Опозиція в суспільстві є невід’ємним елементом демократичного суспільства, вона об’єктивно зумовлена неможливістю інститутів політичної системи реалізувати все розмаїття інтересів, властивих будь-кому суспільству. Політична опозиція - необхідний елемент політичної системи, що сприяє її ефетивному функціонуванню. Протиставлення своєї позиції позиції більшості, своєї політики іншій політиці, пропозиція альтернативних ідей та методів щодо проведення того чи іншого політичого курсу в розвитку суспільства стало нормою в розвинутих демократичних країн. Політична опозиція завжди генетично пов’язана із суспільством та його структурами – громадськими та політичними. До основних причин формування політичної опозиції відносять: соціальне розшарування суспільства та нерівність, недосконалість виборчих систем, розчарування населення в ідеалах державного устрою, тощо. У політичній науці розрізняють різні види політичної опозиції: стосовно системи влади – лояльні і нелояльні; за місцем діяльності – парламентські і непарламентські і т.д. Багато визначень опозиції, що пропонують вчені (Белінгбрук, Г.Оберрайтер, Х.Лінц, Р.Дал, П.Муді та ін.), об’єднує її розуміння як заперечення існуючого порядку речей і одночасно пропозиція його зміни або корекції, протиставлення свого бачення проблеми офіційно визнаному. Отже, в основі опозиції як явища, що має різноманітні прояви, завжди лежить незгода з пригніченням, прагнення змінити своє становище, що є властиво для людської природи. Адже людина перебуває в постійних пошуках своїх нових властивостей, сенсу свого існування, і будь яке ущемлення її устремлінь призводить до спротиву щодо чинника чи обставин, що є джерелом обмежень. Прагнення до задоволення своїх інтересів, до вдосконалення існувало завжди незалежно від епохи.

Одним з рушійних факторів, що іманентно властивий людині, і який спонукає її до нових постійних пошуків та звершень, підштовхує до дії, не дозволяє їй сприймати існуючого стану речей як данності, є внутрішній бунт людини проти несправедливості, проти своєї долі, проти слабкості. Він допомагає людині вистояти в часи найважчих випробувань, є постійним поштовхом до діяльності. Змінювалися умови, мислення людини, розширювалися світоглядні межі, однак внутрішній бунт не зникав. Саме він – первинне джерело незгоди, протистояння і отже, опозиції. Бунт може бути не лише основою опозиційних настроїв людини, але й силою, яка консолідує людей в разі виникнення спільної загрози, при нівелюванні їхніх спільних інтересів. Р.Мертон визначає бунт як реакцію на аномію,що приводить до заперечення суспільних цілей і законних засобів їх досягнення, або до формування нових цілей та засобів [1.с.650]. Об’днуючись в групи на основі спільних інтересів, люди також шукають шляхи (канали) реалізації своїх устремлінь, в тому числі через опозиційні організації та діяльність.

В сучасних суспільствах, коли політична влада здійснюється за основі демократичних принципів, об’єктивний плюралізм людських потреб та інтересів, постійний дефіцит ресурсів зумовлює ущемлення чиїхось інтересів, прав та амбіцій в процесі функціонування влади, прийнятті та реалізації рішень.В цьому випадку бунт, який властивий людині і підштовхує її до зміни існуючого становища, до захисту її вимог, “виливається” в легальну опозиційну діяльність, оскільки демократичний устрій гарантує всім рівні права та можливості, а отже і право на втілення в життя прагнень кожного, якщо вони не суперечать суспільним вартостям. В цьому випадку формується інститут політичної опозиції, котра представлена різноманітними політичними партіями та рухами, що акумулюють та висловлюють альтернативні пропозиції певних груп суспільства щодо зміни чи удосконалення політичного управління, і є каналами прояву опозиційної активності, яка таким чином може бути спрямована в конструктивне русло і слугувати прогресу суспільства. Якщо ж механізми політичної участі громадян відсутні, або функціонують неефективно, опозиційна діяльність може набирати первісних бунтарських форм, супроводжуватися “безглуздою і безжалісною ненавистю, виливатися в безпорядки, захоплення чогось або когось, вбивства, побиття, підпали, ...знищенням інтелектуальної власності” [2. –c.255]. В такому сенсі бунт є загрозою цілісності та стабільності суспільної системи.

Отже, явище опозиції в суспільстві генетично пов’язано і з внутрішнім бунтом людини. Яким же чином внутрішній природній бунт людини формує опозицію?

Кожна людина, приходячи в цей світ, намагається віднайти себе, осмислити своє місце в житті. Та існує дуже багато факторів, що стоять на заваді цьому: неможливість осягнення цілісності всесвітнього порядку, і відповідно неможливість зреалізувати всі властивості свого "я", обмеження, в котрі потрапляє людина через свою залежність від суспільного оточення. Тому одночасно в людині народжується бунт – вічна боротьба людського єства з оточуючою реальністю за самоствердження. Це боротьба за справедливість, яка спрямована не на руйнацію, а на покращення існуючого порядку. Бунт не обіцяє ні кінцевого звільнення, ні спасіння. Це протест проти людської долі, що часто приречений на поразку, однак він знову і знову відновлюється і зростає із усвідомленням визначеності, беззмістовності існування. Бунт робить природу людини багатшою,адже, бунтуючи, вона шукає альтернатив щодо свого реального становища, шляхів втілення своїх задумів. В процесі пошуків людина отримує нове знання, яке збагачує її досвід, розширює світогляд.

Явище бунту є надзвичайно складним, різноманітними є його прояви. Тому важко дати йому однозначне визначення. Про бунт писали Макс Штірнер, Макс Шелер, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю та інші філософи. В кожного із них своє трактування суті бунту, свій погляд щодо його ролі в житті людини. Насамперед бунт людини із розвитком її свідомості виливається в світоглядну опозицію щодо об’єктивної дійсності. Своєрідний підхід до проблеми бунту зустрічаємо у французького мислителя А. Камю, який присвятив бунту цілий цикл творчості (роман-хроніка "Чума" та філосфське ессе "Бунтуюча людина"). Альбер Камю займав позицію "естетичного супротиву", котра була органічно пов’язана із його загальною світоглядною опозицією. Бунт в Альбера Камю означає напружене протистояння людської особистості абсолюту Бога і абсолюту Історії ,яке грунтується на запереченні однієї частини дійсності задля ствердження іншої. [3. – С.459] На його думку найяскравіше і найдовершеніше бунт проявляє себе в мистецтві, адже саме в творах ми бачимо найкатегоричніший виклик, найзатятішу боротьбу людини з Богом та Історією, її власну опозицію щодо світу, своєї долі.

Отже, в такому сенсі бунт – це фактор іманентно присутній в людині, котрий формує її світоглядну опозицію. І в залежності від психологічної конституції людини, та оточуючої її реальності бунт проявляє себе по-різному, поширюючись на всі сфери життя людини. Так, коли дитина дорослішає і починає усвідомлювати своє неповторне "я", енергія її бунту часто спрямовується проти спроби батьків зробити її слухняною, нав’язати свою волю. Внутрішній бунт її виливається в опозиційному протистоянні тиску батьків, що може проявлятися у мовчазному невдоволенні, в постійних конфліктах, або ж у втечі із дому. Однак наслідком також може бути вибір власного життєвого шляху, своєї власної життєвої позиції. Так зокрема Еріх Фромм у своїй праці "Втеча від свободи" пов’язує народження "безпредметного бунту проти життя", із ворожістю, що народжується їз намагання батька зробити дитину "слухняною" [4. – С.202] Отже, в такому сенсі бунт є тим рушієм, який сприяє особистісному розвитку людини, зміцнює її, формує її нові устремління. Розглядаючи людину, інтегровану в суспільні взаємовідносин (соціальні, економічні, політичні), що є частиною суспільства, ми насамперед акцентуємо увагу на зв’язку внутрішнього бунту із формуванням опозиції щодо існуючої системи владних відносин, говоримо про незадоволення людини своїм соціальним становищем, про її постійну спрямованість на його покращення. Залежно від рівня усвідомлення індивідом своїх прагнень та можливостей, характеру його світоглядної позиції, а також від рівня розвитку суспільства ми спостерігаємо прояви бунту в опозиції, у різноманітних формах опозиційної діяльності.

На ранніх етапах розвитку людства та становлення держави людина ще не мислила безмежності простору, плинності часу, зорове сприйняття переважало над всіма іншими відчуттями, а тому вона ще не могла усвідомити сутність свого становища, а тим більше накреслити шлях його зміни, зрозуміти складність фукціонування соціальної системи, взаємовідносин в котрих перебувала. Можливість існування і розвитку для неї замикалась в обмеженому просторі: стані раба, рабовласника, ремісника, лицаря, селянина, землевласника. Однак внутрішній бунт, який постійно спрямований на боротьбу не дозволяє людині перманентно знаходитися в спокої. Його енергія підштовхує раба сказати "ні" своєму господареві. Це "ні" проявляє себе в стихійних, радикальних формах опозиційного протесту: повстаннях, заколотах. Адже мислення раба вміщує лишень дві альтернативи: "господар", або "раб". Отже, за таких умов внутішній бунт не може вилитися в раціональну діяльність, оскільки корекція або зміна існуючого порядку унеможливлюється. Але поступово її мислення починає “нашаровувати” минуле, теперішнє і майбутнє, стіни обмеженого універсуму розпадаються, руйнуються попередні органічні форми людського співіснування. Людина все більше починає розуміти цінність та багатоманітність свого життя, подібність своєї природи із іншими, спектр її інтересів розширюється. Людина змінюючись, вдосконалюється і вдосконалює суспільство, що дає змогу активно включатися і впливати на соціально-економічні та політичні відносини, повніше зреалізувати свої можливості у всіх сферах життя. Людина усвідомлює залежність їх реалізації від соціально-політичної системи суспільства. При недостатній мірі їх задоволення чи повному ігноруванні внутрішній бунт формує опозиційну налаштованість щодо існуючої влади, що залежно від форми політичного устрою проявляє себе по-різному. Так, тоталітарні режими ХХ ст. намагалися знищити будь-які спалахи незадоволення та опозиційних настроїв, викорінити здатність людини до інакомислення. Ідеологи, спецшколи, єдина, дозволена владою панівна ідея, різноманітні матеріальні засоби – все використовувалося для того, аби встановити тотальний контроль над свідомістю людини, аби попередити зародження будь-якої альтернативної ідеї, нового погляду, що загрожувало режиму. Однак, за таких умов, внутрішній бунт, що всіма можливими засобами відтіснявся у віддалені куточки людської свідомості, подвоює свою силу і активно проявляє себе в опозиційному слові, прикладом чого стало дисиденство в СРСР в 60-70 роках. Саме в цій групі інтелектуальної еліти сконцентрувалися і з найбільшою силою проявилися опозиційні настрої суспільства. Жодна міра покарання, жодні залякування не можуть зупинити течії людського бунту. Адже те, що зародилося з життям існує доти, доки жевріє хоча б маленька його іскорка.

Найблагодатнішим грунтом для втілення бунту в легальну і конструктивну опозиційну діяльність є демократичний устрій, який органічно пов’язаний із становленням інститутів демократії та парламентаризму, із виникненням нових суспільних форм і людських взаємовідносин – клубів, профспілок, партій. Саме вони абсорбували інтереси найрізноманітніших груп населення. Політична еліта прийшла до висновку, що при неможливості врахування всього розмаїття інтересів, для стабільнішого і ефективнішого розвитку суспільства необхідно інституціоналізувати та регламентувати опозиційну діяльність, спрямувати її у конструктивне русло, аби унеможливити будь-які стихійні непередбачені бунтарські прояви. В процесі свого становлення механізм політичної опозиції все більше викристалізовується і удосконалюється в залежності від специфіки демократичного устрою країни. Класичним зразком є механізм політичного опонування у Великобританії, історія становлення якого тісно пов’язана із визнанням прав та свобод людини, розвитком парламентських структур, формуванням двопартійної системи. В цій країні функціонує “тіньовий кабінет” міністрів, в який входять відомі діячі опозиції, встановлено цілий ряд правил та процедур щодо взаємовідносин опозиції із правлячою більшістю. В США особливостю функціонування політичної опозиції є здатність легальних опозиційних структур врегульовувати соціальні протести, різноманітність внормованих опозиційних утворень: груп тиску, лоббі тощо.

Загалом в кожній державі сформувалась своя модель опозиції, яка грунтується на її історії, традиціях, політичних цінностях та особливостях правління та політичного устрою. Однак всіх їх поєднує первинне джерело походження – внутрішній бунт людини. Проте в основі діяльності сучасної опозиції динамізм її енергії і радикальність проявів, ірраціональність зникає. Надмірна регламентація, формалізація опозиційної діяльності в демократичних країнах призводить до пригнічення внутрішнього природнього бунту. Цю тенденцію ми спостерігаємо в усіх сферах життя більшості населення розвинутих демократичних країн. Оскільки регламентація та спеціалізація поширюється на всі його сфери, то, як зазначав Герберт Маркузе, метафізичне має тенденцію ставати фізичним [5. –С.302]. Тому знову піднімається нова “хвиля” бунту, проте вже проти надмірної раціоналізації. Одним з її виявів є нонконформістські рухи в демократичних країнах Заходу, зокрема радикальні студентські та різнобарвні молодіжні рухи. Характерною їх рисою є “воля до безпорядку” перед лицем існуючого порядку, прагнення створити ірраціональну концепцію буття. Та цей бунт не вистояв, хоча і вплинув на суспільний розвиток. Він не вилився в якусь завершену форму, як у випадку формування політичної опозиції. Адже недостатньо виступати проти чогось, необхідно пропонувати кращі альтернативи.

Отже, внутрішній бунт людини є невичерпним, а його вияви різноманітними. Він формує світоглядну опозицію людини, позначається на її творчості, сприяє її особистіному розвитку, консолідує соціальні групи на основі незгоди з тими чи іншими моментами суспільно-політичного життя. Дія бунту поширюється на всі ділянки життя людини і на суспільно-політичну зокрема. Він є основою, на котрій виникають опозиційні повстання, заколоти, революції, громадянські війни, а за умов демократичного устрою, розвитку парламентаризму світоглядний бунт сприяє формуванню механізму ефективного політичного опонування. Однак і за умов демократії ми спостерігаємо стихійні вияви внутрішнього бунту людини, зокрема, це акції соціального протесту, нонконформістські рухи. Та подібно до того як бунт робить природу людини багатшою, деструктивні вияви бунту опосередковано сприяють розвитку та удосконаленню легальної опозиційної практики.

1.Див.: Смелзер Нейл. Социология. Пер. с анг.- М., 1994.- С. 650.
2. Белов Г.А. Политология. Учебное пособие.- М., 1997.
3. А. Камю. Бунтующий человек. Минск. 2000.
4. Эрих Фромм. Догмат о Христе. М., 1998. – 400с.
5. Г.Маркузе. Одномерный человек. М., 1994. – 350с.

Liana GURSKA

Mutiny and Opposition

This exploration is attempt to elucidate interaction between internal Mutiny of Human and Opposition.