ГЕГЕМОНІЯ НОВОГО ТИПУ. КОРОТКА ДОРОГА ДО СВІТОВОЇ ПЕРШОСТІ
Гегемонія так само давня, як
і людство. Проте нинішня провідна роль Америки у світі вирізняється швидкістю
свого виникнення, своїми глобальними масштабами та способом її здійснення.
Протягом одного століття Америка пережила трансформацію — і була також
трансформована міжнародною динамікою — від країни, відносно ізольованої у
західній півкулі, до держави, яка має безпрецедентну глобальну могутність та
вплив.
* * *
Іспано-американська війна
1898 р. була першою завойовницькою війною Сполучених Штатів. Вона відсунула
зону панування Америки до далеких рубежів Тихого океану, за межі Гавайських
островів, аж до Філіппін. Уже наприкінці того століття американські стратеги
стали опрацьовувати доктрину панування на двох океанах, а військово-морський
флот США кинув виклик гаслові “Британія — володарка морів”. Претензії
Сполучених Штатів на особливий статус єдиного охоронця безпеки в західній
півкулі, проголошені на початку цього століття в доктрині Монро і в подальшому
виправдовувані “особливою долею” Америки, ще більше посилилися після побудови
Панамського каналу, який полегшив її військово-морське панування як у
Атлантичному, так і в Тихому океанах.
Швидка індустріалізація
національної економіки дала Америці надійну базу для посилення її геополітичних
амбіцій. Коли вибухнула перша світова війна, економічний потенціал Сполучених
Штатів становив уже близько 33 % від світового ВНП, змістивши Великобританію з
позиції провідної промислової країни. Цей винятковий економічний динамізм
підсилювався культурою, яка заохочувала експерименти та новації. Політичні
інститути Америки та економіка вільного ринку створили безпрецедентні
можливості для амбітних і нетрадиційно мислячих винахідників, яких у їхніх
спробах реалізації власної мрії не стримували ані архаїчні привілеї, ані
жорсткі соціальні ієрархії. Одне слово, національна культура була унікальне
сприятливою для економічного зростання, а, залучаючи та швидко асимілюючи
найталановитіших людей з-за кордону, культура Америки і в цей спосіб сприяла
посиленню національної могутності та її експансії.
Перша світова війна надала
першу нагоду для широкомасштабного перекидання збройних сил Америки до Європи.
Доти майже ізольована держава швидко перекинула декілька сот тисяч вояків через
Атлантичний океан. Це була трансокеанська експедиція, безпрецедентна за своїм
обсягом і масштабом, що провістило появу нового великого гравця на міжнародній
арені. Не менш важливо й те, що ця війна також заохотила американську
дипломатію до перших великих спроб застосувати американські принципи у пошуках
розв'язання міжнародних проблем Європи. Славнозвісні “Чотирнадцять пунктів”
Вудро Вілсо-на провістили вторгнення до європейської геополітики американського
ідеалізму, підсиленого могутністю Америки. (За півтора десятка років до того
Сполучені Штати відіграли провідну роль у врегулюванні конфлікту на Далекому
Сході між Росією та Японією, ще тоді заявивши про свої дедалі міцніші
міжнародні позиції.) Отже, злиття американського ідеалізму з американською
могутністю повністю проявило себе й на широкій світовій арені.
Однак, у строгому розумінні,
перша світова війна все ще була переважно не світовою війною, а європейською.
Проте її саморуйнівний характер ознаменував початок кінця європейського
політичного, економічного та культурного панування над рештою світу. В ході
цієї війни жодна окрема європейська держава не була в змозі здобути рішучу
перевагу, і на її остаточний результат значний вплив справило втручання в
конфлікт держави неєвропейської, що була на піднесенні,— Сполучених Штатів
Америки. Після цього Європа все більше ставатиме об'єктом, а не суб'єктом
глобальної політики сили.
Проте цей короткий спалах
глобального лідерства Америки не призвів до тривалого втягнення її у світові
справи. Замість цього Сполучені Штати знову швидко повернулися до любого їм
ізоляціонізму в суміші з ідеалізмом. І хоча в другій половині двадцятих років
та на початку тридцятих на Європейському континенті набирав сили тоталітаризм,
американська потуга (яка на той час включала в себе могутній флот на двох
океанах, шо явно переважав британські військово-морські сили) залишалася
незадіяною. Американці воліли залишатися осторонь від світової політики.
З цією схильністю
узгоджувалася й американська концепція безпеки, що базувалася на сприйнятті
Сполучених Штатів як континентального острова. Американська стратегія
зосереджувалася на захисті своїх берегів, а отже, була вузьконаціональною за
масштабами, а міжнародні або глобальні міркування при цьому майже не бралися до
уваги. Головними гравцями на міжнародній арені залишалися європейські держави і
дедалі більше — Японія.
Європейська ера у світовій
політиці остаточно завершилася в ході другої світової війни — першої справді
глобальної війни, коли воювали одночасно на трьох континентах, а також на
Атлантичному й Тихому океанах. Символічною демонстрацією її глобального
характеру було зіткнення британських та японських військ (які представляли
відповідно західноєвропейський острів і не менш віддалений східноазіатський
острів) на індійсько-бірманському кордоні, на відстані кількох тисяч миль від
їхніх домівок. Європа та Азія перетворилися на одне поле битви.
Якби ця війна закінчилася
очевидною перемогою нацистської Німеччини, єдиний європейський центр сили міг
би тоді виступити в ролі глобального лідера. (Перемога Японії на Тихому океані
означала б для цієї країни повне панування на Далекому Сході, але
найімовірніше, що Японія все одно здобула б тільки регіональну гегемонію.)
Натомість поразка Німеччини була значною мірою спричинена участю у війні двох
неєвропейських переможців — Сполучених Штатів і Радянського Союзу, які перехопили
нездійснені амбіції Європи на світове панування.
Протягом наступних 50 років
тривало двополюсне американо-радянське змагання за світове лідерство. В деяких
відношеннях це змагання між Сполученими Штатами і Радянським Союзом знаменувало
реалізацію найулюбленіших теорій геополітиків: адже провідна морська держава
світу, яка домінувала як в Атлантичному, так і в Тихому океанах, суперничала з
провідною континентальною державою світу, що відігравала першорядну роль у
самому серці Євразії, при цьому китайсько-радянський блок охоплював
географічний простір, співмірний із масштабами Монгольської імперії.
Геополітичний вимір не міг бути виражений більш чітко: Північна Америка проти
Євразії, і ставка в цій грі — доля світу. Переможець справді панував би над
світом. Ніхто інший не став би йому на заваді після здобуття остаточної
перемоги.
Кожен із суперників мав
свій власний ідеологічний заклик, заряджений історичним оптимізмом, що виправдовував
неминучі насильницькі дії, до яких йому доведеться вдатися, щоб здобути
остаточну перемогу. Кожен із суперників явно домінував у зоні свого впливу, на
відміну від тих, хто мріяв про імперську Європу, її глобальну гегемонію, але
при цьому навіть не спромігся домогтися незаперечної влади в самій Європі.
Кожен із двох також використовував свою ідеологію для посилення свого впливу на
васалів і переможених, що подеколи нагадувало добу релігійних воєн.
Поєднання світового
геополітичного масштабу і проголошуваної універсальності супротивних догм
надавало цьому змаганню безпрецедентної гостроти. Але був ще й додатковий
фактор, також пов'язаний з глобальними наслідками, який перетворив це
суперництво на воістину унікальний двобій. Поява ядерної зброї означала, що
безпосередня війна класичного типу між двома основними суперниками не тільки
призведе до їхнього взаємного знищення, а й матиме фатальні наслідки для
більшої частини людства. Таким чином гострота конфлікту дивовижним чином
поєднувалася з надзвичайною стриманістю обох суперників.
У геополітичному плані цей
конфлікт точився переважно на периферії Євразії. Китайсько-радянський блок
домінував на більшій її частині, проте її периферію він не контролював.
Північна Америка зуміла успішно закріпитися як на крайньому західному, так і на
крайньому східному узбережжях великого Євразійського континенту. Оборона цих
континентальних плацдармів (блокада Берліна — на західному “фронті”, корейська
війна — на східному) стало першим стратегічним випробуванням для учасників того
змагання, що увійшло в історію як “холодна війна”.
На заключній стадії
“холодної війни” на карті Євразії з'явився третій “фронт” оборони — південний
(див. карту). Вторгнення Радянського Союзу в Афганістан викликало подвійну
реакцію Америки: пряму допомогу США національним силам опору в Афганістані з
метою все глибшого втягнення в конфлікт Радянської армії та широкомасштабне
нарощування військової присутності США в Перській затоці для стримування
подальшого наступу на південь радянської політичної або військової потуги.
Сполучені Штати взяли на себе зобов'язання захищати регіон Перської затоки на
паритетних засадах із обороною своїх інтересів у Західній та Східній Євразії.
Успішне стримування
Північною Америкою спроб євразійського блоку запанувати над усією Євразією
(коли обидві сторони до самого кінця утримувалися від прямого військового
зіткнення, боячись розв'язання ядерної війни) закінчилося тим, що змагання в
кінцевому рахунку було виграно без застосування зброї. Вирішальну роль у цій боротьбі
відіграли політична життєздатність, ідеологічна гнучкість, економічний дина-
мізм та культурна привабливість.
Очолювана Америкою коаліція
зберегла свою єдність, тоді як китайсько-радянський блок розколовся менше як за
два десятки років. Почасти це пояснювалося більшою гнучкістю демократичної
коаліції, на відміну від ієрархічної та догматичної, але й крихкої природи
комуністичного табору. Учасники першої поділяли спільні цінності, проте без
формальних доктринальних рамок. У другому блоці наголос робився на
ортодоксальному догматизмі, де лише один центр був наділений правом тлумачити
ідеологію. Головні васали Америки були також значно слабшими, ніж сама Америка,
тоді як Радянський Союз не міг протягом невизначеного часу ставитися до Китаю
як до свого підлеглого. Сприятливий результат був також досягнутий завдяки
тому, що американська сторона довела свою більшу динамічність у економічному й
технологічному планах, а Радянський Союз поступово деградував і не міг
ефективно конкурувати ні в економічному зростанні, ні у розвитку мілітарної
технології. Економічний занепад у свою чергу прискорив ідеологічну
деморалізацію.
Радянська військова
могутність (і той страх, який вона вселяла народам західних країн) протягом
тривалого часу маскувала істотну асиметрію між двома суперниками. Америка
насправді значно багатша, значно більше технологічно розвинена, набагато
гнучкіша та більш новаторська у військовому плані, в соціальному аспекті —
більш творча і приваблива. Ідеологічні догми також висотували творчий потенціал
Радянського Союзу, роблячи його систему все жорсткішою, а його економіку все
затратнішою і менш конкурентоспроможною в технологічному плані. Оскільки війна,
що привела б до взаємного знищення, так і не вибухнула, у тривалому змаганні
терези в кінцевому рахунку переважили на користь Америки.
На кінцевий результат
помітно вплинули також культурні міркування. Коаліція, очолювана Америкою, у
своїй масі позитивно сприйняла чимало атрибутів політичної та соціальної
культури Америки. Два найважливіші союзники США на західній та східній околицях
Євразійського континенту — Німеччина і Японія — відновили своє економічне
здоров'я в обстановці невтримного захоплення американськими цінностями.
Сполучені Штати сприймалися як суспільство майбутнього, гідне захвату та наслідування.
Натомість більшість
центральноєвропейських васалів Росії відчували до неї культурну зневагу, а ще
більшою мірою це відчувалося з боку її головного східного союзника, чиї
політичні амбіції дедалі зростали,— Китаю. Для жителів Центральної Європи провідна
роль Росії означала ізоляцію від свого, як вони вважали, філософського та
культурного дому — Західної Європи з її християнськими традиціями. Ще гіршим
було те, що їм доводилося терпіти панування народу, який вони, часто
несправедливо, вважали культурно нижчим за себе.
Китай, для якого слово
“Росія” означає “голодна земля”, виявляв ще більш відкрите презирство. Хоча
спочатку китайці чинили лише мовчазний опір претензіям Москви на
універсальність радянської моделі, вже через десять років після китайської
комуністичної революції вони кинули відвертий виклик ідеологічній зверхності
Москви і навіть почали відкрито виражати свою традиційну зневагу до
сусідів-варварів на півночі.
І нарешті в самому
Радянському Союзі, половину населення якого становили неросійські народи, почав
наростати опір пануванню Москви. Поступове політичне пробудження неросіян
означало, що українці, грузини, вірмени й азербайджанці стали розглядати
радянську владу як форму чужоземного імперського панування з боку народу, щодо
якого вони не вважали себе культурно нижчими. В Середній Азії національні
прагнення, можливо, були й слабшими, але в цьому регіоні бунтівничі настрої
народів живилися від усе більшого відчуття приналежності до ісламського світу,
підсилюваного знанням про те, що в інших регіонах світу деколонізація триває.
Як і багато давніших
імперій. Радянський Союз зрештою вибухнув і розпався, ставши жертвою не воєнної
поразки, а дезінтеграції, що була прискорена економічною та соціальною
напругою. Його доля підтвердила спостереження одного вченого про те, що
“імперії політичне не стабільні за самою своєю суттю, бо підлеглі провінції
майже завжди вимагають більшої автономії і малі еліти в таких провінціях майже
завжди її домагаються. В цьому розумінні імперії не падають; радше вони розпадаються
— як правило, дуже повільно, хоча буває, що й надзвичайно швидко”.