсальний вимір. Тобто, тут задля реалізації власних інтересів особиста свобода людини набуває форм громадянської. Людина як істота не може існувати поза суспільством, але кожен індивід володіє необмеженою свободою, тому необхідно знайти спільний для всіх вимір громадянської свободи, в межах якої реалізована була б особиста свобода. Така універсальна свобода загальнолюдського значення, яка відображає інтереси суспільства, фактично формується під примусом, впливом необхідності. Вона стає середньо-допустимою свободою кожного по відношенню до кожного відповідно до спільного інтересу, на яку у своїй життєдіяльності орієнтуються індивіди, які планують реалізувати особисті інтереси в суспільстві. Фактично громадянська свобода як універсальна збігається з необхідністю – нормами, правилами, законами. Як писав Ціцерон, людина, щоб бути вільною, повинна бути рабом законів; і тут немає альтернатив, оскільки людина не може існувати поза суспільством, бо в такому випадку вона і не підозрюватиме, що володіє свободою (за характером абсолютною).
Завдання громадянської свободи, на відміну від особистої, – урівноважити суспільно-політичні інтереси громадян, їхні потреби та прагнення з метою мирного співіснування, що забезпечують збереження різноманітних цінностей. Йдеться про те, що в досягненні громадянської свободи людина не повинна бути позбавлена основних свобод і не можна її розглядати як засіб для досягнення певної мети. Навпаки, людина – кінцева мета і в ідеалі самоздійснення свободи є ціллю, до якої суспільство прямує та не досягає. Як зауважив І.Кант, в принципі a priori кожного члена суспільства є свобода людини. Зі свободи людини та самостійності її як громадянина, а також правової рівності в суспільстві можна формувати правовий (громадянський) стан. “Свобода, - писав І.Кант, - це незалежність від волі іншого, оскільки вона сумісна зі свободою кожного іншого”[6;с.147].
У співвідношенні особистої та громадянської (політичної) свобод важливим є визначити наскільки і якою мірою закони суспільства, суспільні норми і правила можуть регулювати (або ж втручатися) в свободу окремої людини. В цьому сенсі існує небезпека “...притаманна політиці зростання державної влади”[2; с.141], яка полягає в тому, що будь-яка влада, як політична чи економічна, здатна поширюватися за межі, визначені людиною. Тому влада завжди залишається небезпечною для людини. Враховуючи це, людина в своїх інтересах намагається контролювати державну владу, щоб не втратити особисту свободу. В забезпеченні громадянських (політичних) свобод, так і свобод особистих велику роль відіграють соціальні інститути, які захищають інтереси суспільства і окремої людини.
До питання формування загальноприйнятих законів і норм, які є основою в здійсненні громадянської свободи людиною, можемо підійти і з погляду психологічного сприйняття людиною влади та її ставлення до неї. Цікаво, що виникнення громадянської свободи, як уже сформованої в правових рамках, пов’язується з феноменом страху. У випадку, коли людина приймає громадянську свободу з передчуття непевності за свободу в природному стані, виникає потреба дотримання певних норм права і законів, невиконання яких може позбавити людину її особистої свободи. Тому діяльність людини в правовому полі реалізується, фактично, як можливість забезпечити собі свободу, страх втратити яку діє на людину. Тоді це означає, що інститути, які людина створює для забезпечення і гарантії своїх прав, відповідають інтересам суспільства більше, ніж інтересам людини. Чи справді це так? Йдеться про те, що громадянські свободи, реалізовані в рамках правових законів на порядок вище регламентовані для людини, ніж особисті свободи, які відповідають людським якостям. Людина сприймає такий порядок з відчуття страху втратити свободу – як даність, на яку вона дала згоду, прийнявши суспільний договір.
У природному стані людина є вільною істотою, вона першопочатково володіє свободою діяльності і поведінки, володіє свободою вибору, навіть по відношенню до власного життя, оскільки може обирати між життям і смертю. Тобто, свобода притаманна їй у межах її людського існування. Але людина розумна в собі, - як писав Г.Гегель, - “повинна створенням самої себе вийти за свої межі, разом із тим досягнути поглиблення всередину себе, щоб стати розумною також і для себе”[7; с.77]. Тоді людське життя набуває сенсу, інакше навіщо людині свобода вибору.
Сприймаючи особисту свободу як аксіому, необхідно дати визначення самої свободи. І.Берлін писав: “Свобода ... – це радше можливість дії, а ніж власна дія”[1; с.38]. І особиста свобода “... полягає в розмірах того простору, в якому відкриті альтернативи”[1; с.57]. Особисту свободу можна характеризувати як можливість вибору тих чи інших дій і поведінки, для реалізації яких немає зовнішніх перешкод. Отже, особиста свобода, – це можливість вибору і реалізації дії. Як така, вона є своєрідним відношенням до дії, яка зумовлена інтересом людини. Однак для здійснення такої дії (діяльності) необхідний певний стан суспільних відносин, який усуває перешкоди для реалізації людських інтересів у суспільстві, державі. Особиста свобода логічно повинна відповідати громадянській (політичній) свободі, лише в такому випадку соціальні (політичні) інтереси людини забезпечуватимуться і втілюватимуться в життя. В таких правових рамках можна буде уникнути конфліктності між окремими соціально-політичними інтересами в суспільстві. Отже, щоб володіти особистою свободою, треба знати виміри громадянської свободи і діяти в цих вимірах, в яких можлива самореалізація людини (суспільства) і їхніх інтересів.
Свобода пов’язана з діяльністю людини в суспільстві, в межах суспільства, яке контролює процес соціалізації особи і формує виміри особистої свободи. Проте людина завжди зберігає за собою право розширювати рамки свободи, хоча і ризикуючи зовнішньою реакцією невдоволення. Особистий соціальний інтерес людини – в реалізації своєї свободи – збігається з її внутрішньою волею і відповідальністю. Цієї відповідальності немає, якщо людина перебуває за межами суспільства, оскільки вона не усвідомлює значення своїх соціальних, політичних інтересів. Натомість, у суспільстві у взаємодії з іншими, коли починають збігатися її інтереси з іншими людина відчуває, що є відповідальною за своє життя і майбутнє, за свою свободу.
У суспільстві особиста свобода кожного громадянина визначається однаковою мірою соціальною необхідністю мирного співіснування громадян, а для кожної людини вона має ті самі виміри, орієнтуючись на які людина може планувати свою діяльність і розраховувати на визначену поведінку з боку іншого, який користується цими ж вимірами свободи. Свобода виступає можливістю кожного реалізувати себе і свої інтереси відповідно до особистих потреб. Враховуючи це свободу можна розглядати одночасно і як мету людської діяльності, оскільки людина прагне забезпечивши свої інтереси, осягнути свободу, стати незалежною від інших. У цьому сенсі виявляється ціннісна вартість свободи, що за її допомогою людина може реалізувати свої соціальні, політичні інтереси, потреби, прагнення, в кінці кінців може стати вільною. Це означає, що свобода у певному значенні виступає і засобом для досягнення певної мети – реалізації соціально-політичних інтересів суспільства, тобто за умови свободи, користуючись її можливостями, людина проводить свою діяльність.
Отже, у випадку, коли свобода одночасно є метою і засобом для реалізації інтересів суспільства, вона розглядається власне свободою і умовою свободи, тобто особистою свободою, яка може реалізуватися за умови громадянської свободи. З цього погляду, свобода особиста і громадянська виступають в інтересах людини абсолютною цінністю, якої повинна прагнути як окрема людина, так і суспільство в цілому. Тому свобода як цінність для людини та суспільства стає ціллю будь-якої діяльності, яка суттєво визначає напрями і мету діяльності людини і суспільства, оскільки за умови свободи можна реалізувати їхні соціально-політичні інтереси. Вони є відкритою можливістю для самої свободи.
Щоправда, свобода це не єдина цінність, яка може чи має визначати діяльну поведінку людини. Вона пов’язана також з іншими цінностями, які певною мірою реалізують повноту самої свободи. Свобода в суспільстві, очевидно, реалізується в умовах миру, справедливості, порядку, рівності в інтересах самого суспільства. Тому людина і суспільство повинні прагнути і цих цінностей, оскільки низка цінностей взаємно визначаються свободою, яка є передовсім станом можливого вибору і волевиявлення.
Конституювавши свободу як певну цінність для людини, треба зауважити, що свобода, яку реалізує людина в тому чи іншому суспільному стані здебільшого є предметною, інтенційно спрямованою свободою “чогось”. Як можливість вибору, свобода реалізується через конкретний стан можливої суспільної дії – свобода слова, думки, віросповідання, місця проживання, участі в управлінні і т.д. Фактично, свобода як власний феномен пов’язана з альтернативними варіантами вибору, з плюралізмом можливих дій і тільки за умови поліваріантності вибору можна реалізувати ту чи іншу конкретну свободу. З іншого боку, громадянська свобода реалізується в суспільстві, тому повнота свободи залежить також від стану, в якому перебуває суспільство, – культури, освіти, науки тощо. Чим більші досягнення виявляє суспільство в різноманітних сферах життєдіяльності, тим збільшуються межі реалізованої ним свободи. Адже свобода – це “плід зрілої цивілізації” – писав Дж.Актон. Поза межами свободи суспільство перебуває в залежності від природних і соціальних утворень. Мабуть, лише в рамках свободи, а звідси і вільного вибору людини, суспільства своєї дії (діяльності), що вже є цінністю для нього, можна реалізувати соціально-політичні інтереси. Як цінність, свобода стає метою людської діяльності, конститутивом її можливостей, який створює передумови реалізації людської особистості.
Звичайно, свобода не є явищем, яке існує насправді, наприклад держава, як якийсь реальний феномен, якого можна побачити чи зафіксувати. Свобода радше є духовним феноменом, який існує в духовному просторі суспільства. Феноменом духу, який є станом допустимої діяльності одного індивіда по відношенню до іншого. В цьому свобода реалізує свою соціальну дію як конститутив і визначає її межі – межі людських інтересів, в яких можлива реалізація людини і суспільства взагалі.
Література
Annotation
Bohdan Pavliuk
The resolution of this problem foresees that the freedom is a social phenomena with the sphere of its own activity in the society, where every individual can choose its own behaviour according to his own interests and wants to put into practice its activity. Since the freedom – is the possibility to act.
In the society personal freedom of everyone, if it is necessary, is restricted by limits of they public freedom – rules, norms, lows of behaviour & activity but in both measurings of the freedom have the valueable content as a result.
The freedom line value appears to be on aim & in the realization at the social-political interests of the society, since its regarded as a freedom and a condition at the freedom, that is as a personal freedom, which can be carried out in the conditions of the public freedom.
At the same time the freedom, as a possibility of choice is realised through the certain state of cocial activity – the freedom of the word, thought, participation in control, etc. It's obvious that only in the limits of the freedom, and hence a free choice of a personal society of its activity, and social political interests can be realized.
Етнокультурні
проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001.
водонагреватели ariston, ariston 129, ariston Шары:оформление воздушными шарами оформление шарами липецк . Символ компании michelin. Michelin. Michelin hp. . Взыскание долга. Оценка акций. Оценка бизнеса.