Вибори. Ще з імперських часів у більшості населення нашої молодої держави збереглося ставлення до них як до чогось формально-ритуального. Ще надто багато у нас людей, які до кінця не усвідомлюють, що вибори за тоталітарного режиму в тій формі, у якій вони в нас проводилися, і вибори в період, коли наше суспільство все-таки переходить на демократичні принципи управління, є кардинально відмінними. У минулому громадяни фактично нікого не обирали. За них це робили партійні чиновники заздалегідь, виходячи з пропорційного представництва всіх верств і соціальних груп, а також із квоти членів єдиної керівної партії і безпартійних. Визначені особи на безальтернативній основі вносилися у виборчі бюлетені. Право голосу виборців зводилося до підтримки даної кандидатури або до висловлення їй недовіри. Оскільки обирати, по суті, не було з кого, то відсотків на 99 запропоновану кандидатуру наділяли відповідними правами і повноваженнями. Пересічному виборцеві було, фактично, все одно, за кого голосувати. І якби хтось, скажімо, пожартував, і вніс би до бюлетенів Тараса Бульбу, Папу Римського, Нельсона Манделу чи когось із грецьких міфічних героїв, то і їм би виборці висловили довіру. Десятилітня практика подібних виборчих кампаній дається взнаки за великою силою інерції й сьогодні.

На яких підставах ми в дещо категоричній формі це стверджуємо? Насамперед тому, що нерідко на побутовому рівні і, до речі, не тільки на рівні повсякденної свідомості висловлюються тези на зразок: а що від того зміниться, коли ми оберемо того чи іншого кандидата? Мовляв, як жили, так і жити. Або згадаймо поділ на “вони”(депутати) та “ми” (виборці), а також його логічне продовження – “вони” там усі однакові: поки їх не обрали, золоті гори обіцяють, а як тільки за когось проголосуємо, відразу до Києва втече і в наших краях показатися не насмілиться.”

Тобто значна частина нашого потенційного електорату не пов’язує рівень свого життя, свої державні, соціальні гарантії з конкретними результатами виборчих кампаній. За однією з легенд, у сиву давнину молоді жінки не пов’язували народження дітей із інтимними стосунками між чоловіком і жінкою. У кожного племені було певне місце, як правило, коло якогось струмочка, де майбутні матері, досягнувши певного віку, щиро вимолювали у їх небесного покровителя право народити немовля. Але разом з тим, у певному віці вони не тільки молилися і відповідно з небесної ласки та завдяки незворотним природним процесам жінки народжували спадкоємців племені. Минуло немало століть, а може, й тисячоліть, доки людство дізналося про секрет природи.

Провівши аналогію, наважимося констатувати, що на такому ж рівні знань, а конкретніше, – політичної культури, щодо виборчих кампаній та їх сенсу перебуває в нашому суспільстві у найкращому випадку третина наших виборців. Під час соціологічних опитувань, ця група виборців найчастіше іменується як “ті, що ще не визначилися”. До певної міри парадоксом є те, що власне ця група виборців є найактивнішою частиною електорату. Знову даються взнаки закладені колишнім комуністичним режимом стереотипи: треба йти й обов’язково проголосувати.

На наше глибоке переконання, ази виборчої арифметики у зрозумілій, доступній формі мали би систематично подавати каналами ЗМІ, і насамперед ефірні: телебачення та радіомовлення. Навіть більшою мірою каналами державного радіомоівлення, зважаючи на вікові параметри його аудиторії і на величину цієї аудиторії.

Натомість політична журналістика в нашій державі стає дедалі більш вузькопрофесійною, тобто зрозумілою лише для фахівців. Професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Георгій Почепцов наголошує, що на нинішньому етапі її розвитку “найголовніше полягає в тому, щоб партії (і політологи) навчилился розмовляти з населеннням зрозумілою усім мовою. На сьогодні красиві позначення типу лівого центру, правого центру, лібералів і навіть вшанованої всіма імплементації залишаються поза розумінням людини з вулиці”. Не можемо також не зазначити, що в політичній публіцистиці фактично дуже мало залишилося самої публіцистики в класичному трактуванні цього терміна. Важко заперечити відомому в Україні тележурналісту, авторові програми “Епіцентр” В’ячеславу Піховшекові, який стверджує, що в нашій державі на рубежі тисячоліть “пі-ар все більше замінює реальну політику”. Але водночас можемо констатувати й інший, незаперечний факт: добра половина всіх журналістських доробків, особливо в авторитетних загальнополітичних друкованих виданнях, а також інформаційно-аналітичних телевізійних передачах, є такими, що більше формують імідж конкретного політика, ніж інформують про події та аналізують явища.

Можливо, це і є одним з основних аргументів щодо того, чому ЗМІ так неохоче беруться за тлумачення засад формування демократичного суспільства взагалі та його громадсько-суспільних інститутів зокрема. Не виключено, що вкрай необхідна політично-просвітницька функція преси (для українського народу), взагалі не вписується в особисті плани того чи іншого політичного діяча, який, за можним сьогодні висловом, контролює діяльність конкретного пресового чи ефірного видання. Адже через ЗМІ можна довести до певного рівня політичної свідомості основну частину електорату, але тоді шанси значної частини сучасних українських політиків на перманентний успіх на те, щоб бути переобраним на наступний термін упевнено прямуватимуть до нульової позначки. А наразі дозволимо собі ще раз зацитувати В’ячеслава Піховшека: “нам буде 10 років. Хоч як це не дивно, ми колись були більш демократичними, толерантними, відкритими. У нас була опозиція, у нас був перманентний контроль над цілими ланками виконавчої влади, у нас була вільна преса. Зараз у нас – вільні малотиражні газети, Інтернет-видання з вільним доступом до них 2% населення, вільна партійна преса. Зараз у нас дуже часто свобода преси – свобода звуку. Зараз у нас – вільна критика, але із “зонами”, для неї недоступними… Зараз у нас -- не опозиція, а конкуренція, де одну аморалку намагаються перекрити іншою, не парламенський контроль, а парламентське втручання, не правоохоронна система, а правооборонна”.

Можемо не сумніватися, що переважна більшість наших співввітчизників не знає, в чому полягає докорінна відмінність між демократичною та тоталітарною формами правління. Із невідомих нам причин українські ЗМІ, не з’ясовуючи прописних істин, посилено намагаються досягти високої політичної активності електорату. Чи доводилося вам хоча б в одному друкованому виданні, розрахованому на масового читача, прочитати матеріал про те, що за тоталітарних режимів народ нікого і ніякими владними повноваженнями не наділяв, що навіть найширші народні маси не могли вплинути на дії влади, на прийняття політичних рішень і так далі. А вже самі розмови про доцільність зміни політичної влади спричиняли жорстокі репресивні заходи з боку можновладців. Відповідно, будь-які вибори за такого політичного клімату є не що інше, як очевидний фарс або окозамилювання.

За додержанням демократичних основ у побудові держави народ шляхом таємного рівного прямого виборчого права наділяє своїх обранців певними законом обумовленими повноваженнями і правами на певний чітко окреслений термін. У цьому варіанті ті ж виборці завжди зберігають за собою право громадського контролю за діями свого окремого висуванця або певної політичної структури, як, зрештою, і за всім представницьким корпусом. У країнах зі сталими демократичними традиціями передбачено механізм відкликання народного депутата або дострокового припиненя повноважень усього органу влади. Окрім того, у демократичному суспільстві державна влада поділяється на три незалежні гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Вони виступають механізмами противаг та збалансованості. А відповідно чергові вибори – це, окрім усього, підбиття підсумків діяльності того чи іншого парламентаря, губернатора, політичного блоку чи навіть глави держави. Громадяни, наділені правом голосу через механізм голосування, або продовжують повноваженння суб’єкта політичного процесу, або припиняють ці повноваженння. Тобто під кінець тисячоліття людство навчилося уникати громадянських війн для зміни політичної влади, кровопролитних революцій чи масових повстань проти існуючого режиму. Людський розум у суперечці між шаблею і ручкою віддав перевагу мирному розчеркові пера. І цим досягненням у недалекому майбутньому скористається і український народ, який, заслуговуючи на кращу долю, вже мав би навчитися робити правильний вибір своїх політичних керманичів. Наскільки цей вибір буде вмотивованим і свідомим, залежить насамперед від ЗМІ, від того чи спроможуться вони надати достатній обсяг об’єктивної, неупередженої інформації, на підставі якої пересічний виборець ще до виборчої дільниці прийме рішення щодо конкретної кандидатури.

Здавалося б, це очевидні речі. Навіть цілком логічно виникає запитання: а невже може бути інакше у європейській державі ? На жаль, може. І наслідком низької колективної політичної свідомості наших громадян – є той очевидний факт, що ми живемо дедалі все гірше, соціальних гарантій маємо дедалі менше, незахищеність наша в будь-якій сфері досягла стовідсоткової позначки, а політичні діячі у нас на плаву залишаються ті ж самі. Змінюються лише їхні посади по вертикалі: то вища, то нижча, а то навпаки. Або по горизонталі: з парламенту в уряд, з уряду в парламент, можна в Конституційний Суд або ще в якусь поважну владну структуру. Пресовий та телевізійний оглядач всеукраїнської газети “День” Наталія Лігачова, обурюючись розповіддю колеги, тележурналіста, якому довелося записати (а після, звичайно ж, стерти) слова одного нині дуже високопоставленого чиновника про те, що, мовляв, українцям думати не треба, за них вже давно все вирішили МВФ, Світовий банк і подібне, зазначає: “насправді йдеться аж ніяк не про ці міжнародні інституції та їх готові ухвали. Українцям думати не треба тому, що це заважає тим, хто хоче ними керувати.” Ми можемо лише висловити здивування: чому” хоче керувати?”, якщо це “один дуже високопоставлений чиновник”, то він уже керує і, мабуть, не один рік.

На сьогодні більшість популярних видань, теле- та радіоканалів не є державними за формою власності. Відповідно вони лише приймуть до відома будь-які рекомендації з боку уряду або, скажімо, центральної виборчої комісії щодо широкої роз’яснювальної кампанії у виборчому процесі, навіть якщо ті рекомендації набудуть оформлення у відповідній статті чергового закону про вибори депутатів представницьких інституцій влади. В найкращому випадку, журналісти спроможуться на один-два напіввиразних матеріали. Однак за умови оголошення, для прикладу, всеукраїнського конкурсу серед окремих редакційних колективів чи персонально серед творчих працівників пера та мікрофона, ефективність такої просвітницької кампанії досягне бажаного рівня.

Менш як за 10 років своєї незалежності Україна вже втретє намагається запровадити нову виборчу систему. Перших народних обранців український електорат делегував через одномандатні виборчі округи. Другий парламент уже формувався на основі змішаної (50 на 50 відсотків) виборчої системи, а нещодавно народні депутати проголосували за стовідсоткову пропорційну систему виборів. І це не може не насторожувати. Адже за нововведеної системи виборів український парламент буде на 90 відсотків складатися із тих самих політичних діячів, що й попередній. Тому, за великим рахунком, Верховна Рада України може піти на компроміс із Президентом і погодитися на імплементацію положення про достроковий свій розпуск за умови невчасного прийняття бюджету або за несформування парламентської більшості. Адже й дострокові вибори більшості парламентарів практично знову забезпечать депутатські повноваження. Очевидно те, що Президент не вдаватиметься до розпуску представницької владної інституції, щоб зайвий раз на виборчу кампанію не витрачати значних бюджетних коштів та щоб не дратувати електорат черговими виборами. А будь-який його рішучий крок у цьому напрямі завжди буде потрактований суперниками та противниками як украй неконструктивний, невчасний та як наслідок політичних інтриг між кланово-олігархічними угрупованнями, заручником яких нібито став глава держави.

Виборча система – це, по суті, стратегія проведення виборчої кампанії. Серед цілої низки її завдань дослідники найчастіше виділяють такі:

1. Виборча система мала б забезпечити реальне й адекватне представництво всіх дієвих політичних структур у парламенті, максимально точно віддзеркалювати політичні настрої та вподобання суспільства.

2. Обраний за такою схемою парламент у парламентсько-президентській республіці мав би сформувати дієздатний уряд. До речі, формулювання коаліційного уряду є чи не найпершою ознакою того, що представницька гілка влади не виокремила зі своїх лав більшості.

3. Вдало вибрана виборча система забезпечує високу структурованість вищого законодавчого органу влади.

4. В ідеалі виборча система передбачає механізм контролю громадян держави за діяльністю народних обранців аж до запровадження положень про відкликання депутата чи конкретної політичної структури, якщо вони не виконують задекларованих власних програм.

Соціологи стверджують, що лише від одного відсотка (песимістичний результат), до двох відсотків (за відповідно оптимістичного результату) громадян нашої держави остаточно визначилися зі своїми власними партійними пріоритетами і беруть активну участь у політичних організаціях або громадсько-політичних структурах. За час незалежності в Україні офіційно зареєстровано понад 100 політичних партій. Вісім із них іменуються парламентськими, оскільки на останніх виборах подолали 4-відсотковий виборчий бар’єр. Але навіть вони не мають належного впливу на сучасний політичний процес в Україні.

Дослідники в царині політики та дотичних до неї гуманітарних дисциплін – соціології та психології, – стверджують, що пояснень у цього факту декілька. Зокрема, вже цитований нами професор Георгій Почепцов зазначає, що “сильною партія може стати тільки тоді, коли вона відірветься від імені свого вождя, як, наприклад, це має місце сьогодні з компартією. Незалежно від діяльності свого вождя вона впевнено набирає свої відсотки. У той же час про партії-аутсайдери нічого, крім імен їхніх лідерів, взагалі невідомо”. Значно більш категоричним є відомий публіцист Віталій Портников, який з очевидною брезливістю констатує: “Я не можу вважати існуючі групи лобіювання політичними партіями”. А його не менш відомий і авторитетний колега-тележурналіст Олександр Ткаченко хотів би побачити на політичній арені “нову політичну силу, принципово відмінну від нині існуючих бізнес-партій”.

Водночас аналітики політичного процесу схиляються до думки, що запропонована парламентом пропорційна система виборів суперечить чинній Конституції, бо фактично ліквідовує пряме виборче право. Громадяни голосуватимуть за певну політичну організацію, вищої орган якої делегуватиме своїх представників до парламенту. Але чи не найсуттєвішим недоліком запропонованого нововведення є ще більше дистанціювання між широкими верствами населення і представницьким органом влади. Депутати працюватимуть виключно на загальнопартійні інтереси і прагнутимуть заробити дивіденди в керівників партійних структур, а інтереси виборців певного округу, регіону, області відійдуть на задній план.

На наше глибоке переконання, пропорційна система виборів до того ж унеможливлює поповнення національної політичної еліти новими енергійними та наполегливими постатями, або різко сповільнює їх вихід на політичну арену держави. Партійні чиновники практично в кожній політичній організації чи в громадсько-політичному об’єднанні за будь-яких обставин намагаються втримати власні керівні посади і насиджені місця членів “своєї команди”, а тому пробитися на ієрархічну вершину можуть лише поодинокі особи і то за умови, що вони у свій час були зараховані до номенклатури цієї політичної організації.

Це, зрештою, є однією з головних причин стрімкого розгалуження політичних структур, або періодичних розколів у політичних організаціях. Внутрішньопартійна боротьба між елітою, що перебуває при владі, і між елітою, що прагне до владних важелів, не завжди є боротьбою між прихильниками консервативних і революційних (прогресивних) поглядів на конкретну політичну ситуацію. Як правило, зміни ініціюють рішуче налаштовані і молодші за віком однопартійці (яскравим прикладом того є НРУ (Рух) ще до розколу), але в окремих випадках політичні авантюристи можуть перебирати на себе владні повноваження, змістивши із керівних посад принципових та авторитетних і в партійній організації, і в цілому суспільстві політичних лідерів. Таким було, наприклад, фактичне усунення від партійної роботи в УРП її засновників і беззаперечних авторитетів – Михайла Гориня та Левка Лук’яненка, що, зрештою, перетворило цю колись могутню на західних теренах України політичну організацію на невиразну карликову політичну одиницю. Зрештою, змішана виборча система дала можливість на виборах до Верховної Ради колишнього Радянського Союзу вийти на політичну орбіту таким непересічним особистостям, як Анатолій Собчак, Володимир Черняк та іншим.

Отож, чи відповідає пропорційна виборча система вимогам часу? Щоб отримати вичерпну відповідь на це запитання, проаналізуємо кожне із чотирьох її завдянь.

Ця виборча система, без сумніву, забезпечить пропорційне представництво впливових у суспільстві політичних партій у представницькій інституції влади. Тележурналістка Ірина Геращенко, яка працює на телеканалі “Інтер”, переконана, що серед них обов’язково будуть комуністи і об’єднані соціал-демократи, бо “перші мають вірний електорат, а другі розпочали кампанію за чотири роки до виборів”.

У дещо скептичній формі подолання чотиривідсоткового виборчого бар’єра комуністами передбачає і політичний оглядач газети “Зеркало недели” Сергій Рахманін: “Комуністи будуть втрачати свій вплив, однак і надалі будуть залишатися гулівером серед ліліпутів”.

Звичайно, до парламенту увійде хоча б одна партія правої орієнтації, на зразок об’єднаного Руху, або партія “Реформи і Порядок” із сателітами партій яскраво вираженої центристської лінії. Практично лише мізерні шанси на успіх зберігають радикальні політичні угруповання від крайніх лівих до крайніх правих. Як справедливо зазначає публіцист Максим Череда, “у будь-якому суспільстві є один-два проценти людей, які купуються на популістські гасла і нереальні обіцянки, а в колишніх комуністичних країнах таких людей завжди більше”. Але в Україні таких радикальних партій значно більше, ніж революційно налаштованих виборців, тому швидше за все вони задовільняться черговою заявою про себе, частками процента чи, в найкращому випадку, двома відсотками.

Проте пропорційна виборча система аж ніяк не відображатиме політичних уподобань левової частини електорату, оскільки їх не акумулюють у собі політичні організації.

Однак повернімося до другої вимоги до виборчої системи. Обраний парламент у парламенсько-президентській республіці мав би сформувати дієздатний уряд. А згідно з нашим Основним законом вища законодавча інституція взагалі не формує уряду, а лише затверджує кандидатуру Прем’єр-міністра України, яку пропонує Президент. І всі інші ключові посади в Кабміні займають особи, яких призначає глава держави. Правда, Віктор Ющенко був наділений правом з волі Л. Кучми сформувати уряд, за винятком силових міністрів, які вже пережили зміну не одного глави уряду. Повноваження Верховної Ради зводяться до затвердження, або до відхилення членів Кабінету Міністрів.

Чи забезпечить пропорційна система високу структурованість парламенту? Безперечно, що так. Структурованість буде вищою, ніж за змішані системи. І значно вищою, ніж за мажоритарної виборчої системи. Однак, на нинішньому етапі розвитку нашого суспільства, це не є позитивним фактором. Навпаки, це – недолік майбутньгого парламенту. Адже у вищому законодавчому органі будуть пропорційно представлені не тільки класичні політичні організації, яких наділив відповідними повноваженнями електорат, але й найпотужніші кланово-олігархічні об’єднання, які, використовуючи вже згадані фінансові, адмінастративні та організаційні важелі, зуміли подолати виборчий бар’єр. І пропорційна виборча система збільшує процентне відношення власне таких депутатів серед усього корпусу народних обранців.

Механізм народного контролю за діяльністю вищого законодавчого органу, який був обраний за пропорційною виборчою системою, не є вищим, ніж за парламентом, обраним за іншими системами. І в українському суспільстві він усе-таки символічний.

Окремі наші недалекоглядні політики чи такого ж гатунку політичні оглядачі за найменшої нагоди не втрачають можливості заявити: невже ви думаєте, що від однієї людини, навіть глави держави, все залежить. Не думаємо. Але разом з тим ми переконані, що залежить немало. Особливо, якщо цією особою є Президент держави, яка формується і реформується водночас. Історію і сьогодні творять особистості. І за певної політичної нестабільності вони або досягають певного рівня політичних лідерів національного масштабу, отримують статус вождя нації, або, навпаки, сходять з політичної арени, ще займаючи певні посади в державі. Політичний діяч перетворюється на політичне гальмо відразу, як перестає мислити і діяти в інтересах усього народу, всіх верств та соціальних груп. Лобіювання інтересів будь-якого політичного об’єднання, фінансово-промислової групи, регіональних чи галузевих структур, не кажучи вже про кримінально-кланові олігархічні угрупування, – це перший тривожний симптом важкої й затяжної недуги політика найвищого гатунку. Недуги, яка неминуче призведе до фатальних наслідків у його політичній кар’єрі.

Annotation

Ihor Paslavski

In the article, the author focuses his attention on the necessity of the wide education campaign in mass media on the foundations of the process of elections in democratic society with the purpose of enhancement of political awareness and political culture of Ukrainian electorate.

Key words: Education campaign, political culture, political awareness, mass media.