Термін консенсус останнім часом набув широкого поширенння. Сьогодні кожен поважаючий себе політик, суспільний діяч, науковець, аналітик і т.д., аж до простого, рядового громадянина, не буде вважати себе повноцінною частинкою громадянського суспільства у випадку, коли при зручній нагоді він/вона не використає момент і не закличе всіх громадян до консенсусу, толерантності. Проте сам факт того, що наше суспільство, якщо не може ще діяти у рамках толерантності, використовуючи як засіб консенсус, то хоча б прагне говорити на цю тему і має можливість це робити, не може не викликати поваги. Політичний консенсус належить до таких інструментів політики, які мають універсально-прикладний характер, незалежно від панівної ідеології, риторики, а також від ставлення до нього суб’єктів політичного процесу. Консенсус - це те, до чого повинна хоча б деколи вдаватися людина, яка вступила у відносини з іншими індивідами з питань влади. Тим більше, як зауважує дослідник Баталов [1], коли це суспільство з високим рівнем суперництва, то воно може понести істотні втрати, якщо не відкриє деякі методи залагодження гострих соціальних суперечок. Причиною того, що в нас відсутній досвід співпраці у рамках консенсусу вже вкотре є спільна тоталітарна спадщина. Тим більше, що це було чужим тоталітарній ідеології та практиці. Чи могли співіснувати об’єктивні дослідження реальних протирічь політики, пошук та обгрунтування способів досягненння згоди на основі взаємних поступок з однієї сторони і пропаганда тоталітарною державою нетерпимості до інакомислення, простоти і схематизму політичної картини світу з іншої сторони?

Як доцільно зауважують дослідники цієї проблематики Варламова і Пахоленко [2] слово консенсус (consensus) походить від латинського consentio, яке, у свою чергу, утворилося від дієслова sentire (відчувати, думати, розуміти), за допомогою приставки con, що має значення спільної, взаємної дії. Тобто, фундаментальне значення слова консенсус означає спільність почуттів, думок, взаєморозуміння. Сучасні словники дають різноманітні тлумачення цього терміну: як спільна згода по спірних питаннях; думка, якої дотримуються всі або більшість; спільна, одностайна згода; спільна думка, переважаюча думка. Як бачимо, визначення досить туманні і протилежні. Проте, у більшості випадків термін консенсус все-таки вживають у двох основних значеннях:

1. Наявність єдності у поглядах двох чи більше суб’єктів щодо ключових аспектів соціального порядку, що виявляється у єдності дій [6].
2. Метод, спосіб, форма, процедура відпрацювання й приняття колегіальних рішень шляхом узгодження позицій сторін, досягненння погодженості думок, віднайдення прийнятних для всіх формулювань [7].

1. Кінцеві цілі розвитку суспільства ( свобода, рівність, добробут), які складають структуру уявлень, що домінує в даному суспільстві;
2. Правила гри або процедури;
3. Конкретно політичний курс.

1. Перший рівень - консенсус на рівні суспільства або т.зв. базовий, основний консенсус;
2. Другий - процедурний;
3. Третій - згода з питань тактики владних установ і даного політичного курсу, або т.зв. теперішній.

Наступний, другий рівень встановлює правила гри ( наприклад, виборчого процесу). Процедурні правила фіксуються в конституціях, нормах, законах, які регламентують застосування владних повноважень. В основі цих правил має лежати порядок реалізації консенсусу. Для демократичного суспільства правилом реалізації консенсусу є принцип більшості або т.зв. мажоритарний принцип. Проте, Варламова і Пахоленко пропонують враховувати одне невелике, але дуже важливе зауваження. Принцип консенсус складається із двох основних моментів:

1. Підтримка рішення більшістю тих, хто бере участь у його прийнятті;
2. Відсутність заперечення проти прийняття рішення з боку хоча-би одного із учасників.

Третій рівень консенсусу представляє собою двох головних суб”єктів - офіційна влада і опозиція. Оптимальна форма консенсусу у даному випадку - це побудова відносин між ними шляхом дискусії. Можна говорити, що з часу незалежності українська політика намагалася торувати цей шлях. Проте, специфічний стан української опозиції, яка фактично і до сьогодні продовжує вважати себе не рівноправним учасником діалогу влада-опозиція, а перебуває у тривалому стані “дисидентства”. Воно передбачає розгляд політичних відносин у сфері наші-чужі, друзі-вороги, ми-вони. Така сфера не передбачає взаємозв’язку із владою по лінії діалогу. Опозиція передбачає обов’язкове завоювання влади, а то й просто активну участь у виробленні політичних рішень. Дисидентство, навпаки, за своєю ідеологією не потребує влади і тому в демократичному суспільстві скочується на маргінес. Саме таке відбулося і в Україні, коли дисидентство не перейшло у площину політики, не зайнято місце опозиції, і тим самим не започаткувало інституту опозиції в Україні. За такої ситуації влада, не отримавши противаги почала набувати рис авторитарності. А тому сьогодні про жоден з етапів, рівнів консенсусу в Україні не може йти мова. Хоча окремі дослідники проблеми консенсусу – Грозіцька Т.[3] – переконані, що Україна має продовжувати орієнтуватися на консенсусну модель демократії, незважаючи на відсутність деяких обов’язкових складових консенсусної демократії (коаліційний уряд на партійній основі, двопалатний парламент, федеративний устрій, гарантоване представництво меншин у парламенті і надання їм права вето).

Важливою складовою для демократичного суспільства є технологія досягнення консенсусу. Російський науковець Зеркін [4] виділяє три основних етапи реалізації цієї технології По-перше, це аналіз спектру політичних інтересів та сил на політичній арені, які їх презентують. По-друге, вияснення меж тотожності і розбіжності, об’єктивного збігу і протиріччя, пріоритетних цілей та цінностей діючих політичних сил і відповідно, обгрунтування спільних та пріоритетних цінностей, на основі яких можлива згода. В Україні ми маємо ситуацію за якої ці два фактори не набрали чітких обрисів на політичній карті держави. Схожість, збіг, однакові пріоритети українських політичних партій не залишають вільного простору для їхнього аналізу. Закрадається сумнів, що саме певні ідеї, а не інші мотиви стали основою для утворення партій, оскільки при значній схожості програм, цілей, ідей партії в Україні мали б давно об’єднатися у кілька блоків, а не продовжувати ділитися. Нарешті, по-третє, мусить відбуватися системна діяльність інститутів влади та суспільно-політичних організацій з метою забезпечення суспільної згоди стосовно норм, механізмів і шляхів регулювання політичних відносин та досягненння тих цілей, які визнані суспільнозначимими.

Зрештою, як підсумок можна сказати лише те, що система консенсуальної демократії є складною, а тому недотримання певних загальноприйнятих і випробуваних умов не дозволить реалізувати принцип консенсусу в Україні.

1. Баталов Э. Политическая культура современного американского общества. – М., 1990. – С.233.
2. Варламова Н., Пахоленко Н. Общественный консенсус: подходы к проблеме:// Государство и право. – 1992. - №9. – С.3.
3. Грозіцька Т. Консенсусна теорія демократії – оптимальна модель для України:// Нова політика. – 1998. - №5. – С.33-36.
4. Зеркин Д. Основы политологии. – Р., 1997. – С.325-328.
5. Ішмуратов А. Конфлікт і згода. – К., 1996. – С.116-123.
6. Політологічний енциклопедичний словник. – К., 1997. – С.164-165.
7. Політологія: Словник термінів і понять. – К.,1996. – С.88-89.
8. Хенкин С. “Три консенсуса” на пути к демократии:// Полис. – 1993. - №3. – С.188-191.
9. Элементы теории политики. – Р., 1991. – С.307-329.

Yrij Korol'chuk

The problem of consensus in the context of contemporary political process in Ukraine

In this article the main theoretical aspects of the political consensus are analyzed. Substantial attention is devoted to the problem of consensus levels and technology of the reach political consensus.