Юрій ШВЕДА, Львівський національний університет імені Івана Франка

СОЦІОЛОГІЯ ЕЛЕКТОРАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

Останнім часом, у зв’язку з поширенням виборчої демократії в Україні, помічається відчутне зростання інтересу до електоральної поведінки. Електоральна поведінка виступає однією з сфер наукових досліджень, яка дає можливість з’ясувати стосунки, що виникають між виборцями та політичними партіями, що виражаються в акті голосування. Виборці та політичні партії відіграють суттєву роль в процесі виборчого змагання, де “результат виборів не є винятково процесом діяльності політичних партій, як і не є результатом виключно рішення самих виборців… є він продуктом взаємовпливів між партіями та виборцями”.

В спеціальній літературі аналіз виборчої поведінки базується на кількох типах аргументів: послабленні класової моделі виборчого голосування (індекс Альфорда); пересуненні виборчої підтримки партій між черговими виборами (volatility); фракціоналізації партійної системи та фреквенції.

Послуговуючись вказаними вище індексами, можна прогнозувати зміни виборчої підтримки, і навіть можна окреслити їх рівень та наслідки.

Зміни у виборчій поведінці можуть проявитись також в падінні виборчої фреквенції чи втраті виборчих голосів, які здобуваються найбільшими партіями. При цьому очевидно потрібно пам’ятати, що маємо справу з явищем досить усталеним і окремі випадки загалом не повинні свідчити про відхід від цього явища (наприклад падіння виборчої фреквенції).

1. Класова модель голосування (індекс Альфорда)

У багатьох країнах Західної Європи приналежність до відповідної соціальної верстви визначала (хоча за останніх 20 років дещо менше) вплив на спосіб виборчої поведінки громадян. Соціальне становище є істотним чинником, який детермінує виборчу поведінку. Індекс Альфорда є способом визначення класової орієнтації виборців. Дозволяє він виміряти залежність між приналежністю до певної соціальної верстви і способом голосування. Визначається він як співвідношення між відсотком голосів робітників та середнього класу, які віддали свої голоси за ліві партії. А якщо спростити то виступає він як різниця між відсотком “лівих” голосів серед робітників і відсотком “лівих” голосів серед середнього класу. “Ліві” голоси – це ті, що були віддані на підтримку однієї з соціалістичних (соціал-демократичних) партій та партій, розташованих лівіше від них.

Величина індексу Альфорда коливається від – 100 (відсутність класової орієнтації в виборчій орієнтації) до 100 (досконалий спосіб класового голосування).

Чисельні дослідження проведені в 70-х та 80-х рр. акцентують увагу на падінні класової моделі голосування. Дана тенденція є очевидною на прикладі трьох країн західної демократії (Великобританія, ФРН, Швеція) :

Німеччина 1953-1987 рр.:

Швеція 1956-1987 рр.:

Великобританія 1959-1987 рр.:

Приналежність до певної суспільної верстви, наприклад до робітничого класу, і в результаті лояльна підтримка партій, що репрезентують її інтереси (наприклад соціал-демократичні партії) є чинниками, які мають щораз менше значення в прийнятті індивідуального виборчого рішення. Величина індексу Альфорда в окремих державах Західної Європи відрізняється суттєво, однак у 70-х і 80-х рр. намітилась виразна тенденція до падіння (у Великобританії і 1987 р. помічене зростання на 4 % порівняно з попередніми виборами 1983 р.).

Якщо припустимо, що причиною послаблення класової мотивації голосування є генераційні зміни системи цінностей, зумовлені наприклад появою т.зв. нової політики і пов’язаних з нею нових політичних питань, то можливим є той факт, що постматеріально зорієнтовані соціальні групи почнуть з часом домінувати. У такій ситуації падіння рівня Альфорда буде відображенням глибших переформувань, оскільки генераційні зміни мають характер структуралістський, який тривалий час змінює виборчу поведінку.

Правдоподібно, що падіння класової мотивації голосування слід трактувати як один із аспектів політичної трансформації укладу конкуренції. Може це означати, що політичний конфлікт має не лише вимір класової конкуренції (яка заснована на економічних питаннях). З’являється також конфлікт між традиційними та новими цінностями (так званої “нової політики”).

Можемо також зауважити, що робітники, підтримують ліві партії більшою мірою ніж електорат загалом. Особливо це помітно в Австрії і скандинавських державах. Зв’язок робітничого класу з лівими партіями не є однак таким сильним як у 50-х і 60-х рр. Одночасно спостерігаємо занепад робітничого класу (експансію т.зв. нового середнього класу активного у сфері послуг), що додатково посилює тезу про те, що традиційна соціальна база класового соціополітичного поділу підлягає ерозії. У 80-х рр. в скандинавських державах (за винятком Данії) понад 60 % робітничого класу голосувало за ліві партії (в Швеції аж 72 %), а в Австрії, Франції та Німеччині понад 50 %. У цих країнах існує сильний зв’язок поміж соціальною групою та партією, яка виражає її інтереси. Навіть в добу “тетчеризму” у Великобританії (період 1983-1987 рр.) близько 43 % робітничого класу підтримувало лейбористську партію. Кількісні зміни в рамках соціальної структури (процес зменшення частки робітничого класу) спричиняють те, що утримання традиційного виборчого союзу може не гарантувати політичного успіху лівим партіям і тоді виникає можливість проникнення інших соціальних груп (особливо нового середнього класу).

Аналізуючи проблему зміни виборчої поведінки, треба дещо ближче придивитись до соціальних змін держав Західної Європи, які лежать в основі однієї з теорій, що пояснюють зміну виборчої поведінки.

В Західній Європі в 1950 р. близько 26 % всіх професійно придатних працювали в сільському господарстві, 38 % в промисловості, а 36 % у т.зв. секторі послуг. У 1980 р. ці пропорції формувались звичайно по-іншому. Лише 7 % активного населення працювало в фермерському секторі, в той час як у сфері послуг – 53 %. Близько 40 % працездатного населення було зайнято в промисловості. Загалом вкінці 70-х рр. у Швейцарії, Великобританії, Німеччині, Бельгії та Швеції (на 11 найбільш промислово розвинених західноєвропейських держав) в промисловості працювало лише 27 % працездатного населення. 

Таким чином, зміни в структурі суспільств можуть спричинити відповідні наслідки у сфері виборчої поведінки.

По-перше, більшість зайнятих тут громадян це т.зв. “білі” чи “сині комірці” (white-collar, blue-collar workers) працедавцями яких є державні чи приватні компанії. У 1980 р. становили вони 4/5 числа професійно активного населення (коли в 1950 р. - 2/3). Це означало, що щораз менша їх частина є залученою у ведення власного бізнесу (self-employed).

По-друге, спостерігаємо зростання процесу урбанізації. У 1980 р. у всіх державах Західної Європи, за винятком Ірландії, понад 25 % суспільства жило у великих міських агломераціях.

По-третє, стирається межа між традиційними класами. Суспільство досягло високого рівня кваліфікації, збільшилися стандарти життя громадян і в результаті повинен був змінитись стиль життя окремих суспільних груп. Спостерігається явище уподібнення стилю життя окремих соціальних груп.

По-четверте, наступає зміна систем вартостей, які акцептуються громадянами, що повинно впливати на формування виборчого рішення. Очевидним це стає особливо тоді, коли проаналізуємо мотиви виборчої поведінки, якими керувались окремі виборці. Р. Інглехарт розглядає цю проблему в категоріях конкуренції матеріальних та постматеріальних (т.зв. нова політика) цінностей. Цей новий спосіб здійснюється у спосіб відмінний від звичайного соціополітичного поділу, який вчений пояснює результатом генераційних змін. Однак видається, що потрібно дуже обережно підходити до цього типу припущень. Якщо навіть вплив нових цінностей на спосіб виборчої поведінки населення можна спостерігати на рівні індивідуальних рішень, то однак не завжди він є помітним на рівні генераційних змін (наприклад в процесі перенесення виборчої сили окремих партій).

По-п’яте, зменшується традиційний робітничий клас крупної промисловості. У Великобританії в 1983 р. частка його становила близько 34 % працездатного населення (в 1964 р. – 47 %). В Австрії, Данії, Німеччині, Голландії, Норвегії, Швеції і Швейцарії в 1980 р. цей клас становив в середньому 48 % працездатного населення (в 1950 р – близько 70 %). Падіння це особливо помітне в Данії (з 70 до 42 %) та Голландії (з 69 до 41 %).

Останнім часом спостерігається також і послаблення релігійної моделі голосування. Релігія має загалом досить обмежений вплив на формування індивідуальної виборчої поведінки. Не можна однак недооцінювати значимості релігійної моделі голосування. Відіграє вона значну роль в Німеччині, Франції чи Голландії, тим вагоміше, що релігійна різниця може становити істотний мотив індивідуальної виборчої поведінки, особливо там, де існують релігійні партії.

3.2.Перенесення виборчої підтримки політичних партій між черговими виборами

Мірилом окресленої динаміки партійної системи може бути формула перенесення виборчої підтримки між партіями, т.зв. volatility. Індекс цей сформував М. Педерсен.  Він визначався наступним чином:

де: V – означає перенесення виборчої підтримки, n – чисельність партій, Pi – загальна виборча підтримка (в %) представлена партії-і- в період “t” (I вибори) та “t +1” (II вибори). М. Педерсен визначає цей індекс як “зміну нетто в рамках виборчої партійної системи, який є результатом індивідуального трансферу голосів”.

Перенесення виборчої підтримки у 70-х та 80-х рр. можна трактувати як вираз послаблення контролю партії над соціальними групами.

Середній рівень перенесення виборчої підтримки в 1980-1983 рр. становив 9,3 % і майже наполовину був вищим ніж в 60-х рр. Може це означати, що електоральні орієнтації зазнали суттєвих змін. Рівень цих змін видно з наступної таблиці :

Ці перетворення знайшли відображення в теорії, яка починаючи від 70-х рр., концентрується насамперед на дослідженні змін плинності та ерозії партійних систем, а не на їх стабільності та еластичності, як в попередній період .

Приймаючи точку зору П. Маєра, цю проблему можна розглядати і в інший спосіб. У першій половині 70-х рр. загальна стабільність електорату досягла рівня 92 % (перенесення виборчої підтримки становило 8 %). Це означало, що лише 1 з 10 виборців змінив партійну лояльність.

Дані представлені у поданій вище таблиці чітко показують, що в період 1948-1993 рр. стабільність електорату становила 91 % (середня величина перенесення виборчої підтримки становила 9,0) і швидше слід визнати його за низький.

П. Маєр вважає, що збільшення цього рівня може бути результатом обміну голосами між індивідуальними партіями, але в рамках того самого блоку партій (лівих чи правих). Може це свідчити про те, що глобальний рівень лояльності не змінюється. Окрема партія не функціонує ізольовано, а є частиною певної сім’ї партій. Виборці схильні переносити свою підтримку з однієї партії на іншу, але пунктом їх преференцій досить часто виступає ідеологічна близькість нової партії. Хоча сучасні європейські демократії характеризуються значним рівнем виборчої нестабільності, однак згладжується вона фактом більш стабільної політичної лояльності в рамках блоку партій. Іншими словами, виборча плинність на рівні окремих партій існує разом з виборчою стабільністю на рівні блоку партій. Можна це проілюструвати на прикладі Данії та Голландії. У Данії від 1973 р. спостерігаємо досить високий рівень виборчої нестабільності (подібний процес мав місце в Норвегії та Великобританії в 80-х рр.). Однак приклад Данії вказує, що політична лояльність в рамках традиційної лівиці та традиційної правиці залишається відносно стабільною.

Загальна кількість голосів для лівих партій (в Данії лівицю становить: соціал-демократи, комуністи, ліві соціалісти, соціалістична народна партія і радикали) утримується на рівні 45-50 % голосів. Лише у виборах 1973 і 1975 підтримка коливалась навколо 40 %. Подібна ситуація мала місце і в Голландії. Голоси, які припадають на лівицю коливається на рівні 34-38 % голосів. Попри факт виразної змінності виборчої підтримки, загальна підтримка для блоку лівих партій виявилася більш тривалою.

Якщо йдеться про рівень функціонування лівиці, то у випадку Данії піддається він значним коливанням. Найнижчим був він в 1957 р. – близько 15 %. Далі в 1957-1973 рр., після чого мала місце тенденція до зростання. В Голландії ситуація подібна. Спираючись на ці дані можна стверджувати, що незважаючи на загальну стабільність блоків партій, бачимо однак значний рівень внутріблокових переходів.

Таким чином, виборці, які ідентифікують себе з відповідним партійним блоком не повинні відчувати спеціальний зв’язок із конкретною партією цього блоку.  У такий спосіб політична арена не є цілком відкритою, ті виборці, які традиційно є прихильниками лівиці, не схильні голосувати за праві партії і навпаки. Іншими словами, простір політичної конкуренції є сегментованим. Вибір є дуже обмеженим, оскільки виборці готові змінити підтримку, однак в рамках того самого блоку партій.

3.3. Фреквенція

Одним із кількісних показників зміни виборчої поведінки є фреквенція. Вказує вона на об’єм політичної участі виборців. Провокує вона також питання, чому, всупереч зростанню рівня освіти та широкого доступу до інформації, частина виборців не приймає участі у голосуванні. До сьогоднішнього дня не знайдено переконливої відповіді на це питання.

Наскільки до 70-х рр. фреквенція в Європі утримувалася на більш-менш стабільному рівні, настільки, в 80-х рр. мала місце незначна тенденція до її падіння. Дані, які стосуються участі виборців у виборах до національних парламентів в 1979-1989 рр. подані в таблиці:

* - держави в яких голосування є обов’язковим,

** - дані з 1991 р.

Як підкреслюється в літературі, падіння виборчої фреквенції може бути потрактовано зменшенням рівня прихильності до політичних інституцій, особливо до партій. Однак для того, щоб відтворити повніший образ, багато авторів враховують якісні чинники (наприклад виборчі мотивації).

Съем яхты в аренду петербург. | ЭпилCити оказывает - фотоэпиляция, наращивание ресниц | Лучшие банкеты корпоративные мероприятия