Головна

„Мабуть, на часі справді наукове вивчення питання про націоналізм.

А для початку годилося б дати бодай більш або менш точне „робоче“ визначення…“

І. Дзюба, ЛУ 25/’88

Націоналізм

Роман Мацюк

В єстві кожної людини живуть у певному співвідношенні космополіт і націоналіст, готові переважити один одного за тих чи иньших політичних або соціяльних обставин. Так само і тіло етносу, позбавлене націоналістичної спрямованости, ніколи не перетвориться у націю. На одміну від иньших істот, які не усвідомлюють себе засобами абстрактного мислення з-поза меж власної особини, людина є свідома наявности загальнолюдського начала у своїй частковій етнічній сутності, і цей дуалізм, будучи рушієм міжнаціональних стосунків, таїть також і небезпеку. При певній інтелектуальній обмеженості така роздвоєність стає нестерпною, і тоді виникає патологічне бажання здушити в собі одне з начал. А розтоптавши його у власній душі - як же легко наважитись насильно звільнити від нього й иньших... Надто відомі приклади гіпертрофованої ксенофобії, породженої фальсифікацією гасел націонал-фашизму. Але ми все ще мало здаємо собі справу з катастрофічних наслідків такої різновидности фашизму, яка ґрунтується на космополітичних засадах.

У незвіданих закутках людської підсвідомости дрімає феномен самознищення. У закутках суспільної підсвідомости криється патологічний потяг до духовного самовихолоштання, – і де знайти силу, яка відновила-б рівновагу між космополітичним а націоналістичним началами, незворотньо порушену катастрофічним винищенням останнього? Де віднайти сили, щоб зупинити заразу яничарства, яка розповзається світом, прикрившись прапором інтернаціоналізму?

За підтримки космополітичних капіталів сьогодні у світі тихцем, але успішно, пропаґується хибне ставлення до націоналістичного світогляду як до такої-собі непристойности, неприйнятної в інтеліґентному товаристві. Хибне трактування націоналізму поширюється, на превеликий жаль, як в середовищі української так званої „демократичної“ інтеліґенції, так і сучасною греко-католицькою церквою.

Потрібно бути позбавленим політичної відповідальності, щоби з причини крутійської кон'юнктури „всезагально-гуманістично“ підспівувати ворогам українства: „стояв на тому і стою: націоналіст не той, хто любить і захищає свою рідну мову, – націоналіст – це той, хто ненавидить мову іншого народу і топчеться по ній“ (П. Осадчук, ЛУ, 28/’89). Хай дозволено нам заявити: націоналіст не той, хто вдає, що будує русскоязычну Україну з псевдоевропейськими інтер-цінностями та лабузиться перед „гуманістичним“ кровопивцею зарозумілої раси, – націоналіст – це той, хто не тільки любить рідну мову, але й не вагається для її захисту топтати червів, які точать її зболіле тіло. І додамо: у першу чергу – червів фальшивої толєрантности і меншевартости у своїй власній душі. „Геть од Москви!“ – хто поширює це згубне гасло Вічного Втікача? Нам нікуди вступатись. За нами – рештки колись лицарської цивілізації. „Лицем до Европи!“ – хто придумав це гасло Вічного Боягуза? Хіба не тоді сором воякові, коли ворог зрить його спину? А якщо українська дитина не є вояком нації, – пощо плодите гній? „Геть Москву!“ – ось мужнє гасло гідного Українця. З душі, із розуму, із залишків арійського сумління, із пісні, з мови, з проклятого совкового життя і зі священної, – що від Батьків лишилася, – землі. Геть Сатану.

Відкриймо „Брокгауз“ видання 1897^го року: „Йоанна д'Арк вперше дала просту і ясну формулу чисто національного патріотизму: «бути незалежним від чужоземців на своїй землі і мати з-посеред себе свого власного голову»“. У 1897^му році „Брокгауз“ не полюбляв націоналізму: „Основою деякої популярности, якою іще втішається націоналізм, є його помилкове змішування з патріотизмом“. Минуло сто років, – і що ж залишилось од „деякої популярности“ націоналізму? Багато, виявляється, осталось. Нинішній „Webster’s New International Dictionary“ вже не соромиться прямо ототожнити націоналізм із патріотизмом: „ревна відданість власній нації або її ідеалам, патріотизм“. Подібні тлумачення зустрічаємо й в друг´их джерелах: „доктрина відданости національним традиціям і пориванням“ („Larouse“), „прагнення національного поступу чи незалежности, відданість інтересам власної нації“ („Random House Dictionary“); „Душевний стан, почуття належности до великої ґрупи зі спільною мовою, історією і прагненнями. Він залучає почуття відповідальности за долю нації і бажання допомагати у формуванні її майбуття. Націоналізм є найсильнішою політичною і духовною силою, що керує народами в напрямі здобуття повної національної незалежности і кращої орґанізації їхніх економічних і культурних інтересів(!)“ („Encyclopaedia International“).

Справа проста. Ті політичні сили, які не бажають признавати право гноблених на активний, чинний, дієвий патріотизм, завжди намагаються відділити його од націоналізму, ненавидячи в останньому ідеологію боротьби, активного заступництва за національні ідеали та інтереси. Ці сили намагаються впоїти в Українця переконаність у призначенні бути вічною жертвою. Фарисейськи покликаючись то на релігійні засади, то на „загальнолюдський гуманізм“… який чомусь іще жодного разу за сотні років не повертався гуманізмом щодо самих Українців! Незабутнє враження справив на мене свого часу виступ пана Андрія Шкраб'юка 13^го червня 2002^го року на семінарі „Етнонаціоналізм і християнська свідомість“, орґанізованому часописом «Ї»:

„Якось я собі просто ішов до нашого Шевченківського гаю [музей дерев'яної народної архітектури]… і, подивившись на ті дерев’яні церкви,… я побачив у красі цієї спадщини народної архітектури… такий вияв українства, який нічому не шкодить, який може співіснувати із усім іншим. Крім того я побачив навіть певну символічність у тендітності тих церков – їх дуже легко спалити, бо це є дерев’яне, в чому якраз є вся вартість національної спадщини(?). Це є щось дуже гарне, щось таке, що не претендує на те, щоби мною цілком оволодіти, щось, що існує саме по собі. Я, очевидно, є сином цього, і, якщо(?) воно є загрожене, я на свій спосіб якось можу це обороняти.“

Воно вже давно і серйозно є загрожене, пане Андрію, але такі сини, які бояться скинути з плечей кровопивцю, аби він при падінні надто боляче не побився об землю, – ніколи нічого не оборонять. Ви дійсно можете співіснувати, але не майте ілюзій, що, – хоча-б самим лиш фактом свого існування, – ви нікому не шкодите! Заважаєте і шкодите своїм заважанням хоча-б і тому „Німцеві, що на Січі картопельку садить“ (Т. Шевченко), – бо де ж йому її садить?

Дивні панове, як-от пан Шкраб'юк, бачать у націоналізмі тільки ту „пристрасну відданість нації, яка супроводжується часом ксенофобією і бажанням відосіблення“ (од кровопивці, додамо від себе) – („Robert“). Коли ксенофобія породжена ксенократією, – з якого кінця належить братися до лікування суспільства? Начеб-то екстремістське переконання, що усі біди – соціяльні, економічні, екологічні – мають, сьогодні і в Україні, національне підґрунтя, – несподівано, навіть для мене самого, одержало стовідсоткове підтвердження на 10^му році „незалежности“, в міру становлення русскоязычного буржуя: досить застановитися, в чиїх руках серйозні гроші, досить відкрити очі та глипнути, як виглядає вгодований face чиновника біржі або банку. Цілеспрямована військово-патріотичне омосковщення останніх десятиріч формального московського сов'єтизму, яка обернулась вульґарною деморалізацією (в тім числі денаціоналізацією, – бо немає моралі без усвідомленого національного патріотизму) усього суспільства за десять років „незалежного“ і неформального українського сов'єтизму привела до такого цікавого явища, коли кримінальна раса утримуючих владу не може буть признана громадянством за рідну. Сьогодні кожен рух за соціяльну справедливість, моральність, законність чи просто людське суспільство; за збереження природи, навіть просто за збереження звичайного здоров'я Українця; захист людського життя від бандитизму, захист підприємця від криміналу, підтримка українського дрібного виробника, – чистісінько всі проблєми, невирішення яких загрожує нині простому біологічному існуванню населення України – з повним правом можуть трактуватися саме в контексті національному. Дивоглядний, на перший погляд, але закономірний парадокс кравчуківської соціал-демократичної (об'єднаної з т. зв. націонал-демократами) біловезької незалежности: в українській державі назріває ситуація невідворотного національно-визвольного руху українського народу! Ще більш дивною, навіть містичною, виглядає зворотня закономірність – за яку-б ниточку не потягнути – вона приведе до браку гідного самоврядування українського міщанина і українського селянина, як до першої причини катастрофи суспільства (бо коли суспільство не розвивається, а тільки розсмоктується чужинськими для нього паразитами, – то цей стан вправі кваліфікувати як катастрофу).

Коли влада у суспільстві потрапляє до рук осіб, які свідомо і з насолодою мазохіста знівечили у власній душі залишки етнічної натхненности, це повертається фатальною драмою для цього суспільства. Знищивши себе морально, воно знівечить і землю, з якої живе, а далі, підвладне атавізму кочівництва, у підсвідомих пошуках втраченого підґрунтя, кинеться руйнувати сусідів, знищить і їх, аби врешті сконати, спостигнувши останню жертву в собі самому.

Якою є ґенеза українського перевертня? Зазнаючи постійного національного переслідування, як за часів власне сов'єтизму, так і в нинішні часи кримінального україножерного капіталу, слабші характери не витримуть і, не маючи можливості компенсувати власну пригніченість гнобленням иньших, підсвідомо шукають виходу у звироднілому торжестві над паростками батьківської віри у собі самому, над невинним відлунням материної пісні у власній запроданій душі. А вже далі, утішившись такою сатанинською перемогою над власним сумлінням, – як же принадно з наростаючим завзяттям холодної байдужости нищити, як свідків духовного докору, подібних собі, але що встояли перед наверненнням у диявольську віру вселюдської космополітичної ніякости.

Віра в національні ідеї, обов'язок перед фантомом нації, завжди напували живим нектаром шляхетности тих діячів культури, науки і політики, які залишались при засадах націоналізму. Індіра Ґанді в передмові до книги батька пише: „…так само, як не може бути справжньої взаємної залежности без самостійности, справжній інтернаціоналізм може бути закладений лише на націоналізмі, вільному од шовінізму“ (в книзі: Дж. Неру, «Взгляд на всемирную историю»).

Брак відчуття націоналістичного призначення в людей ніяких компенсується переважанням гедоністичних мотивів у їх житті. Особини, що безповоротно запродали сакральне начало людини у своїх душах диявольському потягу до інтернаціонального гедонізму, легко сягають багнистих глибин яничарства, набути здатности поливати болотом і гнітити космополітичним чоботом міт національної ідеї. Ницим мав-би буть і народ, що гостить зайд, які топчуть стяг його призначення. Стяг національного міту є символом єдности і прощення, символом спадковости, змінювати якого не дано. На ньому кров патріотів та ворогів, праведних і блудних, сльози сиріт і вдів, він є: надія вічної мети; коротка мить свободи. У нього мати загортає серце немовляти, і вийняти їх можна тільки разом. Це –стяг націоналізму. Він означає: віру у збереження та утвердження в морі людскости також і рідної нації; віру в спеціяльну (не вищу і не виключну, але неповторну) конкретну її ролю в історії цивілізації, – ролю, яку не може виконати жодна иньша нація з тієї простої причини, що иньші нації виконують иньші ролі; переконання в тім, що дане специфічне історичне місце (яким-би мізерним воно не виглядало для когось стороннього) призначене Творцем саме для даної нації, і саме в цьому місці в конкретну історичну мить повинен втілитися дух нації у плоть власної державности – перед тим, як увійти до царства рівних.

Націоналізм є благо. Так виглядає справа на нинішній час. А кому цікаво, як трактувалося поняття націоналізму ще перед Першою світовою війною, зауважу, що „борцем во ім'я торжества найвищих ідеалів справжнього націоналізму“ вважали Івана Франка такі світочі української громадсько-політичної думки та культури, як Антонович, Леся Українка, Лисенко, Старицький, Нечуй-Левицький, і ще десятки високих діячів (повний текст Вітального листа 1898^го року гляди у „Просвіті“, число 19 за жовтень 1990^го року). Тому особливо прикро було чути в телевізорі, десь у червні 2000^го року, про „якийсь вузький націоналізм“ (це Франко з десятками томів його творів є вузький!) – з уст молодого випускника, правдоподібно, ватиканської школи, при нагоді ювілейних урочистостей, присвячених 135^й річниці народження митрополита Андрея Шептицького. Так, правда, що Митрополит був безумовно „вільний від якогось вузького націоналізму“. Але другою правдою є те, що коли чийсь світогляд є настільки вузьким, як у нинішньої галицької „інтеліґенції“, то йому далеко до націоналізму. Націоналізм не може бути „вузьким“, зате він мусить бути самовідданим. Націоналіст повинен дуже добре орієнтуватися в перевагах, здобутках, історичних чинах иньших народів та культур, щоб усвідомити те місце, яке призначене йому самому. На одміну від космополіта. Який не має свого місця. Церква, яка стільки страждала в ім'я українського Бога і українського націоналізму, могла-би про такі речі пам'ятати… замість вішати таблички з англо- і польсько- мовними написами при вході до головного собору Української національної віри. Відчуття нестерпного душевного болю зрадженого батьками сироти переслідує мене тим частіше, чим частішають спостереження, що моя Церква одвернулась од українського націоналізму.

Є одна така проблема, що при великій кількості розумних статей різних авторів, які одностайно і правильно (на мій приватний погляд) оцінюють стан українського суспільства і причини цього стану, не знаходимо відповіді на запитання: якщо ми знаємо, що є зле і хто це „зле“ витворяє, – то чому не лікуємось?! І ось тут зачинається те, що можна-би назвати шизофренічним роздвоєнням суспільної психіки. Йдеться про дуже просту річ: про впоєне, стараннями української, переважно галицької, інтеліґенції, до свідомости українського загалу переконання, що обстоювати рідне право коштом кривди неприятеля – є гріх. Великий обман, який з'інтернаціоналізована думка европейського истеблішменту лукаво накидає окупованому українському суспільству. Жоден нарід, жодне суспільство в подібні речі не вірить, хоча по­фарисейськи їх проповідують усі „цивілізовані“ держави. Єдиним, хто щиро підставляє щоку для чергового ляпаса, є щирий Українець.

Гляньмо ближче. Історія людства, при пильному розгляді, – це є наука про здібність одних народів шляхом неправди і кривди одібрати життєвий простір (інформаційний, економічний, ґеоґрафічний) у друг´их. Иньшими словами – наука про пошук суперника. Бо без суперника вироджується і гине кожен рід. Людина не має суперників в природі. Тому нація їх шукає серед подібних собі. Властивість людського роду ділитись на ґрупи і ворогувати задля конкуренції може бути виведена теоретично, як необхідна для самого існування. Але потреба в цьому теоретичному доведенні відпадає одразу при першому погляді на нинішню, найбільш „цивілізовану“ історію. Такі поняття, як толєранція, справедливість, терпимість, людське право, і багато подібних, є надзвичайно важливими, але вони виконують, так-би мовити, допоміжну реґуляторну функцію, забезпечуючи успіх основних інстинктів суперництва та виживання коштом иньших. Тому дуже мудрі та гуманні слова про те, що „не можна будувати патріотизму, люблячи тільки своє, і ненавидячи інших“ заслуговують на найвищу шану: не варто класти їх на папір та вимовляти. Принаймні, не адресувати до Українців, гнаного та визискуваного Інтером народу („Високий замок“, 15^го березня 2002^го року, вивідка з Верховним архиєпископом Львова для Українців). Бо кожне сотворіння мусить когось ненавидіти. Наприклад, голубка ненавидить коршуна, який пантрує над її гніздом. І тільки вовк не має нанависти до ягняти, яке йому завинило вже тим, „что хочется мне кушать“. Привілея толєранції є привілеєю і гонором сильного, але не того, кого топчуть. Якщо постійно закликати гноблений нарід, аби він перестав ненавидіти своїх мучителів, тоді він почне ненавидіти себе самого. Що і потрібно. Добрим прикладом „толєранції“ служить цитата з Нового заповіту в перекладі Куліша: „Хто ж зблазнить одного з сих малих, що вірують у мене, лучче йому, щоб повішено млинове жорно на шию йому, та й утоплено в глибині морській“ (М. 18.16). Не раджу прислухатися до псевдо­української лексики, якою спілкуються наші дітлахи в дитячих садочках, якщо бажаєте зберегти псевдохристиянську цноту і не спалахнути сердечною ненавистю до скацапізованих виховательок на чолі з міністром „освіти“. Церква заперечить, що ходить про „загальнолюдські цінності“ і нетерпимість не в стосунку до ближнього, а в стосунку до блазнів Сатани. Що ж, московський Кремль, з усією кацапською етнопсихологією, включаючи осквернення українського мовного психотипу, від початку призначений Вищими силами під місце для матеріалізації Сатани з метою, про яку можемо тільки здогадуватись. У цім моя віра. А щодо „загальнолюдськости“, то маємо невеличку заковику: „Послано мене тільки до загублених овечок дому Ізрайлевого“ (М. 15.24).

Звісно, альтернатива до націоналізму існує. Ягве з прихильністю і розумінням, помноженим на зелені купюри, заопікується кожним, хто стани під прапор ґльобалізованої віри у споживацьке суспільство. Але це не український Ягве. Це бог Інтера, ґльобалізованих наркотиків, порнухи, допінґового спорту, шахрайства, зрештою, – бог цієї-ж вічно проклятої Москви. Чи йому служимо? Зрештою, в галичанському суспільстві навіть сам Люцифер неминуче маліє аж до жалюгідної подоби мастурбуючого Бахусика. Незнайомство з поняттям „гідність“. Нехтування охайністю мови, звичаю, моралі. Меншевартість і брак найменшого чуття самоповаги. Мамона і запобігання. Оце і є те, що керує „інтеліґентними“ (в сучасному галицько-українському розумінні) людьми. А може – не це? Може, даремно дошукуватися прихованих вивихів етнопсихології? Не виключено, що в умовах відносної демократії, коли щез явно-жорсткий, примітивно-поліційний, державно-каґебіський тиск на мову, тиск, який ще міг спровокувати відруховий спротив навіть у безнадійного духового раба – не виключено, що тепер виходить нагору властиве для пересічного малороса, інстинктивне, босяцько-інтеліґентське москвофільство? Жадоба Пана. Зоологічний потяг до справляння нужди бути Підножкою Москви. Eксгібіціоністський етно-мазохізм… і все?. І жодної філософії…

Складніше стоїть справа з так званою „поміркованістю“ не зовсім пересічної, тобто освіченої, людини. Ось послухаймо, як це відбувається у висиланні „Обрії“. Слухач в листі запитує: як зробити, щоб на противагу пануванню р´осийської мови панувала українська? Саме так поставив питання слухач. Переляканий гість програми відповідає: я також хочу, щоб спілкувалися (боїться повторити „панувала“) українською мовою. А далі „інтеліґент“ не був-би собою, якби й зовсім не цофнув назадгузь: „при цьому я хочу, щоб ми приймали гостей і спілкувались з ними їх мовами, щоб ми знали багато мов.“ Можливо, Президент Р´осії (у неписані компетенції якого входить приймати і затверджувати „неформальний“ телефонічний рапорт Президента України про новопризначеного Першого Міністра „Незалежної“) – можливо, він приймає намісника Кучму і спілкується з ним українською мовою? Чи Президент України не тягне навіть на титул „гостя“ з наведеної вище цитати? Коли Москва не спілкується з гостями їх мовами, то чи мусить Президент України спливати смальцем запопадливости, яка схожа швидше на лизоблюдіє, чим на гідну ввічливість? Ми повинні знати чужі мови… Ви, Читачу, маєте право вивчати чужі мови. Я теж так чиню. Але ми з Вами не маємо права забувати, що Україна – велика держава. Може, іще не з великої букви, та все-ж велика. Чи багато людей, навіть інтелектуалів, у чужих краях знає українську мову? Український освічений „толєрант“ до такої міри сам себе задурманив, намагаючись усьому світові втерти носа своєю примирливістю та „інтеліґентністю“, що давно згубив власну сутність. Хизуватись перед першим-ліпшим чужинцем, як ви добре вмієте по-їхньому балакать – є виявом не інтелекту, лиш суржикової „інтеліґентности“. Несподіваним відкриттям для затурканого американо-кацапським інтернаціоналізмом українського „інтеліґента“ буде спостереження, що ні пересічний Норвежець, ні рядовий Італієць чи навіть Німець підкреслено не бажає послуговуватися, а частіше – просто не володіє ні англійською, ні такою авторитетною в Україні р´осийською мовами. Так само і Англійці, навіть інтелектуали від науки, не бажають практикуватися у володінні континентальними мовами. Всеохоплююче переконання, зумовлене у великій мірі пропаґандою з боку аґресивного космополітизму, – що границі між культурами затираються – є перебільшеним. Мене тут менше обходить, що деякі Американці чи Анґлійці володіють французькою мовою. Мене цікавить ДУХ. Люди творять засобами своєї мови, самі від себе, для себе, багато і добре. А от Українці творять, може, і по-своєму, та не для себе… Тому і надають своїм творінням чужинецьких форм. Спілкуючись з українською інтеліґенцією, часом несподівано відкриваєш сумний для нинішнього жорстокого часу факт, що старше покоління, яке на словах віддає шану українському націоналістичному рухові минулих часів, насправді давно і вщент позбулося самого духу націоналізму. Духу, що жив тільки силою власної суті. Збаламучене настирливими совєтськими звинуваченнями в „націоналістичній обмеженості“, воно, це старше покоління оставшихся при житті інтеліґентів, вже традиційно, несвідомо для себе самого, плутає благо національної розвинености та самодостатности з гріхом обмеженої національної самозакоханости. Не хочу поіменно ображати шанованих, поважних, вчених і патріотично налаштованих українських інтеліґентів, вказуючи ароґантським пальцем на їх неусвідомлену слабість, породжену довоєнним, надто пристойним, вихованням, опертим, за европейськими зразками, на запізнілих псевдо-вікторіянських засадах благопристойної чемности і внутрішньої терпимости… на жаль, у далеко не европейському галицькому суспільстві. Читач впізнає оцю несмілість незайманої дівиці в кожному виступі вченого, політика, громадського діяча, який за жодні гроші не згодиться похвалити щось українського, аґітувати за щось українське, не згадавши, що, мовляв, є ще й иньших народів не гірші здобутки. Коли ми, наприклад, аґітуємо за українські пісні, виступаючи проти засилля р´осийських, – то не можемо при цій нагоді обійтися без пропаґанди ще й чеських та польських (24^го квітня 2000^го року, радіовисилання „Вас слухають“). Що це є таке: безсилля самостійности, жах перед власною сміливістю, намагання коштом „чеських та польських“ виперти зі Львова р´осийські пісні, чи от-такий собі асикураційний завдаток перед звинуваченням у „вузьколобому націоналізмі“? Подібне панство, наводячи Шевченкові словах „і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь“, завжди наголошує на першій половині, бажаючи нею „виправдати“ другу. Тим часом, зовсім очевидно, що поет якраз протиставляє другу частину свого висловлювання першій, силою другого заклику частково навіть заперечує першу, констатуючу, половину. Зрештою, без великих премудростей, спитаймо себе самі, чи вільний Француз, обурюючись проти засилля англомовних пісень, колись „оправдовував“ своє обурення тим щасливим фактом, що, окрім англомовних, існують ще й пісні з Німеччини та Iталії? Чи відчуває вільна людина потребу прикривати свій націоналізм маскою інтернаціоналізму? У Львові – так. У Львові звикли так усе прикривати, що й самі забувають, чи взагалі щось було під тим призвоїтим рядном…

Головна