У політичній науці під терміном "виборча система", як відомо, розуміють порядок формування виборних органів у державі, який є результатом аналізу та розуміння суб’єктами політичного процесу інтересів суспільства, політичної традиції та культури. За своєю суттю, виборча система може бути демократичною та недемократичною. Ступінь недемократичності тієї чи іншої виборчої кампанії, який назагал спричинений недосконалістю виборчої системи, відповідає ступеню недемократичності політичної системи [1]. Якщо виборча система сприяє чіткій партійній структуризації парламенту, то це, в свою чергу, дає змогу сформувати однопартійний чи коаліційний уряд, і через партійну відповідальність за стан справ забезпечити стабілізацію політичної системи, її гласність та публічність. Принцип структуризації передбачає не спрощення демократії до можливості керувати урядом через просте голосування, а посилення його відповідальності від волі більшості.

Сьогодні громадська думка, як показують різноманітні соціологічні опитування, ще не готова до розуміння потреби партійної структуризації. Участь громадян України у політичному житті, тобто участь у виборах, референдумах, демонстраціях, політичних партіях та громадських організаціях з метою реалізації соціальних бажань здебільшого є пасивною, аніж активною, непропорційною за соціальними та віковими групами. Громадська думка поволі усвідомлює, що політична діяльність відповідатиме потребам суспільства лише тоді, коли вона набере характеру професійної діяльності. Отже мова йде про вищий ступінь діяльності - політичне функціонування, яке властиве партіям, лобістським групам, рухам і т.ін. Громадяни за інерцією часу поволі позбуваються негативізму понять “партія”, “влада”, що, в свою чергу, є закономірним явищем. Адже суспільство є на перехідній стадії від моноідеологічних форм диктатури до плюралістичної демократії [2].

Вітчизняні історики та політологи І.Курас, Ф.Рудич, В.Кремень, М.Михальченко та інші виділяють ряд функцій виборчої системи: 1) функція легітимізації владних повноважень виборчої особи чи органу; 2) функція відповідальності виборців (голосуючи, виборці не лише делегують права іншим, але й перебирають частину відповідальності на себе); 3) функція комунікативна (забезпечує зв’язок виборців і обранців); 4) функція рекрутування політичних кадрів (у демократичних режимах це відбувається заради суспільства, у тоталітарних – заради виключно держави); 5) функція забезпечення політичної конкуренції (сприяє боротьбі за владу і виробленню адекватих суспільствові політичних програм); 6) функція оновлення політичної еліти (забезпечує умови для політичних партій і різноманітних груп тиску у легальний спосіб змагатися за владу; 7) функція розподілу мандатів (сприяє структуризуванню виборних органів). Ці функції можуть, водночас, призвести і до негативних результатів. Приміром, функція оновлення політичної еліти може призвести до розпорошення політичної еліти, її дезорієнтації; функція забезпечення політичної конкуренції знову ж таки за певних умов може призвести до дестабілізації політичної системи тощо [3].

Отже, можемо підсумувати, що інститут виборів (виборча система) передбачає встановлення у країні відповідних конституційних підходів, правил та прийомів ведення політичної боротьби за здобуття, утримання та реалізацію політичної влади.

Політичні наслідки від застосування виборчих систем неодмінно призводять до модифікації ряду факторів політичного життя: 1) політичної системи; 2) кількості партій; 3) сутності партій; 4) зв’язку між депутатом і виборцями; 5) стратегії виборчих кампаній; 6) політичного кадрового добору.

У політичній науці не легко встановити чіткий причинно-наслідковий зв’язок між впливом виборчої системи на кількість партій та її впливом на політичну стабільність у державі [4]. Хоча такий зв’язок усе ж простежується: якщо виборча система сприяє укрупненню політичних партій, а то й зменшенню їх числа, домінуванню партійної якості над партійною кількістю – то це сприяє зміцненню політичної системи, пом’якшенню дестабілізуючих впливів на неї.

Політики не раз задаються питанням: чому б не визначити параметри кращої (оптимальної) виборчої системи і не застосовувати на практиці лише її? На думку західних політологів Рейна Таагепера та Метью Шугарта, цілком досконалої системи виборів не існує [5]. Так само як демократія, за визначенням У.Черчілля, є найгіршою формою правління, коли не брати до уваги усі решта, так і у випадку з виборчою системою можна схилитися до оптимальної виборчої системи, але аж ніяк не вважати її найкращою. В певний політичний момент вона може виявитися найгіршою. Розрізняють наступні виборчі системи: мажоритарна, змішана (пропорційно-мажоритарна) та пропорційна.

Мажоритарна виборча система, система відносної більшості (від франц. majorite – більшість) – забезпечує перемогу кандидатові, який отримав встановлену законом більшість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. Ця система найчастіше застосовується на Американському континенті, в країнах Африки і Тихоокеанського басейну. З європейських держав та держав-членів СНД мажоритарна виборча система діє у Франції, Македонії, Казахстані, Киргизстані та інших. Розрізняють мажоритарну виборчу систему абсолютної та відносної більшості (плюральна система), а також преференційну виборчу систему. За першої умови обраним вважається той кандидат, який набрав абсолютну більшість голосів, тобто 50% голосів плюс один голос, від загальної кількості проголосованих у даному виборчому окрузі і визнаних дійсними голосів, за другої – перемагає той, хто набрав більше голосів, ніж будь-який інший кандидат окремо. Преференційне голосування застосовується у багатомандатних округах, де виборець самостійно визначає рейтинг внесених у бюлетень кандидатів. В залежності від кількості депутатів, які обираються від виборчого округу розрізняють одномандатну (обирається один депутат від округу) та багатомандатну (декілька депутатів від округу, кількість встановлюється законом даної держави) мажоритарну виборчу систему [6]. Прикладом багатомандатної мажоритарної виборчої системи є система виборів Президента США. Останній обирається по суті двоступенево: громадяни голосують за колегію “виборщиків”, які висуваються єдиним списком комітетами політичних партій із 50 штатів, а вже після цього колегії “виборщиків” віддають свої голоси персонально за кандидатів у президенти.

Отже, мажоритарна виборча система є пріоритетною, якщо дивитися на неї під кутом зору врахування думки більшості виборців окремого виборчого округу. Проте, слід звернути увагу і на ряд її недоліків. Так, до них слід віднести невідповідність числа здобутих партіями голосів виборців і числа отриманих ними депутатських мандатів. Можуть трапитися випадки, коли партія, отримуючи 49 % голосів, взагалі не отримає жодного мандата. По суті, мажоритарна система нівелює партійний пріоритет і може не забезпечувати адекватного до підтримки населення представництва загальнореспубліканської партії у парламенті.

Змішана виборча система, будучи комбінацією мажоритарної та пропорційної виборчих систем, більшою мірою виражає компроміс між носіями влади у державі. На пострадянському просторі змішана система приживається в Україні, Росії, Грузії, Вірменії, а також в Угорщині, Хорватії. Окремо слід згадати Німеччину. Класичним прикладом змішаної виборчої системи є поділ мандатів навпіл – 50 % за мажоритарними округами, 50 % за партійними списками. Хоча, пропорційна і мажоритарна частини можуть мати різні величини поділу від 20 % до 50 %. Серед варіантів такої виборчої системи – є механізм обрання нижньої палати за пропорційним, а верхньої – за мажоритарним принципами. Для проходження політичних партій у вищі представницькі органи встановлюється відповідний бар’єр. Так у ФРН достатньо високий 5 % бар’єр не дає можливості потрапити у парламент представникам радикальних організацій. Цей бар’єр, в свою чергу, сприяє виробленню стійких основ політичної системи через укрупнення політичних партій, які користуються підтримкою у більшості населення. Хоча, як вказують західні та вітчизняні політологи, традиційно вважається, що чиста пропорційна система сприяє ускладненню партійної системи через збереження великого числа дрібних політичних партій, а мажоритарна система, навпаки, змушує партії шукати шляхи до об’єднання та коаліцій [7].

Пропорційна виборча система (від лат. proportionalis – той, що має правильне співвідношення) передбачає розподіл депутатських мандатів між списками кандидатів політичних партій та блоків партій пропорційно до кількості голосів, отриманих кожним із цих списків. У цьому випадку виборець голосує не за конкретну особу, а за ту чи іншу партію (коаліцію партій), яка виставляє свій список кандидатів. Ця система переважає у Польщі, Ізраїлі, Фінляндії, Данії, Бельгії, Швейцарії, Швеції, Норовегії, Ірландії, Ісландії, Румунії, Люксембурзі, Нідерландах. Як бачимо, пропорційне представництво домінує у державах-членах Європейського Союзу. У пропорційній виборчій системі розрізняють “жорсткі” (виборець не може вплинути на розташування кандидатів у списку), “напівжорсткі” та “м’які” (виборець, голосуючи за партію, може віддати пріоритет окремому її кандидатові) списки. Своєрідністю пропорційної виборчої системи є визначення меж виборчого округу. Слід зазначити, що в Західній Європі (у країнах ЄС зокрема), пропорційне представництво є найпоширенішим способом балотування і має ряд відмінностей. Так у ряді країн допускається “панашаж” (встановлений законом дозвіл виборцеві голосувати за кандидатів різних партій) та голосування з правом зміни порядку кандидатур у списках [8]. Заслуговує на увагу правило “д’Ондта”, яке застосовується як в пропорційній, так і у змішаній виборчій системах і представляє собою стандартне правило розподілу залишкових мандатів між партіями у порядку зменшення величини [9].

До переваг пропорційної виборчої системи відносять ту обставину, що, на відміну від мажоритарної, вона краще враховує відповідність між кількістю голосів та мандатів. Також вона не дає поширювати практику купівлі виборчих округів, легалізує політичну діяльність шляхом відкритої конкуренції політичних партій та партійних коаліцій. До недоліків слід віднести втрату безпосереднього зв’язку виборців з кандидатами у депутати і, також, з уже обраними за партійними списками депутатами. За умови відсутності цього зв’язку, контроль за діяльністю депутата здійснює безпосередньо політична партія. Розпорошеність політичних сил, нестабільність партійних фракцій, а відтак і коаліцій партій, дуже часто зумовлює падіння урядів (прикладом може слугувати Італія). За умови функціонування у тій чи іншій державі перехідної економіки, така обставина не сприяє стабілізації і зміцненню політичної системи, послаблює ефективність демократії загалом.

Торкаючись питання доцільності пропорційної виборчої системи для України (зауважимо, що дискусія ця немає широкого характеру, і далі кулуарів Верховнї Ради та нечисленних політологічних центрів не виходить), слід згадати дискусію, яка велася і ведеться в українському політикумі протягом останніх років. Так, депутати реформаторського крила Верховної Ради та ряд демократичних партій вважали, що пропорційна система дасть змогу швидше структурувати суспільство та зміцнити політичні партії, і в такий спосіб наблизитися до формування “спільної політичної волі” [10] – своєрідного вияву політичної стабілізації. Нам видається, що така дискусія на предмет функціонування оптимальної виборчої системи – не є закінченою. Проте наразі слід зауважити, що в країнах, де існують глибокі традиції у функціонування виборчих систем, домінує консервативний підхід до їх видозмін. Таким чином вважається, що виборчі системи досить інертні. Констатується, що більшість країн дотримуються правил, які були введені одночасно з загальним виборчим правом. Україна частково відновлює, а частково заново формує традиції виборчих змагань й у тому контексті нам також вважається за доцільне дотримуватися саме консервативного підходу. Потрібен час, аби нинішня пропорційно-мажоритарна система довела своє право на існування, вкорінилася в політичну систему та у менталітет українського виборця й стала одним з інструментів здійснення демократії.

Нині ж ми спостерігаємо зовсім інші тенденції, коли одна виборча система ще не встигла вкорінитися, як її намагаються замінити на іншу. З 1999 р. в Україні фактично розпочато процес випробовування третього типу виборчої системи – пропорційної. Неадекватність змішаної (мажоритарно-пропорційної) виборчої системи політичним реаліям України дехто з політологів пояснює наступним чином. Змішана виборча система впроваджує неприпустиме для демократичної держави поєднання двох альтернативних принципів формування єдиного однопалатного органу вищої законодавчої влади [11].

У 1999 р. у вищому законодавчому органі Україні розпочато дискусію на тему доцільності прийняття пропорційної виборчої системи, як такої, що посилить роль політичних партій в управлінні країною та пришвидшить формування сучасної політичної культури громадян. Обстоювати пропорційну виборчу систему почали як правило представники впливових (численних) фракцій політичних партій у парламенті.

Того ж року члени фракції КПУ Георгій Пономаренко та Анатолій Пейгалайнен подали на розгляд Верховної Ради законопроект, в якому передбачено проведення парламентських виборів на пропорційній основі. 18 грудня 1999 р. його було прийнято у першому читанні. У листопаді цього року профільний комітет Верховної Ради з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, опрацювавши понад тисячу поправок депутатів, вирішив, що законопроект можна виносити на друге читання. Ряд політологів вважає, що проект закону на пропорційній основі має великі шанси пройти у Верховній Раді. Хоча не слід забувати, що традиційними противниками пропорційної системи виборів були Адміністрація Президента (Володимир Литвин) та особисто президент Леонід Кучма.

В українському суспільстві немає і не може бути однозначного ставлення до питання, якій бути виборчій системі. Це насамперед зумовлено низьким рівнем правової освіти українського виборця, його консерватизмом і загалом негативним ставленням до політичних партій (їх надто великої кількості та ідеологічній маловідмінності), що не впливають суттєво на систему прийняття політичних рішень. Станом на жовтень 2000р., за різними соціологічними опитуваннями, політичним партіям України висловлювали недовіру більш як 60 % респондентів.

Проект закону про вибори на пропорційні основі у парламенті природно зустрів чимало супротивників. Серед таких називають нинішнього заступника голови Верховної Ради Степана Гавриша, який подав відповідну постанову, що може загальмувати розгляд згаданого законопроетку.

Микола Томенко, директор Інституту політики, переконаний, що пропорційна виборча система є краща від мажоритарної, адже в українських реаліях може утруднювати процес купівлі виборчих округів, і вимагатиме менших фінансових вливань. Але при цьому політолог вважає, що досягнення компромісу у стінах Верховної Ради змушуватиме депутатів прийняти модифікований, змінений варіант змішаної системи виборів.

Які аргументи у противників пропорційної виборчої системи? Так, голова комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Юлій Йоффе вважає, що прийнятий у першому читанні законопроект на пропорційній основі “суперечить Конституції, обмежуючи права громадян вільно обирати і бути обраними до органів державної влади”. Тоді як аргументи аналітиків щодо неконституційності засад змішаної виборчої системи можуть видатися куди вагомішими. Політолог Віталій Котигоренко справедливо стверджує, що поєднання принципів мажоритарної та пропорційної виборчих систем унеможливлює реалізацію гарантованих Ст.38-ю Конституції України прав: права громадян на участь в управлінні державними справа та бути обраним до органів державної влади на принципі рівності усіх людей у своїх правах. А ця засада випливає зі Ст.21 Конституції України [11].

Юлію Йоффе, однак, опонують не лише деякі політолги, але й представники найчисленнішої фракції у парламенті – комуністичної. Водночас, опоненти знайшлися й у фракції Народного руху України, лідери яких абсолютно переконані, що легко подолають поріг у 4 % на наступних парламентських виборах.

Своєрідну думку щодо складнощів нинішнього виборчого процесу висловив Постійний представник Президента у Верховній Раді України Роман Безсмертний. Він вважає, що “ні новий закон про вибори на пропорційній системі, ні побажання окремих політичних сил не визначать точної політичної структури в державі, оскільки сьогодні вона грунтується виключно на майновому розшаруванні” [12]. Іншими словами, будь-яка виборча система на даному етапі виступатиме заручником майнового розшарування українського суспільства.

1.Томенко М. Итоги парламентских выборов в Украине. Политические ориентации и предпочтения населения // Полис. – 1998. – № 3. – С. 81 – 83.
2.Панкевич Р. Стабілізація як один з головних чинників політичної системи // Політичний процес в Україні: стан і перспективи розвитку: Зб. наук. праць. – Львів, 1998. – С. 89 – 92.
3.Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. – К., 1997. – 264 с.; Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / Редкол. Ф. М. Рудич (голова) та ін. – К., 1998. – 352с.
4.Кіс Т. Виборчі системи та їх політичні наслідки // Нова політика. – 1996. – № 4. – С. 26 – 27.
5.Таагепер Р., Шугарт Мэтью С. Описание избирательних систем / Современная сравнительная политология: Хрестоматия. – М., 1997. – 342 с.
6.Политология: курс лекций / Денисюк Н.П, Соловей Т.Г., Старовойтова Л.В. и др., – Минск, 1998. – 384 с.
7.Вибори-98. Партії й електорат у передвиборчий період (Львівська облдержадміністрація. Політико-правове управління). – Львів, 1998. – С. 45 – 54.
8.Зіллер Жак. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз. – К., 1996. – 420 с.
9.Проект Закону України “Про вибори народних депутатів України”, внесений народним депутатом України А. Білоусом // Секретаріат Верховної Ради України. Сектор реєстрації законопроектів. – 1999. – С. 3 – 42; Білоус А. Виборче законодавство та партійна система України в порівнянні з деякими країнами ЄС та Східної Європи // Нова політика. – 1999. – №1. – С. 3 – 4.
10.Ковтун В. До безперешкодного волевиявлення (Підсумки виборів 1994 року) // Права людини в Україні. – К., 1994. – С. 23 – 25.
11.Котигоренко В. Виборчий марафон з бар’єрами // Політика і культура. – 2000. – № 46. С. 6 – 8.
12.http://www.rada.kiev.ua.

The analisys of the election systems typology take place. Especially the proportional election system and its reason in Ukraine is analysed in detail.