Етнокультурні проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001.
УДК 323.39 (477)
Оксана Дащаківська
ЕЛІТОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ
Відколи досліджують суспільство, відтоді аналізують владні відносини у ньому. І вже з тих часів триває суперечка: хто ж є суб'єктом влади - одна особа, група осіб чи всі члени суспільства? Ця проблема і сьогодні не вирішена. І хоча демократія, що означає "влада народу", є загальновизнаною цінністю, однак питання про суб'єкт влади звучало не один раз звучало і ще звучатиме. Дослідження багатьох учених (Р.Міхельс, В.Паретто, З.Дай та ін.) доводять, що влада перебуває в руках невеликої групи людей, яку називають елітою. Зміст поняття "еліта" змінювався протягом історії, і сьогодні дуже близьких до поняття "демократія" завдяки теорії елітарної демократії (Р.Даль, Г.Лассуелл, Р.Арон).
Є багато визначень поняття еліта. Спільне для них всіх уявлення про вибраність осіб, які означені цією категорією. Відмінним є лише уявлення про рекрутування еліт, а також зміст і відтінок аксіологічного акценту. В структурі еліти виділяють політичну еліту - категорію осіб, які мають владу (незалежно від того, які чинники зумовили входження до влади - походження, статки чи заслуги). Під владою в цьому контексті розуміють можливість впливати на ухвалення політичних рішень. Еліта не є сумою осіб. Це соціальна спільність (хоча і гетерогенна), об'єднана близькістю установок, типів і норм поведінки, що має єдині цінності. Еліта є ядром нації. Особливу увагу на цьому акцентував В.Липинський, який поділяв суспільство на організаторів і організованих. До організаторів – аристократії - повинні належати найкращі мужі нації без огляду на їхнє походження і маєтковий стан, зокрема селянство, шляхта, робітництво, інтелігенція. Організаційно найбільш придатним методом державного будівництва монархії повинен бути спосіб класократії. Його суть полягала в тому, що активна меншість (аристократія) брала участь у законодавчій, виконавчій і судовій владі, будучи обраною з усіх класів та станів українського суспільства. Наявність активної творчої меншості дуже важлива для створення і ствердження нації. В.Липинський зазначав: "без національної аристократії - без сильних і авторитетних провідників на організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування - нема і не може бути нації" [1, с.477].
На думку В.Липинського, еліта (аристократія) детермінує собою націю, а відтак і державу, визначає політичну організацію суспільства. З іншого боку, Р.Міхельс дійшов висновку, що будь якою організацією керує привілейована меншість, меншість ця визначена самою організацією. О.Гаман-Голутвіна, як і Г.Моска розрізняє два типи влади, а звідси і типи елітотворення: мобілізаційний та інноваційний. Автор стверджує, що політична організація, яка сама залежить від багатьох чинників (таких як природно-кліматичні умови, специфіка заселення території, і її господарського засвоєння, традицій політичного розвитку; культурно-цивілізаційні особливості, зовнішньо-політичний контекст та ін.), визначає типи моделей елітотворення. Та, на нашу думку, важко говорити, про однобічною детермінацію. Можна простежити як вплив суспільства на еліту, так і зворотні причинно-наслідкові зв'язки. Адже суспільство виділяє зі свого середовища еліту, і від рівня політичної культури суспільства залежить якою буде ця еліта. З іншого боку, політична еліта формує політичну культуру суспільства. Непоодинокими є випадки, коли політична еліта виходить з-під реального контролю власної спільноти. За сприятливих для себе умов, відповідного співвідношення сил усередині спільноти еліта може перетворюватися на самостійного розпорядника політичної репрезентації не лише керівної групи, а усього стану, прошарку тощо. В.М.Бебик виокремлює такі функції політичної еліти: розроблення ідеології та головних засад політичної стратегії, а також інструментів для її реалізації, опосередковане керування сукупною політичною практикою.[2, с.162].
Отже, політична еліта є ядром суспільства, будучи створеною тим же суспільством. Виродження, занепад еліти завжди означає порушення рівноваги в політичній системі, а часто і занепад держави. Це особливо яскраво простежується в історії української державності, бо для стабільного розвитку політичної системи потрібна активна творча меншість.
Для того, щоб розглянути елітотворчі процеси, необхідно з'ясувати поняття: відкриті - закриті еліти, канали рекрутування, їхня проникність, тип політичної системи, тип розвитку політичної організації суспільства. Закриті чи відкриті еліти характеризують можливість оновлення еліти. Відкрита еліта передбачає переміщення як знизу вверх, так і зверху вниз. Закрита еліта не допускає такого, вона оновлюється лише зі свого кола. Канали рекрутування - це шляхи просування до вершин політичної ієрархії. Сюди належить державний апарат, органи місцевого управління, армія, політичні партії, релігійні організації, система освіти. Проникність каналів рекрутування характеризує можливість горизонтального переміщення членів політичної еліти в системі каналів. Щодо типів політичних систем, то показовими тут є приклади Англії, де політичні еліти формувалися в провідних колах лідируючих партій, і США, де еліта формується в межах вищих прошарків підпорядкованої президенту державної бюрократії.
Як зазначено вище, є мобілізаційний та інноваційний типи елітотворення. Інноваційний – це той, де політичну систему характеризує рівноправність держави та громадянського суспільства. Специфікою політичної еліти є переважання економічної еліти. Глава держави виступає в такій системі як перший серед рівних. Мобілізаційний тип розвитку передбачає домінування держави над громадянським суспільством. Політична еліта формується за принципом "привілеї за службу", тобто на засадах тимчасового та умовного використання благ за державну службу. Глава держави у цьому разі є вищим від політичної еліти.
Теоретик еліти В.Паретто вважав історію кладовищем еліт. Він вивів закон постійної циркуляції еліти. Спробуємо під цим кутом зору розглянути циркуляцію та елітотворчі процеси в Україні.
В історичному аспекті першим циклом елітотворчих процесів є період Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Як держава Київська Русь сформувалася під впливом об'єктивних чинників, передусім через загроза зовнішніх ворогів. У таких умовах князь був суб'єктом, який акумулював ресурси, у тому числі й людські. Для виконання управлінських функцій князь призначав групу людей-бояр. У винагороду за виконання цих функцій бояри отримували землю. Бояри Київської Русі були досить пасивним елементом, оскільки відчували на собі тотальну владу князя та тимчасовість їхнього становища.
У Галицько-Волинському князівстві боярство було сильнішим і активнішим. Це пояснюється тим, що бояри були власниками своїх земель, а не дарованих князем. Як спільність, вони розвивалися самостійно і передусім були виразниками власних інтересів. Показником сили боярства є те, що вони ставили свій підпис на документах поряд з підписом князя. Каналами рекрутування політичної еліти було військо, регіональне управління. На той час вищі верстви не були ізольованими, їхнім членами могли стати за певні заслуги навіть смерди. Боярство намагалося закріпити отримані блага. Цей процес розвивався через вирішення суперечності між власними інтересами бояр та інтересами держави. І, як свідчить історія, цю суперечність вирішино на користь власних інтересів, тому боярство не підтримало князів у боротьбі проти Золотої Орди і радо вітало прихід литовських князів як таких, що забезпечать їм панування в своїх землях. Уже за декілька десятків років українські вищі верстви ополячилися та покатоличилися, розчинились у політичній еліті нової держави.
На нашу думку, тут можна говорити про закінчення першого циклу елітотворення. Його тип відповідає ознакам мобілізаційного, де людські ресурси були під владою князя. Політичну еліту цього періоду визначимо як бюрократію. Із закінченням циклу елітотворення відбувався занепад держави, усунуть атрибутивні ознаки української державності. Групи, які в системі ієрархії найближчі до влади, відкинули цінності української держави. Ці люди, будучи українцями за походженням, сформували литовсько-польську політичну еліту.
Водночас залишилися групи, які намагалися культивувати українське, не будучи, на жаль, навіть контрелітою. Однак саме завдяки їм, їхнім ідеям маємо новий цикл елітотворення, який у літературі пов'язують з державою Б.Хмельницького.
Держава Б.Хмельницького утворилася під впливом зовнішніх чинників. Важливу роль відіграв Б.Хмельницький, який виступив головним суб'єктом політичного процесу. Глава держави, акумулюючи людські і матеріальні ресурси чітко усвідомлював потребу і значення політичної еліти. На керівні посади за певні заслуги він призначав козацьку старшину. Політична еліта збігалася елітою військовою. Це було зумовлено і типом держави, офіційна назва якої - Військо Запорізьке. Стати козацьким полковником було не важко, і тому на початку становлення держави політична еліта була відкритою. За службу козацька еліта отримувала привілеї, зокрема право на володіння землею, а також призначення на керівну адміністративну посаду в регіоні. Козацька старшина, яка ще донедавна не мала нічого, хотіла закріпити отримані привілеї. Так землі почали передаватись у спадок, посади найчастіше теж ставали родовими. На початку еліта стояла за інтересами українського суспільства, та згодом зосередилася на власних інтересах. І.Мазепа спробував повернути еліту до державних інтересів. Та козацька старшина вже стояла в черзі за російськими чинами й титулами. І вдруге політична еліта розчинилася – цього разу в московському панстві. Закінчився другий цикл елітотворення. Ця модель теж мобілізаційна. Козацька старшина перетворилася на бюрократію, яка закріпила за собою земельні угіддя, поступово набула російського громадянства, втратила проукраїнські інтереси.
Однак ідея української державності не зникла. Вона знову і знову відроджувалася в мистецтві та літературі. Сформувалася культурно-освітня еліта - інтелігенція. Саме вона підхопила прапор національного визволення. Кирило-Мефодіївське братство є прикладом творення української інтелігенції. Його членами були вихідці з родин середніх та дрібних поміщиків. З огляду на вплив народницьких теорій інтелігенція розробила українську ідею. На підставі виробленого нею матеріалу наприкінці XІX - на поч. XX ст. розпочався процес національної ідентифікації. Створено українські політичні партії, як спробу утворити контреліту, яка в 1917 р. перетворилася на еліту незалежної держави.
Еліта, що опинилася при владі, сформувалася з інтелігенції і була представлена гуманітаріями (письменниками, науковцями, адвокатами та ін.), вона проголосила утворення держави. Та це, на жаль, єдиний її здобуток. Політична еліта не впоралася зі своїми функціями: не створила державницької ідеології, яка б об'єднала все суспільство, не зуміла створити ні армії, ні чиновницького апарату. Вона також не змогла об'єднатися з елітою економічною. В.Винниченко писав: "Нема на Україні буржуазії, що визнала б себе українською". Нехтування економічними інтересами, а також інтересами регіонів довело некомпетентність еліти та призвело до втрати державності.
Не вдалося втримати державу і П.Скоропадському. У 1919 р. широкі маси "ввірвалися" в політику: селяни тіснили інтелігентів за допомогою авторитарно-вождистського отаманства (Махно, Григор'єв). З іншого боку, військові Болбочан і Оскілко, Мельник і Коновалець - намагалися відтиснути інтелігентів і створити диктатуру. На думку В.Савченко, Петлюра геніально об'єднав ці течії, створивши свою напіввійськову, напівотаманську, напівінтелігентську вождиську диктатуру, що єдина у 1919-1920 рр. змогла обстоювати державність.
З приходом радянської влади закінчився третій цикл елітотворення. Політична еліта не змогла протистояти історичним обставинам. А утворення незалежної держави було зумовлено не внутрішнім чинником, а зовнішніми обставинами (мобілізаційний тип).
Радянський період позначився творенням особливого типу еліти, яку в літературі називають номенклатура. О.Криштановська вважає, що особливими рисами номенклатури є монолітність (вся номенклатура належала до КПРС); ієрархічність; відсутність самовідтворення; географічна мобільність; внутрішня ротація; система привілеїв. Крім того, номенклатура не була національною.
Історія існування радянської номенклатури досить тривала, а тому певні її періоди якісно відрізняються один від одного. Наприклад номенклатура 30-х років була відкрита, а ключову роль відіграв політичний капітал особливості - її світогляд, переконання, відданість партії. У 80-х роках номенклатура стала закритою, неабияку роль вже відігравав освітній капітал особистості, її професійні знання, компетентність, ділові риси. У 80-х роках номенклатура набула нових рис, її назвали технократією. Така еліта готова була змінити своє політичне становище, намагалася закріпити свою ставку на економічний капітал. Власне, знову всередині номенклатури виникала суперечність між інтересами номенклатури та державними (державними, не суспільними інтересами, бо держава повністю покривала суспільство). І, на думку О.Криштановської, це вагання і спричинило такий швидкий розпад політичної системи.
Водночас формувалася інша еліта. Як і на попередніх етапах, роль носія ідеї українства була в руках культурно-освітніх діячів. За цю ідею не один з них поплатився своїм життям. Та завдяки їм українська ідея знову відродилася у 90-х роках.
Саме завдяки учасникам дисидентського руху, українська ідея запанувала в суспільстві і в грудні 1991 року було проголошено незалежність України. Опозиція влилася до вищих ешелонів влади. Проте з плином часу більшість з них втратила високі пости. Та політичною елітою в Україні стала так звана "партія влади": стара номенклатура, яка сприйняла цінності сучасності, - ті які були потрібні, щоб залишитися при владі. Відбулася інкорпорація колишньої номенклатури, яка запозичила гасло націонал-демократії. А от щодо організаційно управлінських методів, стилю роботи, публічної поведінки, різноманітних посадових привілеїв, то нова еліта перейняла їх від старої. На сучасному етапі елітотворення простежується входження до політичної еліти представників олігархічних та кланових груп. Це пояснюють злиттям бізнесу та влади. Однак подальша і досить інтенсивна еволюція цих відносин - це залучення до потоку елітарної циркуляції тіньових ділків. По суті, процес конверсії власності у владу залучив до своїх механізмів представників кримінальної бізнес-еліти, безпосередньо інтегруючи їх у структури державного та політичного управління. Це свідчить про досить сильну орієнтацію керівного класу на матеріальний добробут як чи не єдиний сенсозначущий образ сучасного українського владування.
Щодо формування політичної еліти за типом політичної системи, то сьогодні важко говорити про партійних лідерів та президентський апарат, як головні канали рекрутування еліти. Партії недостатньо сформовані: нечітко визначене їхнє місце та роль в ідеологічному спектрі, соціальна база тощо; трапляється, що партія не висуває лідера, а її створюють "під" лідера. Президентський апарат із Президентом становить єдиний інститут президентства. Вони працюють головно на особу Президента, і не висувають політичних лідерів, є “тіньовою” політичною елітою.
Сьогодні можемо говорити про певну модернізацію мобілізаційної моделі. Зокрема відбувається входження економічної еліти до складу політичної, "закривання" еліти, що передбачає створення елітою власних традицій, і системи відбору еліт. Правда, маємо і негативні наслідки - це криміналізація та корумпованість еліти. Спостерігається посилення впливу центральної (київської еліти) щодо регіональної еліти, персонально-командний підхід.
Отже, для нашої історії характерна спостерігаємо мобілізаційна модель елітотворення, яка передбачає створення еліти на засадах привілеїв за службу (бояри, козацька старшина, номенклатура). Створення такої еліти відбувається у два етапи: період формування еліти, коли вона мобілізована, енергійна, залежна від верховної влади; етап зрілості, коли домінує прагнення закріпити отримані привілеї, що стає джерелом розходження інтересів з верховною владою.
Обидва ці етапи яскраво відображені в кожному циклі. Розходження інтересів еліти та інтересів держави еліта весь час вирішувала на свою користь, відступаючи від державницьких, національних цінностей, залишаючи український народ позаду в перегонах за чинами та титулами. Це і породило таку рису української ментальності, як недовіра до еліти. З іншого боку, наше суспільство на кожному етапі демонструє нездатність сформувати еліту, яка була б виразником його інтересів, таку, якій би можна було довіряти. Крім цього, ментальності нашого народу притаманні егалітариські настрої.
В умовах демократії народ обирає свою політичну еліту. І якщо народ бачить негативні властивості еліти, то повинен її змінити. Якщо ж народ бачить і не вживає заходів, то варто пригадати слова Лао-цзи: "Народ має таку владу на яку заслуговує".
Література
1.Липинський В. Листи до
братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму//
Політологія. Кінець XIX – початок XX ст.: Хрестоматія. / за ред. О.І. Семківа.
Львів, 1996.
2.Бебих В.М. “Засади політології:
історія, теорія, методологія, практика”, К., 2000.
3.Гаман – Галутвино О.В.
“Положение элиты Росссии”, М., 1998.
4.Шульга М., Потєхін О., Бойко
Н. Еліти в суспільстві: нагальний зміст теоретичної проблеми // Розбудова
держави, 1998. № 7-8.
Annotation
Oksana DASHCHAKIVSKA
THE PROCESSES OF CREATING OF ELITE IN UKRAINE
In the investigation was made by attempt of the analysis of processes of creation of elite in Ukraine. The elite in Ukraine function behind the principle "service for the privileges" during the history. It testifies, that in Ukraine has the mobilization pattern of creation of elite, which, is transformed by some way into present day.
Етнокультурні
проблеми політичного процесу в Україні: Колективна монографія. – Львів, 2001.