У довготерміновій перспективі глобальні сили неминуче і все більшою мірою протестуватимуть проти зосереджування світової гегемонії в руках однієї держави. Звідси випливає, що Америка не тільки є першою і єдиною справді глобальною наддержавою, а й, цілком імовірно, буде останньою такою державою.

Так станеться не тільки тому, що національні держави стають усе відкритішими, але й тому, що знання як сила стають усе розпорошенішими, більш вільними та менш стримуваними національними рамками. Імовірно, що економічна потуга також стане більш розпорошеною. Малоймовірно, щоб у майбутньому якась держава досягла тридцяти відсотків світового ВНП, тобто рівня, який Америка утримувала протягом більш як половини цього століття, не кажучи вже про 50 відсотків, з якими вона прийшла до 1945 року. За деякими оцінками, на кінець цього десятиріччя на Америку все ще припадатиме близько 20 відсотків глобального ВНП, який, можливо, впаде до 10 — 15 у 2020 році в міру того, як інші держави — Європа, Китай, Японія — збільшуватимуть свою відносну частку приблизно до американського рівня. Проте глобальне економічне домінування єдиного центру (на зразок того, яке здійснювала Америка протягом поточного століття) — малоймовірне, а це, очевидно, матиме далекосяжні воєнні та політичні наслідки.

Крім того, сам багатонаціональний та унікальний характер американського суспільства полегшив Америці універсалізацію її гегемонії, позбавивши суто національних ознак. Наприклад, зусилля Китаю, спрямовані на здобуття глобальної провідної ролі, неминуче розглядатимуться іншими країнами як спроба нав'язати світові національну гегемонію. Щоб пояснити це простіше, наведемо такий приклад: американцем може стати будь-хто, проте лише китаєць може бути китайцем; саме ця обставина ставить додатковий і дуже істотний бар'єр на шляху до глобальної влади цієї, по суті однорідної нації.

Тому як тільки американське лідерство почне занепадати, нинішнє глобальне домінування США навряд чи може бути замінене або повторене будь-якою однією державою. Отже, ключове питання для майбутнього звучить так: “Що Америка залишить світові у спадок від своєї провідної ролі?”

Почасти відповідь залежить від того, чи надовго збереже Америка цю провідну роль і наскільки енергійно утворюватиме вона рамки ключових силових партнерств, які з часом зможуть бути організаційно оформлені. Фактично вікно історичних можливостей для конструктивного використання Америкою своєї глобальної влади може виявитися відносно малим як із внутрішніх, так і з зовнішніх причин. І справді — популістська демократія ніколи раніше не здобувала міжнародного лідерства. Гонитва за владою і передусім економічні витрати та людські жертви, яких дуже часто вимагає здійснення такої влади, загалом суперечать демократичним інстинктам. Демократизація ворожа імперській мобілізації.

Крім того, Америка все більшою мірою стає багатокультурним суспільством і їй буде все важче досягати консенсусу із зовнішньополітичних питань, за винятком обставин справді грізної та широко усвідомлюваної безпосередньої зовнішньої небезпеки. Такий консенсус у цілому існував протягом другої світової війни і навіть у ході “холодної війни”. Однак він був укорінений не тільки у спільних глибоких демократичних цінностях, які, на думку громадськості, були під загрозою, а й у культурній та етнічній прив'язаності й співчутті жертвам (переважно європейцям) ворожих тоталітарних режимів.

За відсутності істотної зовнішньої загрози американське суспільство може виявитися набагато менш здатним до того, щоб досягти такої згоди у зовнішньополітичних питаннях, яка не буде безпосередньо пов'язаною з ключовими аспектами світосприйняття та у значній мірі спільними культурними й етнічними співпереживаннями і яка вимагатиме тривалого, а іноді й дуже збиткового імперіалістичного втручання. Якщо вже на те пішло, то імовірно, що в політичному плані привабливішими будуть два зовсім різні погляди на наслідки історичної перемоги Америки в “холодній війні”: з одного боку — це думка про те, що закінчення “холодної війни” має спонукати США значно менше втручатися у світові події незалежно від результатів такої поведінки для глобальних позицій Америки;

а з другого боку,— відчуття того, що настав час для справді міжнародної багатосторонності, якій Америка навіть повинна поступитися часткою свого суверенітету. Обидва ці екстремальні погляди можуть здобути чимало прихильників серед американських виборців.

У загальнішому плані культурні зміни в Америці також можуть негативно вплинути на поширення на зарубіжні країни справді імперської влади. Таке поширення вимагає високої доктринальної мотивації, інтелектуальних зусиль та патріотичної винагороди. Однак у нашій країні все більше поширюється культура, сконцентрована на масових розвагах, у яких домінують гедоністичні та соціальне ескапістські теми. Їхній комуля-тивний ефект усе більшою мірою ускладнює мобілізацію необхідного політичного консенсусу щодо тривалого, а іноді й збиткового лідерства Америки в міжнародних справах. Особливо важливу роль у цьому плані відіграють засоби масової інформації, які породжують сильний спротив будь-якому вибірковому використанню сили, що веде за собою бодай невеликі жертви.

Крім того, як Америка, так і Західна Європа мають усе більше труднощів у тому, щоб давати раду культурним наслідкам соціального гедонізму та крутого спаду значення суспільних цінностей, опертих на релігію. (Тут вражають паралелі із занепадом імперій, підсумовані нами в розділі першому.) Культурна криза, що виникає у зв'язку з цим, ще більше поглиблюється внаслідок розповсюдження наркотиків (надто в Америці, де ця криза пов'язана з расовим питанням). І, нарешті, темпи економічного зростання уже відстають від темпів наростання матеріальних сподівань, тим більше, що останні стимулюються культурою, яка виводить споживання на перший план. Не буде перебільшенням зазначати, що в найрозвиненіших секторах західного суспільства сьогодні панує історична тривога, а може, навіть і песимізм.

Майже півстоліття тому видатний історик Ганс Кон, спостерігаючи трагічний досвід двох світових воєн та руйнівні наслідки панування тоталітарних режимів, був стурбований тим, що Захід, мабуть, “стомився та виснажився”. Він боявся, що:

“Людина XX сторіччя стала менш упевненою, аніж предки з XIX сторіччя. Вона стала безпосереднім свідком темних сил історії. Ті речі, що, здавалося, відійшли в минуле, з'явилися знову: фанатична віра, непогрішні вожді, рабство та масові вбивства, винищення цілих народів, нещадність і варварство”'.

Слід також відзначити той досить показовий момент, що в міжнародних конфліктах та терористичних актах ще не застосовувалася зброя масового знищення. Скільки ще часу терористи накладатимуть на себе це самообмеження, передбачити неможливо, проте добути — і не тільки для держав, а й для організованих угруповань — ядерну або бактеріологічну зброю стає все простіше, і це неминуче збільшує ймовірність її застосування.

На жаль, досі зусилля, спрямовані на опрацювання для Сполучених Штатів нової ключової та всеосяжної глобальної мети по закінченні “холодної війни”, йшли тільки в одному напрямі. Вони не змогли поєднати потребу в покращенні умов проживання людства з імперативом збереження ключової ролі американського впливу в світі та в світових справах. Можна виділити кілька таких недавніх спроб. Протягом перших двох років перебування при владі адміністрації Б. Клінтона відданість концепції “активної багатосторонності” не дозволяла приділяти достатню увагу реаліям сучасного балансу сил. Альтернативна концепція про те, що США повинні зосередитися на поширенні демократії на весь світ, не врахувала належною мірою того, що для Америки вкрай важливо й далі підтримувати глобальну стабільність і навіть деякі продиктовані міркуваннями доцільності (але, на жаль, не “демократичними”) силові відносини, як наприклад із Китаєм.

Деякі вужчі принадливі цілі виявилися навіть ще менш задовільними в якості ключових пріоритетів США (такі, наприклад, як зосередження уваги на ліквідації несправедливості в глобальному розподілі доходів, на побудові особливого “зрілого стратегічного партнерства” з Росією або на зусиллях, спрямованих на нерозповсюдження ядерної зброї). Інші альтернативи,— наприклад те, що Америка повинна приділити головну увагу охороні навколишнього середовища або, ще вужче, уникненню локальних конфліктів,— також схильні нехтувати реалії глобальної влади. Внаслідок цього жодне з вище-наведених формулювань не змогло повною мірою акцентувати увагу на потребі створення мінімальної геополітичної стабільності в світі як необхідної основи для одночасного поширення гегемонії США та ефективного запобігання міжнародній анархії.

Ці зусилля зможуть скористатися новою історичною перевагою, що виникає внаслідок існування досі не баченої мережі глобальних зв'язків, яка зростає в геометричній прогресії, виходячи за межі національних держав. Ця мережа, яку плетуть міжнародні корпорації, неурядові організації (багато з них — транснаціональні за своєю суттю) та наукова громадськість (сюди входить і Інтернет), уже створює неофіційну глобальну систему, яка внутрішньо близька організаційно впорядкованішій та всеосяжнішій системі глобального співробітництва.