Зміни, що відбулись у багатьох країнах світу наприкінці ХХ століття, поставили під сумнів ідеї поступального прогресу, а оскільки його мотто були демократичні ідеї, то і їх дієвість. Досвід політичних змін у країнах з відносно стійкими політичним структурами хоч і демонстрував можливі варіанти цих змін, але був фактично мало придатний для застосування в країнах з навздогінною модернізацією.

Проблеми, що тут виникли, стимулювали пошук інших методологічних підходів і теорій. Результатом такого пошуку була поява нового напрямку в політичній науці — транзитології. Одним з теоретичних питань вітчизняної політології, на нашу думку, є розробка теорій мезо- та мікро-рівнів, які були б у змозі дати менш-більш адекватну аналітику української політії та на основі яких можна було б будувати прогностичні моделі недалекого майбутнього. Автор намагається розглянути придатність для українських реалій деяких концептуальних підходів західної транзитології.

Цей напрямок сфокусував свої зусилля на вивченні перехідних форм особливого типу, а саме — руху від недемократичних інститутів і процедур (від тоталітарних, авторитарних і т.д.) у напрямку демократизації, заміни недемократичних форм організації життя суспільства на демократичні. Для позначення цього стану в науковий обіг був уведений термін “демократичний транзит” або “transition to democracy”, що спричинив перегляд тих понять, які вже устоялися, та сприяв появі нових.

У широкому змісті переходи вивчали й Аристотель, і Плутарх, і Макіавелли, і Мор. Але біля джерел власне транзитології стояли Жозеф де Местр, Карл .Маркс і Алексіс де Токвіль, які на основі вивчення політичних змін у Франції на межі XVIII і XIX сторіч, а також протягом усієї першої половини XIX ст. досліджували соціально-економічні і культурні детермінанти політичних трансформацій. На прикладі Франції Жозеф де Местр вивів сумну закономірність революції, яка полягала в тому, що “аж ніяк не люди ведуть революцію, а що сама революція використовує людей у своїх власних цілях”, хоч “люди бездарні і неосвічені дуже добре керували тим, що вони називали революційною колісницею” [1, с.17, 16].

У центрі уваги цих мислителів були, в першу чергу, інституціональні зміни й інституціональні параметри переходів. Ними було помічено, що в неясний час переходів колишні інститути втрачають свою функціональність, що приводить до їхньої делегітимації і втрати підтримки з боку населення. Затим, внаслідок активної антисистемної діяльності нових еліт відбувається остаточний розвал старих інститутів. Проте, у пост-революційний період відбувається відновлення багатьох правил і норм, а також часткове відновлення колишніх інститутів.

Активну роль у цих змінах відіграють чиновники і бюрократія, яким вдається зберегти свої позиції і відтворити на тілі нових інституціональних форм численні колишні правила гри. Так, “верхівка адміністрації змінювалась при кожному новому перевороті, а сам організм її залишався незачепленим і життєздатним, а колишні функції виконувалися колишніми чиновниками, яким удавалося пронести через різноманіття законів свій дух і спосіб дії. Вони судили і керували ім'ям короля, потім ім'ям республіки, нарешті — ім'ям імператора. Потім колесо долі завершувало черговий поворот, і вони знову керували і судили в ім'я короля, в ім'я республіки, в ім'я імператора, залишаючись тими ж і здійснюючи ті ж дії. Яке їм було діло до імені пана?” [2, с.160].

Ще одну особливість революційних переходів помітив П. Сорокін: “Безжалісна революційна мітла вимітає все соціальне сміття, не задумуючись при цьому хто винен, а хто ні. В одну мить “привілейовані” виявляються скинутими з висот соціальної піраміди, а низи виходять зі своїх “соціальних підвалів”. У “ситі” селекції утворюється величезна щілина, крізь яку можуть проникнути всі індивіди без усякої дискримінації. Але на другій стадії революція усуває свої власні помилки, споруджуючи нове “сито”, і циркуляція починає зворотний рух. Саме так, а не інакше розвивалися всі революції” [3 ,c.292].

Маятниковий (хвилеподібний) характер розвитку особливо підсилюється в періоди системних трансформацій суспільства: революція змінюється котр-революціею, нові еліти зміщають колишні, щоб завтра бути ними усунутими або змінювати правила гри відповідно до їхніх умов.

Найперша спроба розробити модель демократичного транзиту сучасності належить американському політологу Д. Растоу. У своїй статті, “Переходи до демократії: спроба динамічної моделі”, написаній ще в 1970 р., автор відійшов від функціоналізму, що був властивий концепціям модернізації, і запропонував так званий “генетичний підхід”. Вихідним положенням, яке він узяв для створення динамічної моделі політичної трансформації, було наступне: “Фактори, що забезпечують стійкість демократії, не обов'язково рівнозначні тим, що породили дану форму устрою політичної системи: при поясненні демократії необхідно робити різницю між її функціонуванням і генезою” [4, с.5].

Новизна підходу вченого полягала в актуалізації контекстів політичної динаміки і змінних величин, її генетичних передумов, що і визначає, на його погляд, спрямованість, ритми і характер змін. Крім того, автор звузив свій аналіз демократичних моделей до країн, у яких передумови демократичних транзитів мали винятково ендогенний характер, тобто на них не впливали поштовхи ззовні у формі інтервенції, присутності іноземних військ на території держави (як це було в Німеччині та Японії) і не було імпортування іммігрантами цінностей і процедур демократії (як це було, наприклад, в Австралії, Канаді, США і Новій Зеландії, кожна з яких була продуктом саме імпорту ідей і процедур лібералізму та демократії).

Звичайно, внутрішня демократизація також зазнає певного впливу екзогенних факторів, але вони не є головними. При цьому можливі різні шляхи демократизації: 1) трансформація, за якої сильне урядове угруповання диктує опозиції умови пакту про демократизацію країни; 2) перегрупування, коли виникає баланс сил між владою й опозицією, у результаті якого заміна керівників відбувається в ході переговорного процесу; 3) заміна, коли під тиском мас знизу опозиція міняє уряд [5, p. 124-163].

Популярні на Заході концепції транзитології, незважаючи на їх деяку умовність, схематизм та зайву описовість, усе-таки розширюють, на наш погляд, можливості дослідження неоднозначних, суперечливих демократичних перетворень. Як ключове для даного напрямку політології поняття “демократичний транзит” забезпечує деяку нормативність і визначену заданість дослідження змін після краху СРСР, хоча саме поняття виникло в процесі вивчення змін у країнах Латинської Америки наприкінці 70-х — початку 80-х років ХХ ст. Аналітичною удачею даних концепцій є створена ними модель первинної демократизації, або першої фази демократичного транзиту (тому що демократія в даному випадку для нас означатиме технології прийняття рішень, формування політичної влади і представництва інтересів суспільства у владних структурах).

Отже, центральним поняттям транзитології є політичний транзит (перехід) під яким розуміють низку соціальних та інституціональних змін, що прокладають шлях заміні авторитарних методів правління демократичними. Даний підхід значно звужує розуміння переходу як усіляких форм перехідних процесів (еволюційних чи революційних, безупинних чи дискретних), що супроводжували людство протягом усієї його історії: від традиційного суспільства до класового, від класового до індустріального і таке інше. Демократичний транзит — це процес, що в широкому сенсі починається з того моменту, коли авторитарна система, що існувала раніше, починає демонтуватися і потім, через фазу конституювання нової демократії, розвивається до встановлення і повноцінного функціонування останньої” [6].

Дана категорія поєднує різноманітні за своїм характером, моделями і результатами суспільно-політичні трансформації, що відбуваються на сучасному етапі демократизаційної хвилі. На погляд російського політолога А. Ю. Мельвіля, це поняття, дає нам змогу відобразити різноманітні форми й обставини, багатоваріантність кінцевих форм суспільних трансформацій. Одночасно воно містить у собі коннотацію про відсутність гарантованності переходу до демократії та її консолідації. Цим поняттям позначаються поліморфні процеси переходу від одного суспільного і політичного стану до іншого.

Крім того, автори книги “Переходи від авторитарного правління. Попередні висновки про невизначені демократії” Г. О'Доннелл і Ф. Шміттер пишуть наступне: “Перехід — це зміни в напрямі від визначених авторитарних режимів до невизначеного “чогось іншого”. Це “щось” може бути пов'язане як з установленням політичної демократії, так і з реставрацією нової, можливо ще більш жорстокої, форми авторитарного правління...” [7, p.3].

Таким чином, демократичний транзит зовсім не означає неминучість перемоги демократії. А закономірності перехідного періоду варто розуміти не в детерміністському плані (як набір об'єктивно обумовлених і неминучих подій і факторів), а у вірогідному (як можливі наслідки, імовірність яких зростає, якщо дійові особи обирають ту чи іншу стратегію, чинять ті чи інші дії). Адже перехід — це й деяка точка біфуркації, обумовлена виникненням різних флуктуацій у суспільстві, що значно підвищує ризики і невизначеності. При цьому, вибір політичними акторами стратегії (передусім, прийняття рішень щодо реформ у країні) багато в чому може залежати від кон'юнктурних чи навіть зовсім випадкових обставин.

Використовуючи поняття “невизначеності” як кінцевого результату перетворень, прихильники транзитології усе ж таки припускають саме демократичну перспективу розвитку перехідних форм, підкреслюючи при цьому, що результатом може бути і просто безлад або жорстка конфронтація владних структур. Незважаючи на різні підходи до вивчення демократичних переходів, в основному вони виходять з імперативу неминучості встановлення у перехідних суспільствах ліберальної демократії. Тому, на наш погляд, у самому понятті транзиту в латентній формі присутня реанімація ідей “телеологізму історії” [8]. Хоч під знаком кінця телеологізму історії іде критика основних мета-нарративів епохи модерну, саме в їхніх рамках, у рамках цих мета-нарративів, відбувається пошук нових парадигм і з'являються нові епістеми, що ще раз вказує на необхідність обережнішого ставлення до ідей Просвітництва.

Крах комуністичних режимів у Східній Європі і СРСР дійсно породив значну ейфорію про повну й беззастережну перемогу демократії і гарантований успіх демократизації, що дозволило згадати ідею Френсиса Фукуями про кінець історії. Однак неоднозначні та суперечливі явища третьої хвилі демократизації спровокували й значний скепсис щодо неминучого встановлення нових демократичних режимів.

Більш того, стало очевидним, що, незважаючи на декларації політичних еліт про їх відданість ідеям демократії і лібералізму, режими, що встановились у країнах пострадянського блоку, не можуть вважатися демократичними в нормативному відношенні. Водночас, перспектива повернення колишнього режиму в уже відомих форматах також стає усе менш і менш вірогідною, тому що зникають підстави, що колись його породили: загроза існуванню незалежності, стан війни з сильнішим чи рівним супротивником.

Під час виборів у Росії 1996 та 2000 рр. та в Україні 1994, 1998 та 1999 рр. стало очевидним, що нинішні параметри політичних режимів із їхньою еклектичністю, інституціональною незавершеністю і функціональною невизначеністю аж ніяк невипадкові і що вони мають мають перспективу довгострокового існування. Як наслідок, у науковій літературі і політичній публіцистиці стали з'являтися оцінки нових демократій як “демократій з прикметниками”: “гібридна”, “делегативна”, “адміністративна”, “авторитарна” демократія тощо [9]. Однак поява цих прикметників не сприяла більшому розумінню причин саме такої динаміки політій у тому чи іншому напрямку демократизації. Деякі країни “нової демократії” еволюціонували в демократичний бік у процедурному, тобто “мінімалістському” розумінні, інші, зберігши демократичну риторику, дрейфували в протилежну сторону. Проте усіх їх оцінювали однозначно негативно, як приклади політичної девіантності.

Саме в таких випадках завжди спрацьовують раніше вживанні моделі, що передбачають виправлення деяких помилок та відхилень від генеральної лінії розвитку. У даному випадку це й означало відновлення “телеологізму історії”, який завдає шкоди реалістичному аналізу політичної дійсності перехідних суспільств і не дає змоги розробити менш-більш адекватні стратегії їх розвитку.

Транзитологи виділяють дві основні стадії у процесі демократизації: а) стадія створення попередніх умов для політичної лібералізації і власне переходу від авторитарного правління; б) стадія консолідації ліберальної демократії. Але остання зовсім не передбачає встановлення ліберальної демократії саме в її західному варіанті хоча б тому, що “західна демократія” також має багато відтінків (Франція, Італія, Канада, Німеччина і таке інше). Тому, розмову слід вести просто про звикання до норм і процедур, за якими діють політичні інститути демократії, на різних рівнях суспільства. Ця стадія передбачає відпрацьовування сталих процедур і правил гри і переведення їх на рівень звички повсякденної свідомості. А це у свою чергу означає, що досягнуто певного рівня домовленості елітних груп щодо поділу гілок влади та їх функцій, зафіксованих у правових документах і Конституції; що представники влади добровільно відмовляються від намагань змінювати конституційний лад із використанням адміністративних ресурсів; що є підтримка даних правил гри і даної форми правління з боку населення на рівні повсякденної свідомості.

Отже, фаза консолідації несподівано виявляється важчою, ніж антисистемна і романтична перша фаза демократичного транзиту, одне-єдине гасло якої “Так жити далі не можна!” та полон демократичної ейфорії вселяють упевненість, що головне завдання вирішене. Натомість на другій фазі старі і нові актори повинні домовитися відносно зовсім незвичних і невідомих правил гри з політичними партіями, гілками влади, змиритися із свобою слова, якщо її вістря спрямоване проти них, і таке інше. Саме на цій стадії можуть траплятися злети і падіння демократії як стратегічної моделі розвитку та технологічного винаходу для розв’язання конфліктних проблем. Головною проблемою цього періоду є проблема “дійти до демократії, не допустивши, щоб тебе убили ті, у кого в руках рушниця, чи заморили голодом ті, хто контролює виробничі ресурси” [10 , с.3].

На інституціональному рівні нестійкий характер демократичних процедур багато в чому обумовлюється незвичністю ситуації, за якої маємо “невизначеність результатів при визначеності правил гри”. Це призводить до того, що зростає спокуса використовувати надійний і добре знайомий адміністративний ресурс і забезпечувати необхідні результати виборів, референдуму (навіть шляхом вольового подолання кризи проникнення, тобто керування потоками ресурсів), незважаючи на те, що населення знаходиться під загрозою смерті від голоду і воно в цих умовах чомусь “червоніє” і “лівіє”. Тому правлячі еліти встановлюють зовсім непрозорі правила гри, за наслідки яких ніхто не несе відповідальності (це втілюється у амбівалетному характері конституцій, постійній зміні виборчих процедур, відсутності принципу відповідальності в самій технології володарювання).

Процедури, що їх еліти встановлюють на підставі проміжного консенсусу щодо правил гри і принципів керування владними ресурсами, можуть мати перехідний характер. Прикладом такого проміжного консенсусу в сучасній українській історії є Конституційний договір, що послужив підставою для прийняття нині діючої Конституції і дозволив зняти конфронтацію усередині еліт після 1994 р. Водночас, він дав змогу президентським структурам і тим групам, що стояли за ними, узяти під контроль усі наявні ресурси в країні і зміцнити вертикаль влади.

Це веде до того, що конфліктогенний потенціал суспільства, яке трансформується, актуалізується і призводить до політичних криз і соціальної напруженості. Ще Карл Мангейм, якого можна вважати одним із “класиків” транзитології, писав, що “демократію зазвичай руйнують не антидемократичні сили; вона зазнає краху в результаті дії незліченних факторів самонейтралізації, що розвиваються в рамках демократичної системи” [11, с.169].

Постійне порушення правил гри елітами, напруженість та конфлікти, що виникають між ними, ще більше поглиблюють кризу легітимності політичної влади, а невизначеність діяльності того чи іншого політичного інституту призводить до того, що самі інститути як ціле не складаються, внаслідок чого, за висловом К. Мангейма, поглиблюється “дисфункція окремих демократичних інститутів".

Подолання дисфункцій нестійких формалізованих і неформалізованих інститутів демократії лежить у площині посилення прозорості правил гри між елітами, включення принципу політичної відповідальності у процедури діяльності політичних акторів, що могло б служити способом “стримування і часткової нейтралізації цих енергій” [11, c.169].

А. Пржеворскі вважає, що динаміка демократичного транзиту залежить від співвідношення політичних сил, правильно обраної ними стратегії і тактики. Згідно його інтерпретації перехід розпадається на дві фази: лібералізації і демократизації. На фазі лібералізації змінюється баланс сил між правлячими групами й опозицією, відбувається розкол усередині еліт і це супроводжується катастрофічною втратою довіри до всіх соціальних інститутів з боку населення. В цей час часто спостерігається посилення протистоянь між владою й опозицією, що може породити навіть жорсткі форми авторитаризму, або, що також дуже ймовірно, може послабити усі існуючі інститути. На фазі демократизації відбувається висування реформаторських еліт на владні позиції і досягається компроміс з поміркованими силами правлячої еліти щодо демократичних інститутів і правил гри. Ці дії одержують певну підтримку населення.

Ф. Шміттер і Г. О'Доннел аналізують проблеми інституціалізації політичних змін, додаючи до двох фаз (лібералізації і демократизації) третю фазу — ресоціалізації, на якій і відбувається освоєння громадянами демократичних цінностей і правил гри і їх поступове включення в нову політичну систему.

Незважаючи на певні розходження в розумінні динаміки транзитів, дослідники одностайно акцентують увагу на важливості сприйняття усіма політичними акторами тих надперсональних інституціональних механізмів, які з'явился та функціонують відповідно до офіційних процедур і конституційних норм [12]. Водночас, вони аналізують і відхилення в демократичних транзитах та визначають деякі з можливих наслідків відхилень на окремих фазах чи стадіях демократизації.

Досвід показує, що в деяких країнах еліти далеко не завжди зберігають прихильність до демократичних процедур. Тоді якраз і обирається “недемократичний шлях до демократії”: нівелюються змагальність і конфлікт; правляча еліта прагне обмежити підзвітність уряду перед народом; намагається сама, без участі народу, формувати перелік питань, що виносяться на порядок денний політичного життя (не вміючи при тому дати на них відповідь); вона “цілеспрямовано спотворює принцип рівності громадян” [12, p.38].

Втім відсутність бажання головних політичних акторів підписати угоду чи знайти консенсус щодо процедурних умов успішної демократизації та лібералізації створює щось зовсім відмінне від уже відомих моделей демократичних транзитів.

Декларації на рівні політичної риторики еліт про прихильність демократичному вибору інколи можуть представляти деякі шляхетні, але дуже нечіткі наміри. Та найчастіше вони лиш прикривають переслідування якихось конкретних корисливих цілей. Трапляється й таке, що це лиш необхідний набір слів, значення яких просто не розуміють взагалі. Тоді появляються термінологічні покручі на зразок “демократичного кримінального кодексу”. Подібні термінологічні нісенітниці з погляду демократичного дискурсу не є невинними. Вони свідчать про нерозуміння процесів тими групами людей, від рішень яких якраз і залежить трансформація суспільства, незнання, що є “демократія” і що є “лібералізм” як ідеальні типи та як вони можуть втілитися в правові норми і процедури в українській практиці. Але, незважаючи на порожню риторику і безвідповідальні декларації політичних діячів, поступовий рух у бік демократії усе ж таки відбувається. Представники суміжної галузі — соціології знання прийшли до висновку, що часте вживання деякого роду заклинань приводить до появи нової соціальної реальності, тому що “соціальний порядок це... безупинне людське виробництво” [13, с.88].

Таким чином, на нашу думку, концептуальні засоби сучасної транзитології, з урахуванням їх недоліків та обмежень, мають евристичній потенціал для аналізу політичних реалій нашої країни й тому можуть бути використані у вітчизняній політології.

Література.

1. Де Местр Ж. Рассуждения о Франции. — М., 1997.
2. Токвиль А. Старый порядок и революция. — М., 1997.
3. Сорокин П.Человек. Цивилизация. Общество. — M.: Республика,1992.
4. Растоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели // Полис. — 1996. — №5.
5. Huntington S. The Third Wave: Democratization in the Late Twentieths Century. Norman —London, 1991.
6. Encouraging Democracy: The International Context of Regime Transition in Southern Europe / Ed. by G. Pridham. — N.Y: St. Martin Press. — 1991.
7. О'Dоnnеll G., Schmitter P. Transitions from Authoritarian Rule. Tentative Conclusions about Uncertain Democracies. — Baltimore and London: John Hopkins University Press, 1986.
8. Капустин Б. Современность как проблема политической теории. — М.:РОССПЭН, 1998.
9. Шевцова Л. Посткоммунстическая Россия: логика трасформации и перспективы. — М.: Московский цетр Карнеги, 1995; О’Доннелл Г. Делегативная демократия // Пределы власти. — 1994. — № 2-3.— C.52-69; Цыганков А. Между либеральной демократией и сползанием в атворитаризм: предварительные итоги политического развития России // Социально-политический журнал. — 1997. — № 1. — C.15-37; Fish S. The Advent of Multipartism in Russia: 1993-1995 // Post-Soviet Affairs. — 1995. — Vol.11.— № 4. — P..340-383; Саква Р. Режимная система и гражданское общество в России // Полис. — 1997. — с.61-82.
10. Пршеворский А. Переходы к демократии // Путь. — 1993. — № 3.
11. Манхейм К. Избранное: Социология культури. М.; Спб.: Университетская книга, 2000.
12. О'Dоnnеll G., Shmitter P. Transitions from Authoritarian Rule. Tentative Conclusions about Uncertain Democracies.Baltimore — L.: The Johns Hopkins University Press, 1986.
13. Бергер П., Луман Н. Социальное конструирование реальности. Трактат по социологии знания. — М., 1995.

Marina Shapovalenko

Transitional Conceptions and Ukraine’s Realities

The paper deals with the roots and contemporary state of the theories of transition. The stress is made on the stages of transitional process and on elite’s behavior as a major factor that determines pace and success in the transformation of non-democratic regimes into democracy. The author claims that in spite of some handicaps and restrictions, connected mainly with the renewal of a certain kind of teleological thinking, transitology in general has useful analytical means for the analysis of post-communist reality in Ukraine.