Упродовж усього трансформаційного періоду проблема вибору оптимальної стратегії розвитку України є, без сумніву, визначальною у виборі засобів, механізмів та спрямованості практичних кроків реформування. Відсутність чітких уявлень щодо сутнісних ознак задекларованих суспільних орієнтирів – демократії, ринкової економіки, соціальної держави, належного розуміння системи їх зв'язків та взаємообумовленостей суттєво гальмують темпи суспільних перетворень, зумовлюють непослідовність та фрагментарність у проведенні реформ. Звичайно, за великим рахунком, здійснення реальних й адекватних суспільним потребам реформ ніколи не є запізнілим актом. Проте, у ситуації граничної деградації суспільного організму, що загрожує його розпадом, подальше зволікання з проведенням необхідних прогресивних змін становить реальну загрозу самому існуванню суспільства і держави, а, отже - і демократії, і ринку, і соціальній державі.

Тому й надалі актуальним залишається питання стосовно моделі суспільства, яке ми прагнемо побудувати. І, який би шлях реформування не був обраний, необхідно, щоб в Україні утворилась хоч мінімальна "критична маса" розуміння і прийняття визначеної концепції. Здається, ми вже наближаємося до коректного розуміння поняття соціального ринкового господарства. Низькі податки, вільні ціни, антитрестівські та антикартельні укази, пільги для вільного приватного інвестування, економічний захист внутрішнього ринку від зовнішніх конкурентів – саме ці компоненти призвели західно-європейські країни до нинішнього процвітання, сформувавши там середовище захищеності, перспективи та свободи – свободи вільної діяльності у вільному економічному просторі. Саме ці орієнтири доволі чітко проглядаються у реформаторських намаганнях нинішньої української влади.

Проте, як видається, такі намагання слабо узгоджуються з сучасним розумінням сутності соціальної держави, оскільки остання розглядається у нинішніх реформаторських стратегіях переважно як один із рівноцінних елементів майбутнього суспільства загального добробуту, поряд з політичною демократією та ринковою економікою.

Водночас, представниками сучасної політико-правової думки сформовано більш глибокий теоретичний підхід до визначення сутності соціальної держави, згідно з яким вона являє собою державну стратегію, що зв’язує всю систему державної влади. Держава не повинна обмежуватися внутрішньою та зовнішньою гарантіями верховенства права. Вона має активно трансформувати суспільство. У такій формі соціальна держава виступає водночас як певна конституційна правова форма і як визначальний фактор державного розвитку, що утверджує особливий тип політичного режиму.

Метою соціальної держави є, як відомо, гарантування певного “мінімуму” і компенсація та зняття на державному рівні суспільно-економічних суперечностей, що виникають у будь-якому суспільстві. Ця мета реалізується шляхом забезпечення матеріальної безпеки (дія суто соціальної держави), індивідуальної незалежності (спільна дія соціальної і правової держав) та суспільної солідарності (взаємодія соціальної і правової держав та громадянського суспільства).

Доволі розповсюдженою як серед політиків, так і серед науковців є думка, що "будь-яка держава соціальна, тому термін "соціальна держава" призначений лише підкреслити спроможність такої держави здійснювати сучасну соціальну політику: піклуватися про трудову зайнятість населення, права людини, створювати системи охорони здоров'я, соціального забезпечення, підтримувати малозабезпечені прошарки населення, боротися зі злочинністю та конфліктами і т.д." [І].

Проте, на наш погляд, з таким визначенням соціальної держави навряд чи можна погодитись беззастережно.

Дійсно, будь-яка держава проводить соціальну політику. У зв'язку з цим логічним виглядає твердження Комісії європейських громад ЄС про те, що соціальна політика - це всі заходи, здійснювані в соціальній сфері. Однак, відомо і те, що різні країни, як демократичні, так і тоталітарні, вкладають у це поняття відмінний зміст.

Звернувшись до зовсім недалекого нашого минулого, пригадаємо, що пріоритети радянської соціальної політики формально, у більшій своїй частині, відповідають наведеному вище визначенню. Так, наприклад, у соціалістичних країнах, на відміну від західних, практично кожний бажаючий міг знайти собі місце роботи, а звільнення було винятковою подією, якщо цього не бажав сам працівник. Право на працю гарантувалося Конституцією.

І, якщо не враховувати досить низькі показники доходів на душу населення, споживання товарів і послуг у соціалістичних країнах було набагато вищим, аніж можна було очікувати. Так. наприклад, за даними Грегорі і Стюарта, у 1977 році випуск продукції на душу населення в СРСР складав 60% від аналогічного показника в США, а споживання - усього 45%. За споживанням продуктів харчування і послуг освіти за рахунок дотацій у СРСР відповідні показники становили 54% і 75% від рівня США. Значне відставання спостерігалося в сфері охорони здоров’я, споживання послуг якої сягало лише 37% від показників США [2].

У соціалістичних країнах була добре налагоджена система соціальних виплат, таких як оплата лікарняних листів, пенсій. Причому, пенсії починали виплачуватися набагато раніше, ніж у західних країнах. Допомога на дітей, надання тривалої оплачуваної відпустки для догляду за дитиною, яка зараховувалась у трудовий стаж, гарантія збереження робочого місця на час такої відпустки забезпечували жінкам, з одного боку, можливість достатньо довго виховувати дитину вдома, з іншого - не бути виключеними з виробничого процесу.

Потрібно згадати, що рівень освіти, з огляду на об'єм коштів, які для цього виділялись, був достатньо високим, що, до речі, завдяки інерційності суспільних процесів, дається взнаки ще й сьогодні. Він, зокрема, був набагато вищим, ніж у країнах, що розвиваються, і навіть у таких розвинутих країнах, як Італія.

Самі такі чинники, на думку деяких дослідників, сприяли зміцненню стабільності радянської політичної системи. Вперше такий погляд був викладений Джорджем Бреслауером у теорії авторитаризму загального добробуту. Надалі цю концепцію розробляв американський дослідник С. Биялер. Зокрема, аналізуючи офіційні дані, С. Биялер дійшов до висновку, що в роки правління Брежнєва не було різких економічних спадів. Завдяки заходам соціальної політики мінімальна зарплата збільшилася удвічі, суттєво були підвищені пенсії, система соціального забезпечення охопила й сільських мешканців.

Як вважають С. Биялер, В. Коннор та інші дослідники, важливим чинником політичної стабільності радянської системи було задоволення людей рівнем життя. Це пояснюється тим, що радянське суспільство оцінювало якість життя у порівнянні не з західними показниками, а по відношенню до власного минулого. До речі, цей феномен спостерігається і сьогодні. Люди висловлюють незадоволення сучасним рівнем свого життя, порівнюючи його, насамперед, з минулим – за їхніми уявленнями, благополучним і стабільним.

Отже, виходячи з цього, можна зробити висновок, що в СРСР та інших соціалістичних країнах державою певною мірою задовільнялися соціальні потреби громадян, обсяги яких визначалися, виходячи з ідеологічних засад та економічних можливостей держави.

Однак, особливістю соціальних прав є те, що для їхньої реалізації необхідне не тільки законодавче закріплення, але й відповідна матеріальна база, яку неможливо створити в умовах планової економіки. До того ж, у даному випадку мова не може йти про соціальні права у буквальному розумінні, оскільки реалізація будь яких прав, у тому числі, й соціальних повинна мати добровільний характер. А в СРСР реалізація соціальних прав здійснювалася в примусовому порядку. Наприклад, гарантоване радянською Конституцією право на працю дивовижним чином поєднувалося з обов'язком кожного трудитися.

Не слід забувати і про те, що повноцінна реалізація соціальних прав можлива тільки у тісному взаємозв'язку з економічними правами, головним серед яких є право приватної власності. Приватна власність є найбільш дієвим мотиватором трудової діяльності й основою ефективної ринкової економіки. А в СРСР та інших соціалістичних країнах заперечувалися як приватна власність, так і ринкові відносини. У результаті, незважаючи на зусилля радянської пропаганди створити егалітарну уяву соціалістичної системи, показники соціальної нерівності були достатньо високі. Так, наприклад, за наявними даними, у 60-і роки співвідношення середньодушевого доходу 5% багатих і 5% бідних людей після виплати податків складало у Швеції 3:1, у Великобританії – 5:1, у СРСР – 5,7:1, у США -12,7:1 [2].

Якщо звернутися до дослідження реального стану громадянських і політичних прав, то в соціалістичних країнах вони декларувалися, але не реалізовувалися, оскільки тоталітарна держава і права людини – явища в принципі не сумісні. Ідеалом тоталітаризму може служити устрій, описаний Дж. Оруеллом в антиутопії "1984". Головна мета держави Океанія, про яку розповідає Оруелл - формування нової нації фанатиків з однаковими обличчями й однаковими думками. У громадян Океанії немає прав, у них є тільки обов'язки, головний з яких - бути відданим, щиро переконаним прихильником режиму, для якого людська доля ніщо. Це досягається за допомогою насильства, й Оруелл намагається зрозуміти, у який спосіб насильство перетворює людину в захопленого шанувальника поліцейської держави. І автор знаходить відповідь: причина – у гіпертрофованому колективізмі,що заповнює кожну клітинку людського організму, стає його другою натурою. Особистість тут – ніщо, держава – усе. Але влада не зупиняється на досягнутому. Вона прагне до все більшої могутності. Як висловився один з оруелловських персонажів: “Мета репресій – репресії. Мета катування – катування. Мета влади – влада” [З].

З'ясування ж реальної сутності соціальної держави неминуче призводить до висновку, що сенс її існування полягає саме у розширенні прав людини. Як свідчить світовий досвід, демократичні країни, які зуміли досягти високого рівня реалізації прав і свобод людини, домоглися й великих успіхів у розвитку держави загального добробуту. Це, однак, зовсім не означає, що в цих країнах немає проблем щодо реального забезпечення прав людини. Проте головна з них полягає не у вирішенні питання щодо необхідності такого забезпечення, а у пошуку оптимального поєднання громадянських і соціальних прав.

Не випадково характерною рисою політичної культури європейських соціал-демократів є їхнє розуміння того, що здійснення соціальної справедливості можливо лише на основі реалізації прав приватної власності і вільного розпорядження результатами своєї праці, а також ринкових відносин. Таким чином, можна говорити про органічну єдність свободи і соціальної справедливості, що традиційно заперечують ліберали і консерватори.

"Соціальна держава, - на думку Б. Орлова, - це не тільки надання підтримки тим, хто цього потребує, це ще і забезпечення в країні здорового соціального клімату, розвиток без потрясінь, революції і громадянських війн. Нині соціальна держава у тій або іншій мірі є присутньою у всіх промислово розвинених країнах. І це, вочевидь, найбільш значне досягнення світової цивілізації" [4].

Але, яким би переконливим не було таке досягнення, суперечки щодо сутності та перспектив соціальної держави у політичній, правовій науках тривають. І для цього є вагомі підстави, наприклад, висока частка державних витрат. У більшості європейських країн частка державних витрат, в основному, соціальних, перевищила 50%, у Швеції - 66% (1995 р.). Не випадково багато західних дослідників говорять сьогодні про те, що та модель соціальної держави, яка була створена у повоєнній Німеччині, не має майбутнього [5]. Стверджується, що соціальна держава зі своїми інститутами, принципами надання послуг, обсягами витрат вже не спроможна існувати, оскільки призвела до кризи на ринку праці, уповільненню економічного зростання, спустошенню державної скарбниці. Політичний висновок з таких тверджень відомий (у тому числі, і за власним, вітчизняним досвідом): щоби надати ринковій економіці нового імпульсу розвитку, забезпечити динаміку зростання, необхідно значно обмежити соціальний характер ринкової економіки, соціальні функції держави.

Про нагальну необхідність трансформації соціальної держави сьогодні заявляють і консерватори, і соціал-демократи. Але при цьому вони у ніякому разі не мають на увазі її ліквідацію. І тим більше, не ставляться під сумнів права людини. На думку Т. Маршалла, юридичні і політичні права разом із соціальними цивільними правами складають зміст поняття сучасної держави загального добробуту.

Звичайно ж, ми свідомі того, що ідеального політичного режиму не існує. Не є таким і демократичний режим. Цю думку ще у 1884 році висловив один французький сенатор: "Після того, як ми приходимо до згоди, що демократія не є надприродною формою правління, наділеною всіма гідностями і захищеною від усіх пороків, ми повинні взяти на себе сміливість назвати хиби і небезпеки, до яких вона схильна" [6].

Навіть у країнах із розвиненою демократією спостерігається криза довіри до демократичних інститутів влади. Так, за даними соціологів, більшість англійців сьогодні незадоволені системою правління. Таку ж думку висловлюють і 2/3 опитаних американських громадян. У 1988 році тільки 16% американців довіряли федеральному уряду, 15% - Конгресу, 13% профспілкам, 17% - релігійним інститутам, 19% великому бізнесу. 32% - Верховному суду, 33% - армії [7].

Однак, при цьому населення демократичних країн виступає не за скасування демократичного режиму, а за його реформування, і недовіру висловлює не демократичному режиму у цілому, а конкретним урядам, іншим органам державної влади, які здійснюють керівництво країною, вирішують соціальні проблеми. У західних демократіях дискусії щодо майбутнього соціальної держави – це дискусії не про факт існування такої держави, а про те, у якому напрямку має розвиватися демократичне, справедливе суспільство, яке надає усім рівні можливості, створює гуманні умови життя, забезпечує людську гідність та розвиток особистості. Оскільки мова йде про умови життя та перспективи людей, то це свідчить про органічне включення у систему соціальної держави прав і свобод громадян.

Тому, повертаючись до проблеми визначення соціальної держави, з урахуванням органічного взаємозв'язку її сутнісних характеристик із забезпеченням прав людини, доходимо до висновку, що не будь-яка держава, як це доводять деякі автори, є соціальною. Адже відомо, що не кожна, а тільки демократична держава зацікавлена у забезпеченні прав людини.

Отже, можна зробити висновок, що соціальна держава — це держава сучасного демократичного типу політичного режиму.

А тому, якщо проголошення України демократичною, правовою та соціальною державою є не популістським гаслом, а відображенням прагнення уряду та парламенту створити засновані на праві нові демократичні структури, що забезпечать заможне життя кожній людині, то потрібно переглянути зміст соціальної функції нашої держави (воно має істотно відрізнятися від патерналістської опіки влади над людиною, що була властива радянській епосі) та переосмислити як роль і місце права у забезпеченні соціально-економічних прав людини, так і нові функції демократичного режиму політичної влади.