Любомир СКОЧИЛЯС, Львівський національний університет імені Івана Франка

ПОЛІТИЧНА КРИЗА В УКРАЇНІ У 2007 р.: ПРИЧИНИ І МОЖЛИВІ НАСЛІДКИ

У другій декаді квітня нинішнього року з початком розгляду Конституційним судом Указу президента про розпуск парламенту, який мав би зняти напругу, протистояння, як ми бачимо, ще більше загострилося. З усього стало видно, що опозиція майже втратила надію на позитивний вердикт суду щодо Указу президента: блокування засідань суду і заяви з боку БЮТ про те, що вони не визнаватимуть будь-якого рішення Конституційного суду. І як розвиток ситуації – кампанія з відкликанням депутатів від опозиції, що мало би зумовити втрату легітимності парламенту і відповідно, незалежно від вердикту суду, призвести все-таки до дострокових виборів.

У цей самий час політична криза в Україні стала також топ-темою в середовищі європейського політикуму: зустріч Ющенка в Брюсселі, виступ Януковича в Страсбурзі і врешті прийняття резолюції ПАРЄ засвідчили, що самі лише внутрішньо-правові чи внутрішньополітичні механізми вже не розглядаються як самодостатні. Єдине, що можна говорити станом на сьогодні, що дострокові вибори, швидше за все, таки відбудуться. Але найімовірніше не 27 травня, а пізніше.

Як на мене, рішення помаранчевих сил йти трьома колонами, тобто окремо „Наша Україна”, окремо БЮТ, окремо Українська правиця було абсолютно обґрунтованим, оскільки власне таким чином вони могли би охопити весь електорат рівня 2004 року. І звичайно, цього можна досягти лише за умови, якщо їхня виборча компанія була би скоординованою і не передбачала взаємопоборювання. Відповідно ми бачимо, що попередні заяви обіцяли саме такі дії, саме таку поведінку. Окремо слід зупинитися на Українській правиці. Українська правиця, широко анонсована ще раніше, відповідно передбачала, що у неї ввійдуть сили національно-демократичного спрямування, які фактично у нинішньому парламенті не представлені. Як показують опитування попередніх років, власне „правий” напрямок української політики має досить високі шанси на успіх, принаймні він може претендувати на подолання тривідсоткового бар’єру.

Але також ми побачили, що вже на етапі формування Української правиці не обійшлося без скандалів, які в принципі можуть поставити хрест на тому, що ця політична сила, цей блок може мати успіх на дострокових виборах. Йдеться про те, що була підписана Угода між „Собором”, НРУ і УНП, яка не передбачала участі у цьому блоці ВО „Свобода”. „Свобода”, як відомо, зреагувала досить жорстко, звинувативши Народний рух у певних маніпуляціях, звинувативши лідера цієї організації Бориса Тарасюка у співпраці колись з радянською розвідкою, тобто почалося тотальне поливання брудом, що в принципі, на жаль, є продовженням тієї тенденції, яка характерна для „правого” крила української політики вже впродовж тривалого часу. Очевидно, що певним чином позиція обурення з боку „Свободи” є обгрунтована, але ця позиція могла бути вирішена через певні домовленості, через спробу зміни позиції Народного руху, оскільки власне входження „Свободи” в цей блок могло гарантувати цій політичній силі успіх на виборах. Натомість без ВО „Свобода” шанси цього блоку на успіх є досить непевними. Однак, зважаючи на прес-конференцію ВО „Свобода”, де досить жорстко було розкритиковано саме такий формат „Української правиці”. Далі була прес-конференція Бориса Тарасюка у відповідь і в результаті з хорошої ідеї не залишилося і сліду. Тільки в тих умовах можна говорити з впевненістю про те, що ця політична сила в разі дострокових виборів потрапить до парламенту.

Якщо оцінювати можливе представництво Львівщини у Верховній Раді, яке може сформуватися у результаті перевиборів, то треба сказати, що навряд чи ситуація серйозно зміниться. Від теперішньої владної коаліції прийдуть ті ж самі люди. Відбулися лише зміни в НУ і БЮТ, і то поміж ними самими. За свою депутатську історію більшість львівських депутатів перебули в різних партіях, в різних фракціях; і тим паче, що як я зазначив, частина з них, левова частка, можна сказати, вже є зараз досить умовно львівськими, оскільки тривалий час проживають вже в Києві. Могла би поправитися ситуація, якщо б в парламент потрапили, скажімо, „Правиця” і „Самооборона” Луценка. Там досить суттєво представлені представники від Львівщини. Фактично ми зустрічаємо тих самих людей, можливо під іншими партійними прапорами, але не маємо, не бачимо нових облич. І цей заклик, ця ідея, зрештою ця потреба в нових обличчях, в нових політиках, в нових людях, вона аж ніяк не може зараз бути реалізована через дострокові вибори, хіба що за умови, якщо ці вибори будуть перенесені десь на осінь.

Для сучасної української політики вже стали традицією несподівані кадрові рішення, в першу чергу з боку президента Віктора Ющенка. І останнє призначення Плюща на посаду секретаря РНБО, і, відповідно, звільнення Гайдука, до таких якраз рішень належать. Чим це зумовлено? Як на мене, тут є кілька очевидних речей, але є мабуть і якісь глибинні, про які мало хто знає, крім самого Плюща і Віктора Ющенка. Очевидні речі – це те, що Віктор Ющенко продовжує розставляти на ключові посади абсолютно лояльних до себе осіб. Тут можна згадати Піскуна, тут можна згадати Гавриша, якого було призначено суддею Конституційного Суду. Ну і зараз Іван Плющ, який вже тривалий час вважається таким собі старшим другом Віктора Ющенка ще з періоду виборчої президентської кампанії і попередніх парламентських виборів. Інший аргумент може бути такий, що фактично підготовка до виборів, як на мене, вийшла на завершальну стадію, і потрібні деякі зусилля з президентського боку, щоб поставити вже остаточно крапку. І Віктор Ющенко вирішив залучитися підтримкою людей з досвідом, політиків з певним хистом дипломатії. Звичайно, української дипломатії. Якщо ми говоримо про Плюща, то ми знаємо його такі перли-висловлювання, коли він був головою Верховної Ради. Той, ми вже знаємо, залучив до переговорного процесу Леоніда Кравчука. Тобто, мабуть в тому плані розрахунок йде на те, щоб остаточно дотиснути ситуацію за рахунок, можна так сказати, колись важковаговиків в українській політиці.

Можна відтак сказати, що українська політика стає дедалі прогнозованішою у своїй непрогнозованості. У середині травня нинішнього року ми стали свідками чергової синусоїди щодо рішень – від небезпеки застосування силового варіанту до прийняття рішення про дострокові вибори відомою трійцею Януковича, Мороза і Ющенка і проголошення Ющенком оптимістичного гасла, що „криза завершена”.

Але виявляється, що це гасло було занадто поспішним, і вже коли почала роботу Верховна Рада, ми побачили абсолютне небажання з боку в першу чергу КПУ і СПУ все-таки діяти щодо прийняття таких рішень, які необхідні для прийняття відповідних законів і проведення дострокових виборів, і підігрування цим двом політичним силам з боку Партії Регіонів. Таким чином ми вже в енний раз стали свідками того, що домовленості домовленостями, а реальність залишається такою, як і була.

Що можна сказати сьогодні? Що формально, звичайно після останніх рішень між Морозом, Януковичем і Ющенком, все-таки більш чіткими стали певні контури того процесу, який називається „політичною кризою” і її розв’язання. І ми вже отримали дату проведення виборів – це 30 вересня. Але яким чином і скільки ще буде, можна так сказати, відпливів у цьому процесі, важко сказати. Оскільки, з одного боку, президент отримав чітку дату виборів. По-друге, фактично вже перестало бути актуальним можливе рішення Конституційного суду щодо його Указу. Це є позитив. Але з іншого боку, змінилася підстава проведення чергових виборів. Тобто тепер це має бути зменшення кількості Верховної Ради до меншої, ніж конституційна кількість, тобто менше, ніж 300 депутатів. І відповідно така підстава є на користь коаліції, яка таким чином морально отримала певну перемогу. Бо тепер не порушення формування коаліції, а формальні дії з боку опозиції стали підставою для розпуску Верховної Ради і проведення дострокових виборів.

Хоча з іншого боку певним чином складається враження, що ключові політичні лідери не цілком контролюють свої політичні сили. Проте, як на мене тут є дві сторони. З одного боку, дійсно ті події, ті заяви, які відбуваються у верхніх ешелонах влади, вони багато в чому нагадують гру в покер, причому гру з великим блефом і крапленими картами. Тобто, кожна зі сторін, даючи обіцянки, абсолютно свідома того, що діяти вона буде інакше, так як це потрібно їй, як це на користь в першу чергу їй. І відповідно підпис Мороза під цієї останньою угодою фактично був формальністю, яку вже тоді Мороз продемонстрував, що намагатиметься всіма силами не виконувати. Коли всі троє – Янукович, Мороз і Ющенко вийшли до журналістів вночі, то по Морозу можна було зрозуміти, що підпис – це одне, а як буде розвиватися ситуація – це інше.

Підсумовуючи цю частину виступу ще раз відзначу, що попри колізії та мінливість в позиціях, заявах та рішеннях ключових політичних гравців вже зараз (кінець травня 2007 року) ми можемо виходити з того, що вибори все-таки відбудуться. І «Партія регіонів», і «Наша Україна», і БЮТ, і комуністи вже фактично зорієнтовані на такий розвиток ситуації. Частково палиці в колеса ставлять соціалісти, але вони вже не можуть змінити цього плину речей.

Інша справа, що дострокові вибори, які в цьому ажіотажі розглядалися як своєрідна панацея від тієї ситуації, яка в Україні сформувалася впродовж кількох місяців, аж ніяк такими не є. І як на шляху до самих виборів, так і в післявиборчий період, ми можемо отримати ще не раз приклади кризових моментів, які можуть затьмарити ту кризу, з якої ми нібито потрохи виходимо. По-перше, це стосується забезпечення виборчого процесу, яким має займатися Центральна виборча комісія. Ми знаємо, що вже зараз ЦВК фактично стає тим органом, в який летять звинувачення з усіх сторін. Тобто, фактично вона повторює долю Конституційного Суду. І той поділ, який зараз там відображений, тобто поділ за політичним принципом, він ще не раз дасться взнаки.

Другий момент, це можливість і небезпека застосування адміністративного ресурсу, причому з обох боків. Тому що всі соціологічні опитування показують, що сили приблизно рівні, рейтинги приблизно однакові як з помаранчевого боку, так і з боку коаліції. Я не кажу, що так буде, але спокуса така існує.

Ще одна небезпека, яка є, це те, що в тих змінах, які прийняті до Закону про вибори, передбачено, що для визнання виборів дійсними потрібна явка виборців понад 50 відсотків. А існує ймовірність, хоча вона є незначною, що з боку коаліції може бути свідомий бойкот, дії на те, щоб у східних регіонах явка була нижчою від необхідної.

І не слід також знімати з порядку денного процесу формування блоків, процесу формування команд, які йдуть, які теж є не досить гармонійними, неузгодженими і з одного, і з іншого боку. І тут теж ми ще будемо до виборів мати різні заяви, різні суперечності та полеміку. І слід припускати, що незалежно від того, хто і з якими результатами перейде ці вибори, які результати будуть отримані ними після виборів, швидше за все, будемо мати чергову коаліціаду, тобто чергові переговори і можливі абсолютно несподівані рішення. І в середовищі помаранчевому, і в середовищі коаліції вже зараз ведуться запеклі торги щодо місць у списках, квот і так далі.

Звичайно, без нашої уваги не могли залишитися дві ключові теми великої політики – перспектива створення партійного мегаблоку та другої палати парламенту.

Що стосується двопалатного парламенту - політики ця ідея нова в контексті нинішньої електоральної риторики. Хоча, якщо ми зазирнемо в 2000 рік, то ми знаємо, що вона вже згадувалася. І не тільки згадувалася, але й було проведено референдум ще за часів президентства Кучми, і, згідно з цим референдумом, в Україні мав бути впроваджений двопалатний парламент. Ми знаємо, що на той час ця ідея, ця пропозиція, це рішення на референдумі сприймалося більшістю громадян, демократично налаштованих, як абсолютно негативне, як таке, яке спрямоване на зміцнення влади Кучми, який був на той час не вельми популярним в народі. І зараз ми бачимо, що в президента Ющенка, який досі зберігає імідж демократа, з’являється та ж сама ідея.

Як її можна оцінити? З точки зору її стратегічних спрямувань на сьогодні очевидно, що ця ідея мала би дійсно забезпечити йому зміцнення його повноважень. Оскільки, якщо би друга палата, яка могла бути спроваджена, формувалася із губернаторів, які, як ми знаємо, призначаються президентом, то таким чином президент отримує ще половину парламенту під свій вплив, тобто зміцнює свою владу. Звичайно, на фоні нинішньої ситуації його ідея таким чином виглядає логічною. Але з точки зору перспектив подальших, я б сказав, що ця ідея і ця пропозиція двопалатного парламенту є негативною з кількох міркувань. По-перше, завжди, коли говорять про двопалатний парламент, мають на увазі федеративний устрій. Дійсно, в більшості країн світу, де існує двопалатний парламент, існує федеративний устрій – чи то Німеччина, чи то Сполучені Штати, чи навіть та ж сама Росія.

Для України існує така загроза, що двопалатний парламент може призвести до федералізації. А в нинішніх умовах України, коли різні регіони мають абсолютно різне бачення розвитку і подальших перспектив, коли, чого гріха таїти, ще не сформувалась єдина чітка українська нація, федералізація розглядається як перший крок до розколу. З іншого боку, впровадження двопалатного парламенту, яке покликане зміцнити владу президента, таїть в собі небезпеку і для демократичних устроїв, тому що президент Ющенко, скажімо, демократ, і він не буде зловживати владою. Але після президента Ющенка прийде інший президент, і такі можливості, і такі широкі повноваження можуть бути використані для авторитаризації режиму. І в цьому є теж небезпека. Тому я швидше за все думаю, що ця ідея так і залишиться певною передвиборчою технологією, передвиборчою ідеєю; щодо її впровадження, то в мене існують великі сумніви.

Ідея мегаблоку існує стільки, скільки ми перебуваємо в тому стані перспективи дострокових виборів. Тобто, постійно розглядається, постійно озвучується, постійно здійснюються якісь кроки щодо створення мегаблоку. І назва така звучна – мегаблок. Хоча, якщо брати по великому рахунку, то це є лише блок партій, який розрахований на отримання максимальних результатів на виборах, але аж ніяк не мегаблок. Про мегаблок можна було б говорити, якщо б об’єдналися ті, хто об’єдналися зараз довкола „Нашої України”, і Блок Юлії Тимошенко. Дійсно, дві потужні політичні сили, якщо б вони об’єдналися, то претендували на створення мегаблоку. Зараз же говорити про мегаблок на основі тих політичних сил, які підписали угоду про створення блоку, навряд чи можливо.

Що стосується оцінки перспектив цього, будемо вже говорити “мегаблоку”, то є кілька аналогій. Перша – це аналогія з 2002 роком, парламентськими виборами, коли ми знаємо, відбулося подібне об’єднання партій, політичних сил в блок “Наша Україна”, і тоді „Наша Україна” отримала надзвичайно високий на той час показник – 23 відсотки голосів виборців. Перемігши навіть комуністів, які до того завжди були лідерами. Отже, тут ми можемо говорити про позитив. Таке об’єднання, звичайно, можна було б тільки вітати.

Але є і інша сторона. Вона полягає в тому, що ми маємо також приклад 2004, початку 2005 року відразу після президентських виборів, коли на основі блоку політичних сил “Наша Україна” спробували зверху, згори створити партію. Що з того вийшло? З того вийшло щось на кшталт, якщо пригадаємо за часів Кучми, НДП, тобто партія влади. Причому партія влади в такому карикатурному варіанті, яка не мала ні якоїсь об’єднавчої ідеології, яка не об’єднувала людей із спільним баченням майбутнього. Я маю на увазі створення партії “Наша Україна” в 2005 році після президентських виборів. Тут власне ще хороша аналогія із “ЗаЄдУ”. Тобто, після того, як влада була отримана, різні частини політичних сил, які входили в це утворення, фактично розбіглися по своїх кутках, і таким чином фактично “Наша Україна”, що показали вибори 2006 року, майже повністю збанкрутувала як політична партія – 14 відсотків на тодішніх виборах – це, звичайно, була поразка. І досить суттєва поразка.

І я думаю, що в нинішній ситуації якраз існує така загроза для об’єднання політичних сил у майбутньому. Тим паче, що об’єднуються тут партії і політичні сили, і політики з абсолютно різним баченням України. Тут є і права партія УНП Костенка, але тут і Луценко, екс-соціаліст, який навряд чи одномоментно змінив свої погляди в правий бік. Тобто це є право-ліве об’єднання, така собі солянка, від колишніх більших уламків. Тут є так само ті, що їх ми звикли називати “любі друзі”. Тобто, це ще інший пласт політичного спектру. З тої точки зору я би сказав, що це утворення може мати певний позитивний ефект для його учасників під час виборів, тобто підняти рейтинг загалом цього утворення і дозволити пройти в парламент отим уламкам, які б окремо навряд чи туди потрапили б. Але що почнеться після виборів – це можемо спрогнозувати на основі минулого, яке зараз повторюється один до одного.