UCEN is funded by the Bureau of Educational and Cultural Affairs of the U.S.Department of State and administered by IREX

Західноукраїнський ресурсний  інтернет-портал  дистанційної освіти  з суспільно-гуманітарних наук . Проект Цетру політичних досліджень

Метьюз Д., Макафі Н.
Політика місцевої громади: Пер. з англ. - Російський центр громадянської освіти.

Книга, видана з ініціативи американського благодійного Фонду Кетерінга, знайомить російського читача з абсолютно новим підходом до демократії - не просто як до системи державних інститутів, а як до постійного суспільного діалогу, мистецтвом ведення якого слід опанувати кожному громадянину. У книзі містяться практичні рекомендації з організації форумів із загальнонаціональних проблем, способи ведення публічних дискусій і досягнення згоди між учасниками.

Рекомендується для вивчення школярам старших класів середньої школи і студентам початкових курсів інститутів як посібник за курсом „Громадянська демократія"

This translation published by arrangement with the Kettering Foundation
© Переклад на українську, оформлення, Центр політичних досліджень

На сайті І.Т.Г.О публікується за згодою Фонду "Розвиток через освіту"
 

Запрошення до співпраці
Про лідерство
Основа існування місцевої громади
Проблеми вибору
Що ми чекаємо від суспільного діалогу
Взаємодоповнюючі дії
Суспільні збори
Громадські асоціації як організації місцевих громад

Ми спостерігали громади, що відійшли від традиційних політичних методів вирішення проблем і процвітали в нових підходах. Ґрунтуючись на їхньому досвіді, нам вдалося висунути цілий ряд ідей, що дають зовсім інше розуміння стратегії ефективних реформ.

Цю книгу можна вважати „робочим варіантом" з двох причин. По-перше, робота над порушеними в ній питаннями ще не завершена. По-друге, ми сподіваємося, що ви самі попрацюєте з цим матеріалом при оцінці діяльності вашої місцевої громади. Глави, присвячені традиційній політиці і громадській політиці, можуть стати призмою, через яку корисно поглянути на те, що нас оточує. Книга, власне, і готувалася як відправна точка для серйозної розмови на рівні місцевої громади.

Назва книги може видатися дещо дивною. Зазвичай слово „політика" не використовується стосовно до власних дій за рішенням проблем на рівні своєї громади. Найчастіше люди просто відмовляються відносити власну суспільну діяльність до сфери політики. Коли люди співробітничають один з одним, вирішуючи повсякденні проблеми своєї громади, вони стають учасниками політичного процесу. Політика не є прерогатива політиків і державних чиновників. Вона по праву належить усім. І ця книга про те, як прості громадяни повертають собі політику.
 

Фонд Кетерiнга

Про лідерство

Ця книга про лідерство, хоча в ній немає жодної глави під такою назвою. А проте саме поняття лідерства - головна внутрішня тема, що пронизує весь зміст книги. Важливо також те, що наголос у ній робиться не на якихось конкретних лідерах, а на лідерстві як такому, яке розуміється як розмаїття діяльності і функцій, необхідних для того, щоб просувати громаду вперед; на лідерстві, що має за мету зміни. Ті, хто приймає на себе виконання якої-небудь з перерахованих вище функцій, здійснюють тим самим лідерство у своїй громаді. Громадам потрібно щось більше, ніж просто кілька гарних лідерів. Їм потрібно лідерство на всіх рівнях і на кожній ділянці діяльності.

На сторінках книги представлені завдання, які треба вирішити, щоб досягти такого рівня лідерства - вийти за рамки „війни рішень", підійти до проблем з перспективи всього суспільства, здійснити складний вибір у важливих політичних питаннях спільно, розв'язати проблеми у ході дискусій, а не просто говорити про них, створити „суспільне знання", побудувати загальну основу для подальших дій.

Чому деяким місцевим громадам вдається ефективно вирішувати свої проблеми, а іншим, що майже нічим не відрізняються від перших, - ні? Іншими словами, як якась конкретна місцева громада дає чи не дає собі раду зі своїми проблемами? Наукових досліджень, що однозначно відповідають на це питання, немає. Однак ми можемо робити певні припущення на основі прикладів, коли зусилля місцевих громад були успішні. Успіх не залежав від розмірів громад, це стосувалося і маленьких сусідських громад, і цілі штати. Їм вдалося внести ґрунтовні зміни у своє життя, зміни з далекосяжними наслідками. Ця книга ґрунтується на досвіді таких перетворень і, зокрема, на програмі шкільної реформи й економічного відродження.

Якщо коротко, то суть уроків успішних реформ зводиться до того, що ефективно діючі місцеві громади використовують політичні можливості, що звичайно ігноруються традиційною політикою. Ефективні громади йдуть далі поширених уявлень про те, що і як варто робити. Розбіжності виявляються у тому, як вони визначають свої проблеми, як говорять про них, як об’єднуються для їхнього вирішення, а також у тому, якого характеру додає загальна політична воля діям людей.

Узяті разом, ці уроки дають нове уявлення про політику, що істотно відрізняється від традиційного. Не слід сприймати їх як дороговкази у конкретних ситуаціях, а скоріше, як погляд на політику, альтернативну до традиційної. У цій книзі представлені ідеї, а не специфічна методика. У даному випадку методичні вказівки дозволять освоїти тільки верхній шар існуючих політичних можливостей. Навпаки, сприйняті ідеї повністю змінять політичну практику.

Ідеї реформ наштовхуються на сильний опір. Навіть споконвічно успішні реформи втрачають імпульс перш, ніж відбудуться реальні зміни. Перешкоди мають властивість зростати згодом так, що багато хто починають сумніватися в можливості перетворень, за винятком, можливо, дуже незначних змін. Почуття незадоволеності губить прагнення до змін. Для того, щоб позитивні зміни почалися і розвивалися, громада повинна прагнути до перетворень і підтримувати їх. Перше політичне завдання - генерувати волю до перетворень. Ця книга про те, що необхідно для формування громадської волі. Як наркоман не може припинити приймати наркотики, якщо не зажадає цього усією своєю істотою, так і суспільство має дійти до визначеної межі, щоб здійснити фундаментальні перетворення. Перед кожною місцевою громадою рано чи пізно постає питання: чи має вона волю і рішучість діяти заради змін?

Традиційна політика орієнтована на розробку вузьких програм зі специфічних питань, таких як, наприклад, купівля комп'ютерів для школи чи програми зі стимулювання участі батьків у роботі школи. В іншому випадку політика може бути спрямована на зміну напрямку діяльності якоїсь установи. Усе це може бути дуже корисним. Однак поліпшення не завжди означає зміну. Зміни вимагають від нас більшого. Фундаментальні, далекосяжні зміни вимагають виходу за межі загальноприйнятої політичної думки.

На відміну від традиційної політики, що виробляє нові розрізнені програми, общинна політика додає імпульс широкій гамі поступальних суспільних ініціатив. Кожна з цих численних і різноманітних ініціатив самостійна, але в той же час підсилює ефективність інших, оскільки усі вони породжені загальними уявленнями й інтересами громади.

Міркуючи про політика в такому ключі, ми дійдемо висновку, що вона має відношення до суспільства як до цілого. Термін „політика" зазвичай стосується діяльності професійних політиків і урядів. Ми використовуємо слово „політика" у значенні, близькому до первинного. Це поняття застосовне до будь-якої діяльності, спрямованої на підтримку поліса чи спільноти. Сусідська громада організувала чергування на вулиці - це політика. Громадська асоціація працює над поліпшенням системи освіти - і це політика. Інтереси людей, що хочуть поліпшити життя у своїй громаді чи освіту своїх дітей, є політичними інтересами. Політика має на увазі всі наші спільні спроби вирішити загальні проблеми.

Успішні спроби реформ припускають тип політики, що веде до фундаментальних змін, а не просто до окремих поліпшень. Один губернатор, описуючи успішну педагогічну реформу у своєму штаті, говорив, що вона базувалася на принципі „місцеві громади визначають вигляд школи". Інші політики посилалися на необхідність суспільної ініціативи в боротьбі з тупиковими ситуаціями в законодавстві і подоланні опору певних груп. При проведенні економічних реформ успіх криється не тільки в залученні громадськості, але й у розвитку мережі громадських асоціацій. Одна людина описала політичну атмосферу, що сприяє успіху, у такий спосіб; „в такому місті ніхто не пройде повз дитину, що грає на дорозі". Схоже, що тривалий успіх супроводжує ті місцеві громади, у яких усі громадяни працюють на зміни.

Ефективні перетворення вимагають залучення різних людей і соціальних груп, а не тільки очевидних прихильників. Успішні зміни потребують широкої підтримки. Наприклад, у реформу шкільної освіти неодмінно потрібно втягнути батьків. Але шкільній реформі потрібна не тільки підтримка батьків дітей шкільного віку. Реформи можуть спиратися тільки на загальну зацікавленість людей у благополуччі своєї місцевої громади. Звичайно, успішні реформи не є результатом чудесного сплеску альтруїзму, навпаки, вони є наслідком розуміння людьми залежності своїх особистих інтересів від процвітання місцевої громади як єдиного цілого. У людей з'являється загальна воля до співробітництва, коли вони усвідомлюють, що знаходяться в одному човні і що вода, яка з'явилася на одному її кінці, неминуче досягне й іншого.

Крім того, успішні реформи носять внутрішній характер, а не виходять ззовні. Загальна політична воля не може бути привнесена. Програми, засновані на імітації чужого досвіду, менш успішні, аніж можна припустити. Тому важкий, але необхідний крок до успіху - подолання бажання наслідувати.

Отже, у даній книзі розглядається інший, новий підхід до політики перетворень у місцевій громаді. Наскільки він новий, ми можемо зрозуміти з аналізу традиційного підходу до здійснення перетворень. Вирішуючи свої проблеми, місцева громада звичайно діє досить передбачувано, немовби звертаючись до добре відомої життєвої формули:

1. звести проблему до варіанта, який піддається вирішенню,
2. знайти прийнятне рішення,
3. наділити повноваженнями відповідну установу,
4. зайнятися діяльністю, що дає наочний результат,
5. переконати громадськість в абсолютній правильності рішення керівництва.

При такому розумінні проблеми цілком логічний наступний крок: знайти чітке і легко здійсниме рішення. Ми хочемо відповіді, що виглядала би резоно і мала би підтримку. Ми підганяємо рішення під нами ж позначену проблему. Так, вирішенням кадрової проблеми може стати удосконалювання системи підготовки й атестації викладачів.

Далі, для того щоб діяти швидко й ефективно, ми обираємо чи створюємо ряд організацій, комітетів, комісії, наділяємо їх повноваженнями й очікуємо виконання прийнятих рішень. У розглянутому прикладі ми можемо доручити одній комісії тестувати викладачів, потім створити інститут удосконалення вчителів. Однак нам потрібна впевненість у тому, що ми отримаємо необхідний результат. І ми розробляємо систему звітності для всіх цих комітетів і комісій.

Тепер ви можете очікувати відчутного результату діяльності цих установ. Ми хочемо знати, скільки вчителів пройшли атестацію цього року, які результати удосконалення. Ми сподіваємося побачити шквал програм і заходів.

І нарешті загальноприйнята думка говорить, що всяке починання вимагає визнання в очах керівників, а можливо, і громадськості в цілому. І, якщо ми стурбовані цим, ми намагаємося „навіяти" людям, що реформи необхідні, а наш підхід до них має ряд переваг. Громадськості потрібно постійно нагадувати, що прийняте рішення було єдино вірним. А оскільки очевидність прогресу на ранньому етапі є запорукою визнання, ми гостро маємо потребу у швидкому успіху, що отримає розголос через засоби масової інформації.

Непередбачені наслідки

Цей добре відомий варіант політичної практики виглядає цілком розумним. Однак ми іноді отримуємо зовсім не той результат, на який сподівалися. Можливо, ви зіштовхувалися з такими непередбаченими наслідками у своїй громаді.

Одним з таких непередбачених наслідків традиційної політики може стати фрагментація. Зводячи проблему до рівня, що піддається вирішенню, ми, найчастіше не бажаючи цього, зайво розчленовуємо її. А це веде до втрати життєво важливих зв'язків між різними аспектами проблеми. Подивимося, що часто відбувається, коли ми намагаємося допомогти молодим людям, що знаходяться в конфлікті із суспільством. Для груп ризику серед молоді: вагітних дівчат-підлітків, наркоманів, школярів, що кинули школу, дітей з неблагополучних сімей, існує стільки ж комісій, скільки і назв проблем, що їх спричинили. Але, незважаючи на зростаючу серйозність проблеми, важко знайти місто чи штат, де б практикувалася політика координації зусиль урядових і неурядових служб. Зазвичай молоді люди поділяються на категорії залежно від того, що привернуло до них увагу суспільства. Потім вони розбиваються на групи, якими займаються різні відомства. Таким чином, школярами, що кинули навчання, займаються шкільні керівники; вагітними дівчатами-підлітками - федеральна програма виховання і підтримки, емоційно неврівноваженими дітьми - програми церковних рад. Кожна з цих служб гарна, але часто ліва рука не відає, що діє права.

Розпорошеність також веде до неправильного визначення і розуміння проблем. Додавши проблемі молоді форму, що піддається вирішенню,, ми тим самим можемо випустити з уваги її комплексність і зв'язок з іншими важливими проблемами. Роздроблення проблем при їхньому вирішенні цілком логічний прийом, але в сукупності такі прийоми ведуть до недооцінки очевидної реальності: молоді - звичайні люди, і їхні лиха часто взаємообумовлені.

Іншим непередбаченим наслідком загальноприйнятого шляху вирішення проблем є „війна рішень". Ми часто чуємо вигук: „Коженому зрозуміло, у чому проблема ". Насправді те, що знає кожен, є лише його чи її особистим поглядом на речі. Місцеві громади витрачають багато зусиль на обговорення кращого варіанту вирішення проблеми, не здогадуючись з’ясувати, а є чи згода в розумінні її суті. Наприклад, розширення дороги може бути визначене як „проблема під'їзних колій", якщо я комерсант, що залежить від безперервності руху, чи як „проблема вторгнення" у випадку, якщо я домовласник, що бажає тиші і спокою. Трактування проблеми залежить від особистих інтересів і обставин. Поділюване усіма розуміння проблеми ще не гарантує її вирішення, тому що інтереси як і раніше різні. Однак без такого розуміння, без чіткого розуміння власних інтересів і інтересів інших людей, точок дотику і розбіжності ми навіть не можемо починати говорити про те, що потрібно зробити.

Навіть коли рішення прийняте, воно може псувати суть проблеми і вести до обмеженого бачення питання. Замість безлічі шляхів ми отримуємо один, зведений в абсолют. Наприклад, одна місцева громада роками домагалася більшої підтримки з боку численних муніципальних органів. Ті, хто намагався виправити становище, визначили проблему як недолік централізації. Рішення, що вони прийняли, полягало в об'єднанні всіх місцевих органів влади. Не дивно, що громадськість пручалася такому результату. Рішення було зовсім не поганим - воно припускало модель ефективного управління. І все ж цей єдиний підхід настільки домінував у суперечці, що ніхто і не подумав про існування інших можливостей кооперування різних відомств. Такі ситуації наочно ілюструють, чому „війна рішень" часто веде до політичного протистояння, коли усі належить до таборів, кожний з який відстоює свій погляд на речі.

Однак, навіть переборовши „війну рішень" і прийнявши програму дій, місцева громада зазвичай передає повноваження відповідним виконавчим комітетам і комісіям. У цьому випадку непередбаченим наслідком є процедура звітності, що може стати самовартісною, відтінивши споконвічні цілі. Розглянемо такий приклад: шкільна рада готова відгукнутися на побажання громадськості, але, оскільки зрозуміти, чого хоче громадськість, досить важко, рада орієнтується тільки на інтереси організованих груп. У відповідь на їхні вимоги рада затверджує рішення чи приймає пропозицію, і це стає вказівкою до дій для шкіл і шкільних керівників. Оперуючи в рамках бюрократичної системи, керівники шкіл переводять політичне рішення на мову канцелярії, і директива, у якій викладені необхідні цілі і можливі методики, розсилається по школах. Директори шкіл, у свою чергу, дають вказівки викладачам, додавши до них, як правило, вимогу підготувати звіт про виконану роботу.

Усі ці гарні наміри можуть призвести до протилежного результату.

* Звітність вимагатиме нескінченного потоку паперів і забере багато часу,

Безперечно, традиційна політика орієнтується на суспільну підтримку. Політики намагаються заручитися такою підтримкою, говорячи, наскільки розумно прийняте рішення, як багато експертів його підтримують, наскільки компетентні відомства, що відповідають за його виконання. На жаль, у цьому випадку в громадськості складається думка, що усе за них може зробити хтось інший. Професіонали, експерти, функціонери можуть справитися з роботою. Непередбачений наслідок полягає в тому, що громадяни дійдуть висновку про власну непотрібність і некомпетентність у даному питанні, до висновку, що їхня участь може бути обмежена фінансовою підтримкою.

Іноді місцева громада впирається, вона прагне особистої участі. Реалізуючи сильне бажання діяти, громадяни формують об'єднання, шукають мети. Люди прагнуть до реальної діяльності, і їхня незадоволеність, що виражається в крайній роздратованості, виявляється в політичній активності. Щоб послабити напруженість, люди починають діяти, використовуючи уже відомі методи. Імітація обіцяє швидке ослаблення напруженості вже в силу того, що не представляє особливих труднощів. Для кожного завдання вже існує визначена кількість" випробуваних рішень, що „підходять". Людям немовби дається вже готовий список рішень. Він містить у собі програми з поліпшення становища в будинках престарілих, програми із зайнятості молоді, з відродження економічно відсталих громад і т.п. Хоча, багато з цих програм у цілому корисні для суспільства, організації, що займаються ними, зазвичай, тільки показують бурхливу діяльність, але не починають ніяких реальних кроків. Ці організації перешкоджають розвитку політичної волі. Імітація чужого успіху створює ілюзію прогресу. Така діяльність приваблива, у нас з'являється враження, що ми нарешті щось робимо. Але якщо вся громада не готова піти на жертви заради перетворень, її діяльність буде малоефективна.

Інший спосіб, яким громадяни намагаються довести власну компетентність - наймання компетентного персоналу. Це приносить певну користь, але в той же час відбуваються небажані зміни в самій громаді, вона втрачає свою ефективність і життєздатність. Найнявши компетентних професіоналів, громада іде від справ, а функціонери й експерти підмінюють її собою. Гроші, витрачені громадянами, не можуть компенсувати власне громадську участь. Без безпосередньої залученості в роботу люди втрачають інтерес до неї. Політичний клімат у громаді змінюється не в кращий бік.

Щось схоже відбувається, коли цивільні групи передають реалізацію проектів у руки спеціальних відомств. Непередбачені наслідки ті ж. Як не дивно, громадські об'єднання починають занепадати саме тоді, коли, здавалося б, налагодилося успішне співробітництво з відомством. Наприклад, були випадки, коли громадська асоціація боролася за поліпшення шкільного навчання у своєму районі. Люди годинами обговорювали проблему зі шкільним керівництвом. Вони безпосередньо брали участь у роботі. Нарешті план дій був прийнятий: можливо, навички читання покращаться, якщо буде більше книг у бібліотеці. Було дане доручення шкільному бібліотекарю підібрати необхідні книги, а громадяни повинні були тільки внести гроші. Але як тільки була створена ця добірка нових книг, громадська група, замість того щоб продовжувати діяти, розпалася. Позбавившись можливості особистої участі, люди втратили інтерес. Для контрасту приведемо інший приклад. Громадяни вирішують самі приходити до дітей у клас і читати для них, а вчителі можуть у цей час зайнятися іншими справами. У цьому випадку активність зберігається на високому рівні завдяки особистій участі в роботі кожного члена групи.

Чому ж звичні для нас уявлення про стратегію реформ мають такі непередбачені наслідки? Це відбувається не тому, що традиційна політика погана, просто вона неповна. Вона випускає з уваги роль власне місцевої громади - роль громадськості - у політиці реформ. Є ряд речей, що ні за яких обставин не можуть робитися органами влади, школами, експертами, професіоналами й офіційними особами, якими б досконалими не були ці інститути. Тільки громадськість може визначити власні цілі, спільність інтересів, загальну програму для наступних дій, виробити політичну волю.

Суспільство має ряд повноважень що не можуть бути делеговані. Багато чого повинно бути зроблене самою громадськістю перш, ніж зможуть діяти органи влади й інші інститути. Звичайно, у ряді випадків уряд і державні інститути діяли героїчно навіть усупереч суспільній пасивності і безвідповідальності, але все-таки це не повинно приховувати факти необхідності взаємозв'язку державних інститутів і місцевих громад. Відомства, що працюють на місцеві громади, не можуть залишатися ефективними протягом довгого часу без суспільної енергії і підтримки.

Усяка місцева громада, у якому б становищі вона не була, може удатися до політичної практики, що припускає активну роль громадян. Звичайно, така можливість залишиться усього лише можливістю доти, поки вона не буде усвідомлена і втілена в життя. Отже, ми переходимо до опису неусвідомлених політичних можливостей місцевої громади і шляхів їхньої реалізації.

Корені мотивацій громади - те, що має цінність у повсякденному житті.

Основа існування місцевої громади

Інтереси місцевої громади в цілому.

Ми знайомі з особливими вузькими політичними інтересами в громаді, що виникають з індивідуальних уявлень про вигоду і збиток. Ці інтереси реальні і сильні, але це аж ніяк не єдиний тип інтересів, що існують у громаді. Менш відомі, але настільки ж важливі інтереси громади в цілому. Це також корисливі інтереси, але корисливі в більш широкому сенсі. Ми зіштовхуємося з ними щораз, коли чуємо, що хтось говорить: „Я хотів би спробувати зробити те-те і те-те, але якщо всі інші не будуть нічого робити, те не буде ніякої користі". Кожний з нас, природно, зацікавлений у добробуті тієї громади, у якій він живе. І все-таки ці інтереси не самоочевидні, їх потрібно визначати і розвивати. Стрижнем будь-якої програми суспільного розвитку є саме удосконалювання зацікавленості в добробуті громади в цілому, оскільки без цього неможливо генерування політичної волі. Загальний інтерес міститься в речах, що значимі для повсякденного життя людей. І загальний інтерес виникає з розуміння взаємозв'язку приватних інтересів.

Загальні цінності

Ціннісні установки дуже різні в різних людей, вони подібні до смаків в одязі, музиці чи їжі. Традиційна політика дуже чуттєва до таких пріоритетів і цінностей. Тому будь-який претендент на посаду президента ставиться до них дуже обережно. Але в той же час ми перебуваємо під сильним впливом набагато глибших цінностей, що деякою мірою розділяються більшістю. Соціологи називають їх фундаментальними цінностями. До них належать добробут сім’ї, свобода вибору, національна безпека, рівність можливостей. Ці цінності - важливий показник відносин у суспільстві і соціальній поведінці. Справді, люди доти не переймаються духом місцевої громади, поки не відчують, що ті цінності, які важливі для них, значимі і для громади.

Запитайте людей, що, на їхню думку, важливе для добробуту громади, і ви отримаєте уявлення про фундаментальні цінності. Ставлять запитання: „Як ви думаєте, що найважливіше для вашої громади?'' Одна місцева громада відповіла на це питання так: „Ми хочемо жити в громаді, якою можна було б пишатися". Відповідь виражає тугу людей за справедливим і облаштованим суспільством. Тут ми бачимо глибинні цінності, що, як правило, не зустрінеш у формальних звітах і офіційних виступах. Подібні цінності становлять реальну суспільну програму для громади.

Ми маємо право говорити, що даної цінності лежать в основі реальної суспільної програми для громади, оскільки вони є кінцевими цінностями людського існування. Така суспільна програма свідчить про те, що громада - це не просто сукупність групових інтересів. Вона базується на глибокому усвідомленні суспільством тих цінностей, які є найважливішими для добробуту їхньої громади.

Коли політичні питання виражаються в термінах цінностей, вони беруть початок у першооснові суспільної мотивації. Зазвичай, ми виражаємо політичні проблеми в термінах позицій. Проблеми представляються громадськості у вигляді аргументів „за" в одній колонці й аргументів „проти" – в іншій. Або має місце випадок, коли позиція ліворуч від центру порівнюється з позицією праворуч. Факти підбираються таким чином, щоб підтримувати одну з точок зору. Громадськість знає усі питання, за винятком того, який вплив спричинить рішення експертів чи дії законодавчих органів на те, що видається їм особливо важливим.

У такому випадку безпосереднім результатом є „війна рішень". Незважаючи на безліч пропозицій, недостатньо уваги приділяється тому, щоб у них були відбиті цінності суспільства. Сама назва проблеми повинна містити наше відношення до найважливіших цінностей. Тільки в такий спосіб ми можемо тримати в полі зору найголовніші завдання. Непов'язані з нашими цінностями проблеми перетворюються в традиційні політичні дебати, що зосереджуються на обговоренні технічних засобів вирішення проблем.

Проблеми вибору

Визнання спільності мотивацій і цінностей ще не означає, що громада готова до спільної роботи. До прийняття конкретних рішень повинен бути здійснений важкий вибір цілей розвитку. Перше завдання громадськості - зробити такий вибір.

У чому полягають труднощі вибору

Політика не починається з обрання депутатів різних рівнів, вона починається з вибору цілей і пріоритетів громади, що має бути зроблений людьми. Цей політичний вибір, як ні що інше, визначає характер громади незалежно від того, зроблений він усвідомлено чи ні. Місцева громада - це сума її виборів.

Спроби прикласти цінності до певної ситуації неминуче ведуть до суперечки. Немає чіткої думки навіть стосовно того, як застосовувати широко розповсюджені цінності. Таким чином, і політичні розбіжності, і політичне взаєморозуміння мають одне джерело - наші цінності. Багато речей, що є значимі для нас, вимагають уваги, витрат, енергії, часу, грошей. Ці вимоги знаходяться в конфлікті не тільки в рамках місцевої громади, але й у кожному з нас. Коли мова йде, наприклад, про охорону здоров'я, ми усіх вважаємо цінністю високу якість медичного обслуговування, але в той же час ми хочемо дешевої охорони здоров'я. Дилема в тому, що технічно добре оснащення лікарні, як правило, дорого коштує. Такі конфлікти роблять вибір важким, але як і раніше неминучим. Нам нікуди не дітися від конфлікту цінностей, і справжній політичний вибір - вибір між можливостями, що несуть у собі і позитивні і негативні моменти.

Інформування громадськості

Традиційна політика прагне формувати суспільство, пропонуючи йому факти для того, щоб люди змогли робити „інформований вибір". Знання істотних фактів, звичайно, необхідне, але для того щоб зробити усвідомлений вибір, громадськості потрібно щось більше, ніж просто факти. Місцева громада повинна знати межі свого вибору: яка його ціна і наслідки, який його зв'язок з іншими варіантами вирішення проблеми. При цьому не можна випустити з уваги, що факти мають різне значення для різних людей. Таку інформацію неможливо отримати від експертів. Люди повинні дізнаватися її одне від одного.

Для цього недостатньо просто говорити один з одним. Труднощі в тому, що необхідно оцінити і зрозуміти позицію іншого, не стаючи при цьому іншим. Завдання - проникнути у свідомість іншого – вимагає більшого, ніж проста увага. Роблячи вибір як члени суспільства, ми повинні заглибитися у ситуацію іншої людини, усвідомлюючи і визнаючи при цьому існування розходжень між нами.

Навички взаєморозуміння дуже істотні для публічної політики, і зовсім не тому, що люди повинні стати більш уважними і терпимими одне до одного. Радше, ми маємо потребу у розумінні позиції іншого для того, щоб розширити власний погляд на речі. Ми залишаємося заручниками обмеженості власної позиції, не збагативши її досвідом співгромадян. Ми знаємо, як ми бачимо цю проблему, але не маємо уявлення про позицію громади в цілому.

Для того щоб створити збірний образ місцевої громади, нам потрібне уявлення про безліч перспектив. Суспільне самоврядування має на увазі наявність знання громади як цілісного організму. Знання окремих частин недостатньо. Уявлення про сьогоднішній стан також недостатнє, ми повинні пам'ятати історію і не забувати про майбутнє. Самопізнання громади йде саме через свідомість взаємозв'язків. Може показатися, що це вимагає всебічного знання від кожного, однак саме колективна пам'ять, що породжується спільними міркуваннями, уможливлює загальне знання.

І все-таки, як відповісти на запитання, відкіля суспільство бере знання, необхідні йому для вибору? Факти з програм новин, які б точні вони не були, не можуть замінити тієї інформації, яку ми отримуємо одне від одного за допомогою суспільного діалогу, що підтримується більшістю, яка є аналітичною і, найголовніше вирізняється виваженістю підходу. Коли ми робимо зважений і обміркований вибір, ми уважно розглядаємо не тільки наслідки нашого вибору, але і, що важливо, точки зору різних людей.

Вдумливий діалог у громаді - пробитися через конфліктність

У політиці немає судження більш розповсюдженого, ніж судження про те, що розмова - це дурниця. Але розмова – це не дурниця, це не протилежність дії, це - дія. Говорити про страх, виходить, нагнітати страх, говорити про примирення, виходить, сприяти примиренню. Громади, що не вміють вести взаємний діалог, не вміють і діяти разом. Для того, щоб оцінити працездатність громади, досить поспостерігати, хто з ким і як говорить. У суспільній політиці діалог має дві істотні функції. Перша - виявити те саме суспільне значення, що йде далі фактів. Друга - пройти через конфлікт, що лежить в основі кожного питання. Діалог у місцевій громаді повинен йти від поверхневої розмови до глибокого обговорення проблеми.

Поверхнева розмова - це те, що ми робимо щодня, говорячи про погоду, друзів, уряд. Вона сильно відрізняється від глибокого обговорення. Глибоке обговорення свідчить про зовсім інший рівень підходу до проблеми. Перебороти конфлікт - зовсім не значить остаточно вирішити. Це значить, що ми усвідомили свої можливості і тепер у стані зробити вибір. Цей процес можна зрозуміти, оскільки ми часто зіштовхуємося з ним у повсякденному житті. Можливо, ви не раз говорили собі як у ділових, так і в побутових ситуаціях: „Ми пропрацювали це питання".

Що ми чекаємо від суспільного діалогу

Суспільний діалог не може бути просто серією випадкових зустрічей. Він не є самоціллю, а повинен принести реальний результат. Він повинен вести до вибору позиції, необхідної для вирішення будь-якого політичного питання. Процес вибору вимагає зваженого підходу, що змінює наш первісний погляд на речі. Ми бачимо, що відбувається і на кого те, що відбувається впливає найбільше тому, що тепер наш погляд на речі ширший. Як тільки це стається, наше уявлення про проблему і ставлення до неї можуть змінитися, також може змінитися і наша схильність діяти разом. Думки, взаємодіючи одна з одною, трансформуються у судження. Якщо процес вдумливого пропрацювання питань триває досить довго, то з'являється можливість створення загальної платформи для співробітництва, і зміцнюється почуття політичної підтримки.

Більш широка карта політичної підтримки

Традиційна політика має потребу в знаннях, щоб бути інформованою. Публічній політиці знання потрібні, щоб прозріти. Така політика прагне розширити обмежений зір, вчить бачити з різних сторін, а не тільки те що спереду. Саме здатність виробляти більш широкий погляд на речі і є першим результатом суспільного діалогу. Люди отримують точнішу картину місцевої громади. Тепер ми бачимо людей, яких не знали колись, здатності, про які не підозрювали, і зв'язки, що були втрачені.

Більш адекватна картина дає можливість прокласти політичний курс і прояснити значення наших цінностей щодо конкретної ситуації. Наші цінності стають наочнішими і набувають нового значення, коли ми розглядаємо їх в одному ряді з іншими.

Нове визначення проблеми: інше сприйняття інших

Дуже часто, сформувавши більш широкий погляд на речі, ми виявляємо, що проблеми виглядають трохи інакше, ніж це було спочатку. У процесі обговорення вони здобувають нові обриси. Після того, як місцева громада переосмислить свої проблеми, вона готова до переосмислення можливостей своїх членів, включаючи тих, чиї здібності викликали сумніви.

Багато програм економічного розвитку, наприклад, починаються зі спроб зацікавити нові промислові фірми в розміщенні своїх підприємств у даній місцевості. Місцеві громади з такими програмами споконвічно визначають проблему як проблему нових робочих місць. Тільки пізніше, після тривалих міркувань деякі громади починають бачити проблеми в іншому світлі. Те, над чим вони дійсно повинні працювати, - це добробут, а не просто додаткові робочі місця (які самі по собі ще нічого не дають). Такий перегляд завдань веде до нової стратегії - люди починають розвивати підприємницьку економіку. Вони оцінюють унікальні, але реально існуючі можливості і вишукують ніші в господарській структурі для різних підприємств.

Традиційна політика робить ставку на якнайшвидше вироблення рішення як на ключ до подолання проблем. Публічна чи суспільна політика витрачає більше часу на визначення й осмислення проблеми. Два чоловіки думають над тим, як розділити апельсин. Здається, що єдине рішення - розрізати його навпіл, однак у розмові виявляється, що одному потрібні кірки для готування, іншому - м'якоть для їжі. Рішення виникло з нового підходу до проблеми.

Новий погляд на проблему дає інший погляд на людей. Тепер ми бачимо можливість співробітництва з іншими, що раніше здавалося неможливим. У нас є повніше уявлення про те, якими ресурсами диспонує наша громада для вирішення своїх проблем. Так, власники дрібних підприємств, що не займають ключових позицій в економіці, можуть стати ініціаторами господарського відродження, створюючи мережу нових зв'язків і спільних підприємств.

Такого ж роду зміни можуть відбутися в процесі педагогічної реформи. На одних зборах після довгої і гарячої суперечки ведучий запитав, що кожен може зробити особисто для здійснення необхідних змін. Багато хто важко уявляли собі власну участь у вирішенні настільки складних питань. Нарешті, викликався співробітник дуже критикованого кабінету шкільних наглядачів: „Я можу змінити свої методи роботи". Це спонукало бізнесменів, досі несхильних до інвестицій у погано працюючу систему, висловитися в такий спосіб: „Якщо ви у змозі це зробити, можливо, і я не проти надати вам допомогу''.

Мораль цих історій у тому, що новий підхід формує впевненість у своїх можливостях. А почуття впевненості стає провідником політичної енергії. Люди усе більше схиляються до рішучих дій.

Перетворення думки в судження

Традиційна політика надає великого значення сирій суспільній думці, думці, що є результатом першої реакції людини на поставлене питання. Суспільна політика, навпаки, зорієнтована на судження, що виникають після серйозного міркування. Звичайно, люди схильні до миттєвої реакції на питання, але в той же час вони здатні змінити своє перше враження на більш продумане і зважене судження. Судження на відміну від думки є результатом міркувань, аналізу власної позиції і порівняння її з позиціями інших, результатом подолання конфліктності. Це позиція не вичерпна, а, скоріше, цілісна. Це - з’ясуванняя не тільки взаємозв'язків, але і наслідків прийнятого рішення. Тут ми бачимо громаду як діючу соціальну систему. Однак судження не просто образ думки, це одночасно і спосіб дії. Природно, якщо ми дивимося на речі інакше, ми і діємо інакше.

Судження починається з обміну особистими точками зору і закінчується комплексним і взаємоприйнятим поглядом на речі. Уявіть собі, що ви стоїте з друзями біля будинку, намагаючись вирішити, чи варто його ремонтувати чи краще просто знести. Ви стоїте з різних сторін будинку й оцінюєте кожен одну з них. Потім ви збираєтеся разом і обмінюєтеся думками з приводу того, що потрібно робити. Кожний розповість про ту стіну, що він побачив. Одні побачили добре оштукатурений фасад, інші - напівзруйновану задню стіну. Результат простого голосування показав би їм лише те, яка зі сторін будинку мала більшу кількість глядачів. Але ви можете організувати обмін думками щодо того, що кожен з вас побачив, і потім скласти з різних точок зору єдину думку. Ця єдина думка буде відмінною від простої суми різних кутів зору. Синтезуючи позиції, ви одержуєте новий образ цілої будівлі. І цей образ набагато точніше відбиває стан конструкції.

До речі, люди в цьому прикладі не просто терпимі до поглядів інших, вони намагаються використовувати існуюче розходження. Вони використовують такі розходження, оскільки єдина картина просто неможлива без них. Не можна не брати до уваги окремі точки зору, оскільки бачення цілого залежить від індивідуальних поглядів на будівлю.

Після того як синтезовано новий погляд на будівлю, первісний намір знести його чи відремонтувати також може змінитися. Замість переважної думки (результат голосування) група отримує прийнятне для всіх судження про те, що потрібно робити. Судження загальноприйнятне, оскільки воно вироблено спільними зусиллями. І воно надійніше, оскільки є всеохоплюючим.

Інтегроване судження відрізняється від суми думок у такий спосіб. Суспільне судження виникає як результат глибокого обговорення питання на рівні громади. Воно вимагає спільних міркувань. Воно вже є осмисленим, а не миттєвим. Формуючи судження, людям доводиться витрачати багато часу на аналіз своїх взаємин, довгострокових наслідків прийнятих рішень і впливу єдиної політики на різних людей. Місцева громада із миттєвою думкою найчастіше діє навмання на відміну від громади, що керується зваженим судженням.

Загальна платформа для спільних дій

Традиційна політика схильна до пошуку або згоди, або компромісу. Суспільна політика, навпаки, прагне створити загальну платформу. Загальна платформа - це не загальна згода чи компроміс. Це арена дій, можливо, навіть дуже різних, але об'єднаних бажанням громади їх здійснити. Це не ідеальний образ, а цілком практична річ.

Здатність місцевої громади створювати загальну платформу виникає з її здатності до продуманого, зваженого діалогу. Спільність і широта поглядів, взаємоприйняті суспільні судження є необхідними передумовами створення загальної платформи. Підводячи підсумки однієї дискусії, її ведучий привів прекрасний приклад створення загальної платформи. Він сказав: „Ось п'ять думок стосовно питання, яке ми обговорювали. Немає жодної людини, яка би погодилася з усіма п'ятьма, але немає і людини, що могла би вижити, керуючись у своїй діяльності всіма думками одночасно. Він ясно усвідомлював різницю між загальною платформою і тотальною згодою. Консенсусу з питання не було, але всі п'ять пропозицій були резонні і політично прийнятні.

Пошук загальної платформи вимагає чіткого розмежування того, що для нас прийнятно, і того, що не прийнятно. Загальна платформа - це те, що поділяють усі. Її межі окреслюють допустимість визначених дій для всіх членів громади.

Побудувати загальну платформу дуже важко, але для цього не потрібно абсолютна згода. Поділяти чийсь підхід не те ж саме, що погоджуватися з ним. При цьому від нас потрібно тільки визначення політично прийнятних дій.

Зробивши вибір і створивши загальну платформу, ми виявляємося перед наступною стадією політичного процесу: хто відповідальний за реалізацію вибору? Хто має силу і владу зробити все необхідне? Як правило, на цій стадії громадськість іде убік, і за справу приймаються уряд і інші засновані суспільством органи. У суспільній політиці громадяни не залишаються осторонь від реалізації прийнятих рішень. Ні, вони зовсім не прагнуть відібрати роботу в офіційних органів, але хочуть виконувати власні обов'язки і генерують політичну владу, що підтримує їхні зусилля.

Власність і відповідальність

Розуміння громадськістю своєї відповідальності за реалізацію конкретної програми визначається тим, як люди бачать своє відношення до проблеми взагалі. Чи є ця проблема моєю справою? Чи маю я щось робити особисто чи можна передати повноваження іншим? Розуміння громадськістю суті проблем визначає ступінь її відповідальності.

Приступаючи до вирішення проблеми, ми користаємося певними методами підрахунку тієї міри відповідальності, що ми повинні взяти на себе. Ми задаємося питаннями.

Чи є ця проблема випадковою, чи вона носить системний характер? Деякі проблеми досить випадкові, як, наприклад, прилипла до підошви черевика жувальна гумка. Проблему можна вирішити, просто знявши гумку. Інші проблеми мають набагато глибший характер і є систематичними. Такі проблеми, як правило, пов'язані з іншими і мають комплексний характер. Наприклад, реформа освіти вимагає більше, ніж проста увага до шкіл. Питання освіти глибоко пов'язані з моральними, економічними і соціальними питаннями місцевої громади.

Чи є завдання спорадичним, чи воно має постійний характер? Ми повинні знати, чи вимагає проблема тільки разового втручання чи необхідна постійна увага. Різниця тут така ж, як між рубанням дерева і посадкою кукурудзи. Я можу зрубати дерево за один раз. Однак, якщо я хочу вирощувати кукурудзу, я повинен зробити цілу серію операцій, тривалих у часі: скопати землю, посадити, внести добрива, просапати, зібрати врожай. Це розгорнутий процес. Одного виходу в поле недостатньо.

Чи є проблема делегованою чи неделегованою? Деякі проблеми, скажімо, лагодження тостера, є делегованими, інші, наприклад, залицяння за тим, кого ти любиш, ні. І справа не в тому, що є хтось, хто може виконати цю роботу, а в тому, що така робота вимагає нашої особистої участі. Поламаному тостеру краще в майстерні, але чоловіку, що бідує в любові, краще в будинку.

Чи потребує проблема в однобічних чи всесторонніх зусиль? Деякі проблеми можуть бути довірені одному відомству, інші ж не під силу окремим людям і організаціям. Вони вимагають всесторонніх зусиль. Наприклад, змінити вимоги до випускників шкіл може сама школа і шкільна рада, але займатися незліченними проблемами молоді понад силу одного відомства.

Таким чином, проблема, що носить систематичний, розвитковий, неделегований характер і вимагає всесторонніх зусиль, має значно більшу потребу у відповідальному підході. Така проблема вимагає уваги всієї громади.

Авторитет, здатність і влада

Традиційна політика практикує підхід до авторитету, здатності і влади як до чогось постійного. Є певні люди й інститути, що мають авторитет і владу. Якщо ми хочемо авторитету і влади, ми можемо їх отримати тільки від когось.

Люди схильні вважати, що здібності є вродженими, ми народжуємося з ними чи без них. В одних людей є вроджені здібності, в інших їх немає.

Суспільна політика не витає в хмарах. Вона вважає, що влада, авторитет і здібності не є чимось споконвічно і навічно даним. Вона ґрунтується на твердженні, що владу й авторитет можна і потрібно створювати і розвивати. Суспільна політика розглядає здібності як щось, що розвивається. Політика не стверджує, що усі мають рівні здібності, але що кожний має деякі здібності. Кожна людина щось собою представляє і на щось здатна.

Визнавши нашу відповідальність, ми відразу ж виявляємося перед питанням, чи уповноважені ми робити це. Виникає також питання, є чи в нас влада зробити те, що ми повинні зробити, чи є в нас для цього здібності? Насамперед, як громадяни, ми усвідомлюємо, що не маємо ніяких легальних офіційних прав діяти у власних інтересах. Ми можемо мати необмежену демократичну владу, але в нас недостатньо прямих повноважень. Існує, однак, така річ, як створення повноважень. Ми створюємо їх, беручи відповідальність на себе.

Один молодий чоловік, випускник коледжу, вважав своїм обов'язком допомогти молодим людям підключитися до суспільної діяльності. Він почав їздити з коледжу в коледж і організовувати студентські добровольчі асоціації. В одному коледжі декан запросив його до себе в кабінет і запитав: „Хто дав вам право робити це?" Помовчавши хвилину, молода людина глянула на декана і сказала те, що йому перше спало на думку: „Я можу робити це тому, що я - американець". Молода людина усвідомила проблему і взяла на себе відповідальність за її рішення. Це була дуже американська відповідь, і це дало йому той авторитет, що не міг не визнати декан.

Якщо ми проаналізуємо важливі події в історії будь-якої місцевої громади, ми знайдемо, що раз за разом прогресивні зміни робилися людьми, що брали відповідальність на себе. Вони бралися за те, що відмовлялися робити інші.

Питання наших здібностей зробити те, що ми маємо намір зробити, виходить за рамки питання про авторитет. Чи можуть наші дії бути ефективні? Особливо гостро таке питання постає там, де є серйозні проблеми економічної і соціальної дезінтеграцї. Тут традиційно місцеві громади розглядаються як групи людей нужденних, що істотно підриває почуття політичної активності. З найкращих міркувань людям говорять: „Ви і ваші сусіди хворі, ви можете видужати тільки за допомогою професіоналів, що дадуть вам усе, що необхідно. Довіртеся їм, робіть те, що вони вам скажуть".

Альтернатива полягає в оцінці можливостей своєї громади, визначенні тих речей, що їх люди можуть зробити. Прихильники „політики можливостей", не намагаючись стверджувати, що люди самі можуть пробити собі дорогу, і, не закриваючи ока на причини нещасть, намагаються побороти почуття безпорадності за рахунок відродження почуття власної гідності. Місцеві громади, що визнають власні можливості і прагнуть їх використовувати, більш ефективні.

Наприклад, люди з громад з низьким доходом чи належні до „найнижчих" класів суспільства зазвичай виявляються поза традиційною політикою. Домінуючі класи не прагнуть утягувати їх в активну діяльність, такі громадяни виявляються об'єктами реформ. Традиційне уявлення полягає у тому, що вони визнаються людьми, у силу обставин настільки зайнятими питаннями елементарного виживання, що не можуть бути залучені до суспільної діяльності. Звичайно, добре щоб вони в ній брали участь. Але їхня реальна участь відповідає очікуваній і є незначною. Для того щоб перебороти старі уявлення - „максимально можлива участь" - необхідно відкинути почуття безнадійності і відродити почуття політичної дієвості. Однак традиційне планування соціальних заходів концентрується на виявленні недоліків, тим самим усе більше підсилюючи почуття безнадійності. Успішними можуть бути ті реформи, що породжуються відчуттям власних можливостей, які б малі вони ні були.

Поєднання різних можливостей може стати містком між людьми з низьким доходом і місцевою громадою в цілому. Об'єднання можливостей набагато стійкіше, ніж об'єднання здібностей одних і потреб інших. І загальні ресурси місцевої громади від цього тільки збільшуються. Звичайно ж, неможливо говорити про ефективну реформу в громаді, якщо велика частина її жителів виявляється осторонь від перетворень. До речі, є свідчення і тому, що люди з низьким доходом насправді з більшою охотою беруть участь у неформальних заходах громад з вирішення їхніх проблем, ніж ті, хто має у своєму розпорядженні додатні можливості поза громадою.

Часто люди уявляють собі владу як можливість контролю над економічними і законодавчими ресурсами. Але далеко не всі політичні ресурси носять формальний характер, підтримуються відповідними інститутами і розподіляються відповідно до закону. Є влада інша, ніж влада установ, грошей і посад. Існує суспільна влада, наприклад, влада блискучої ідеї, сила зобов'язань і сила міцних взаємин. Такий тип влади може генеруватися місцевою громадою. Більш того, ця влада постійно відтворює сама себе, одна ідея породжує іншу, одне зобов'язання веде до іншого, а взаємини розширюються і міцніють.

Усякий раз, коли люди зіштовхуються з владою, авторитетом і можливостями, вони стикаються з почуттям безнадійності і незадоволеності, і це почуття особливо присутнє людям роз'єднаним. Джерелом суспільної влади є узи громадських взаємин, взаємопідтримки, взаємних зобов'язань. Довгий час маючи справу з взаєминами, побудованими на контрактах, що вимагають посередника (наприклад, законодавство), ми іноді забуваємо, що місцеві громади сильні узами просто усної домовленості, домовленості, що спирається не на вплив посередників, а на вірність даному слову, обіцянці.

Домовленість - політичний засіб, що бере свій початок у нашій ранній історії й у тих обіцянках, що люди давали один одному на міських зборах. Вона твориться між людьми і партіями, що мають незалежний, хоча і необов'язково однаковий статус. Домовленості створюють основу для спільних дій, для досягнення визначених цілей на взаємоприйнятій основі. Дійсна мета домовленостей - створити клімат, у якому кожен учасник визнає законність вимог іншого, а спільну діяльність полегшують взаємопогоджувані структури.

Місцева громада поступила б нерозумно, відмовившись від формальних контактів, особливо у відносинах з урядовими організаціями і структурами органів влади, але буде також нерозумно не використовувати силу взаємин, побудованих на домовленості. Більшість неформальних організацій і громадських рухів засновані саме на домовленості. Іноді вони стають єдиним засобом, який суспільство може використовувати для вирішення проблем, недосяжних для офіційних органів.

Взаємодоповнюючі дії

Можливо, найбільш примітна ідея общинної політики - це ідея взаємопосилюваних і взаємодоповнюючих дій. У той час як традиційна політика прагне до скоординованих дій, суспільна політика працює на взаємодоповнюючі дії.

Часто ми прагнемо отримати єдиний план дій, який би влаштовував усіх. Ми хочемо, щоб кожен у місцевій громаді був немов член команди з перетягування каната: „Тягнемо в одному напрямку й одночасно". Таке можливо дуже рідко. Більш типово, коли кожен діє так, як він вважає потрібним. Будь-яке плюралістичне суспільство визнає таке право. Однак, як ми знаємо, результатом часто виявляється роз'єднаність дій, а це головна небезпека для ефективності місцевої громади. Бюрократична координація, якщо така взагалі можлива, навряд чи може бути вирішенням проблеми.

Однак є альтернатива не заміняти одні дії іншими, а доповнювати їх. Це і є „взаємодоповнювані дії". Якщо зважене обговорення дало більш повну картину проблеми, якщо виявлені всі можливі ресурси, якщо сформована загальна платформа, якщо поширилася відповідальність, то місцева громада може очікувати далекосяжних, взаємодоповнюючих дій від своїх членів. Різні заходи можуть бути взаємодоповнюючими, коли вони беруть свій початок з єдиного джерела і мають внутрішню логіку. В остаточному підсумку сила дій місцевої громади - у силі дій, погоджених з іншими. І ця сила наочніше проглядається в безлічі громадських ініціатив, ніж у бюрократичній координації.

Але чи можливе це в дійсності? Чи можливе взаємне доповнення дій без бюрократичної координації? Так, можливе. Ми можемо спостерігати взаємодоповнюючі дії людей, що працюють одне з одним протягом довгого часу і не мають потреби у безпосередньому управлінні зі сторони. Бригада досвідчених хірургів, тренована футбольна команда, митецький джазовий квартет - усі вони діють взаємодоповнюючим образом. Звичайно, це не відбувається постійно і можливе тільки за певних обставин.

Що ж це за обставини? Взаємодоповнюючі дії реальні, коли громада здатна виразити свою програму. Ця суспільна програма чітко визначає ті загальні моменти, що є базою для взаємодоповнюючих дій. Ми набагато більше схильні співпрацювати, коли усвідомлюємо спільність інтересів і мотивів. Взаємодоповнюючі дії можливі тільки тоді, коли громада добре знає сама себе, коли вона бачить суть взаємозв'язків між проблемами і розуміє, як різні її частини працюють разом. Взаємодоповнюючі дії можливі, коли громада готова пройти через складну роботу вибору позиції. Без загального почуття мети і напрямку ніяке посилення контролю не може направляти дії до однієї мети. Спільні дії стають більш ймовірними, коли ми поділяємо з іншими своє сприйняття й індивідуальні думки поступаються місцем інтегрованому судженню. Люди не уподібнюються один одному, розходження зникають, але дополнюючі сприйняття і уявлення дозволяють нам діяти узгоджено, не звіряючи постійно свої дії з діями інших. Ми не повинні погоджуватися з усім, що роблять інші, але ми повинні поділяти думки один одного.

Взаємодоповнюючі дії відтворюють особливості загальної платформи, коли ми визначаємо послідовність прийнятності і ступінь підтримки певних дій.

Взаємодоповнюючі дії не тільки ймовірні, але і справді можливі, коли люди підходять до програми своїх дій із продуманих позицій: хто і що має робити, хто виявить ініціативу, хто її підтримає. Представимо взаємодоповнюючі дії на прикладі готування домашнього обіду. Перш ніж узятися за діло, сім’я вирішує, що буде на обід і хто за яке блюдо відповідає. У іншому разі весь обід міг би складатися, наприклад, тільки з десерту. Тут немає вищих організацій, що контролюють готування обіду, немає підписання контрактів, і все-таки ми отримуємо смачний обід тому, що є взаємні зобов'язання і відповідальність. Взаємодоповнюючі дії можливі, коли люди використовують свої можливості діяти через подібні угоди.

Практичний результат спроб працювати разом на основі взаємних зобов'язань - усвідомлення тих перешкод, що заважають співпраці. Ми повинні поставити собі запитання: „Що я можу зробити, щоб усунути перешкоди, які заважають іншим співпрацювати з мною?" Усуваючи ці бар'єри, громада робить перший крок у новому напрямку.

На закінчення можна сказати, що взаємодоповнюючі дії - природна форма дій людей, що практикують громадський тип політики.

Звичайно, формальне регулювання, дії органів влади, контроль і звітність потрібні, але якщо при цьому відсутні взаємодоповнюючі дії, що йдуть безпосередньо від місцевих громад, найбільш складні, комплексні проекти не будуть реалізовані.

Нові ідеї розвитку місцевої громади можуть змінити уявлення про політичні можливості, але тільки в тому випадку, якщо громада змушує ці ідеї працювати. Але як це зробити? Готових методів і формул не існує. Можна тільки сказати, що для розвитку і використання своїх громадських здібностей місцевій громаді необхідні певні структури й організації. Історично місцеві громади спиралися головним чином на дві структури: суспільні збори (форуми) і громадські асоціації. Ці структури створювали в місцевій громаді „суспільний простір".

Політолог Ханна Арендт, порівнюючи американську і французьку революції, задається питанням, чому перша породила республіканський уряд, а друга - бонапартистський. Арендт бачить причину в тому, що у Франції „не було помітної публічної сфери, дефіцит суспільного простору не давав можливостей для самореалізації і самоствердження громадян". Суспільний простір визначається як „простір, у якому люди мають можливість навчитися самоповаги, глибшому почуттю групової єдності і значимості співпраці". Місцева громада не може використовувати свої можливості повною мірою, якщо немає достатнього суспільного простору для їхнього розвитку.

Одне з ключових завдань такого простору - створювати можливість суспільного діалогу. Так сказав один раз президент Вільсон: „Ми повинні учитися... збиратися разом, як збиралися наші предки... Основна мета демократії - тримати раду один з одним... тому що тільки (тоді)... загальний інтерес великого народу створить політику, прийнятну для всіх".

Суспільні збори

У будь-якій місцевій громаді є безліч місць, де можна висловити своє невдоволення чи висунути свої вимоги. Але важко знайти місце, де люди могли б говорити про інтереси громади в цілому. Такі обговорення зазвичай відбуваються на типових для Америки міських мітингах і суспільних зборах. Такі збори, що за своїм характером становлять немовби квінтесенцію публічності, були першим політичним інститутом у країні. Міські мітинги беруть свій початок з 1633 року, тоді їх використовували для вирішення місцевих проблем. Пізніше вони склали основу для американської революції й ідей конституції. Томас Джеферсон, говорячи про традицію міських зборів, відзначав, що „початковий імпульс нашої революції" був спричинений „малими республіками". Він був переконаний, що саме вони „підштовхнули всю націю до енергійних дій". Саме публічна сфера створила уряд у Сполучених Штатах.

Брак зборів місцевих громад зберігається дотепер для підтримки громадського діалогу на серйозному рівні. Визначати пріоритети з критичних питань політики - от їхня головна мета. Збори дають можливість визначити ціну і наслідки можливого вибору. Вони створюють простір для подолання конфлікту цінностей, що заважає вибору. Вони трансформують загальноприйняту думку в суспільне судження. Якщо ми хочемо створити платформу для спільних дій, то повинен відбутися суспільний форум, на якому вона буде створена. Збори дозволяють людям з різним становищем і інтересами знайти взаємоприйнятий підхід до загальних проблем.

Суспільні форуми дають таку інформацію про місцеву громаду, що неможливо отримати за допомогою соціологічних опитувань чи аналізу потреб. Що стосується позиції громадськості, то участь у форумах дозволяє дати відповідь не тільки на питання „что?", але і на питання „почему?". Форуми можуть виявити щирі суспільні мотиви. Вони можуть пролити світло на взаємозв'язку різних питань і допомогти визначити найбільш вигідний варіант вирішення проблеми. Вони можуть виявити точки дотику і розбіжності інтересів. Форуми - місце, де з простої групи мешканців конкретного району створюється громадськість. Вони - місце, де громада пізнає себе. Вони місце, де люди виражають справді народну думку.

Форум може почати хто завгодно. Форуми організуються бібліотеками, місцевими організаціями, коледжами, школами, церквами, синагогами, багатьма іншими організаціями і просто окремими людьми. Люди навіть організовують їх дома як навчальні гуртки.

Коженй може організувати форум, але не всякі збори будуть дійсно суспільним форумом. Дебати, лекції, звіти корисні, але вони не є форумами. Форум стає форумом, коли є діалог на одному рівні, коли людина говорить з тими, хто поруч з нею, а не вислуховує когось на високій трибуні. Діалог повинен бути настільки безпосереднім і живим, щоб міг торкнутися кожного. Діалог повинен прагнути до неупередженості і відкритості. Люди повинні слухати, щоб зрозуміти ті аргументи опонента, що привели його до протилежного. Обопільна моральна дискусія повинна замінити нав'язування моральних принципів. Люди повинні вийти за рамки власного розуміння і навчитися мислити разом. Але насамперед, вони повинні зрозуміти: пропрацювання проблем вимагає часу. Одні збори нічого не змінять. Потрібен постійний діалог, тільки він породжує суспільне судження.

Форуми можуть виявити, коли громадськість не пропрацювала проблему чи не готова до вибору. Докази на користь необхідності громадської участі в суспільній політиці зовсім не означають, що громадськість завжди діє безпомилково. З деяких питань ми можемо прийти до певних висновків, стосовно інших суть проблеми не може бути зрозуміла остаточно, люди можуть бути не упевнені у власних силах і постараються уникнути необхідності приймати рішення. Осягнення проблеми не приходить відразу, воно вимагає часу.

Зміни можливі, коли люди, учачись на власному досвіді, роблячи висновки, починають поводитися по-іншому. Успішні місцеві громади - це громади, що постійно вчаться. А серйозне, зважене обговорення - метод навчання. Одним словом, вчить саме суспільний діалог.

Іноді політологи визначають політику як протистояння людей з непохитними інтересами, поглядами і думками. Суспільна політика має про цей предмет інше уявлення. Навіть люди з дуже стійкими поглядами часто переоцінюють як свої особисті, так і суспільні уявлення. Іншими словами, люди можуть змінюватися. Зміни можуть відбуватися навіть в умовах розбіжностей і конфліктів. Але вони більш ймовірні там, де є процес громадського навчання. А громадське навчання більш ймовірне там, де є суспільні форуми.

Громадські асоціації як організації місцевих громад

Коли потрібно відродити почуття власних можливостей і виробити суспільну енергію, коли потрібно досягти домовленості і стимулювати взаємодоповнюючі дії, одним словом, коли настає час реалізувати суспільний вибір, з'являється необхідність у нових суспільних структурах. На цьому етапі, крім форумів, нам потрібні громадські організації, що втілювали б у життя наші рішення.

Як і форуми, громадські асоціації є дуже типовим для Америки політичним інститутом. Люди в Сполучених Штатах мають схильність створювати асоціації. Американців часто описують як дуже незалежних індивідуалістів, як повну протилежність колективістам. Однак самі себе ми вважаємо „асоціаністами". Ми постійно приєднуємося до якихось коаліцій, створюємо нові об'єднання з тими, хто розділяє наші захоплення й інтереси.

Однак як не всякі збори практикують зважений підхід, так і не всяка асоціація здатна заохочувати взаємодоповнюючі дії. Дорадчі комітети корисні для привнесення суспільного впливу в роботу формальних структур (наприклад, батьківські комітети в школах). Групи захисту гарні для формування суспільної підтримки і здійснення тиску на бюрократичні організації. Проблемні комісії можуть „припіднімати" спірні питання над простою боротьбою інтересів. Партнерські асоціації поєднують різні організації для вирішення важливих завдань. Усі вони роблять свій внесок, але, як правило, вони не стимулюють взаємодоповнюючі дії.

Цей традиційний набір громадських організацій настільки домінує в нашій свідомості, що нам часом важко уявити собі інший тип альянсу, відкритого для всіх громадян і націленого на широкий спектр питань добробуту місцевої громади в цілому. Такі широкі общинні асоціації є особливим типом громадських організацій.

Головна ідея общинних асоціацій у тому, що вони повинні бачити громаду у всьому розмаїтті її аспектів і зв'язків, а не займатися якимось одним специфічним питанням. Виділяє цю концепцію в ряді інших переконання, що справа політики - це радше взаємозв'язки, що існують між різними проблемами, ніж самі проблеми. Такі общинні асоціації мають ширший і компетентніший світогляд, вони ведуть свою роботу на постійній основі.

Наприклад, коли проблема визначена і позначена, завдання общинної асоціації не випустити з уваги істотні зв'язки. Так, питання освіти часто розглядаються у відриві від інших важливих проблем суспільства: вони виявляються вузькоспрямованими на школу, її технічні і професійні можливості. Дебати з приводу податкової політики в остаточному підсумку - розмова про податки. Але коли мова заходить про освіту (про зміст навчальних програм чи стану дисципліни), ми можемо піти в неправильному напрямку. Адже питання навчальних планів може бути частиною наших економічних програм, а питання дисципліни в школі - частиною проблеми суспільного порядку взагалі. Неправильно оформлені проблеми рідко піддаються вирішенню, зокрема тому, що в обговоренні проблем не беруть участь ті, від кого багато в чому це рішення залежить. Для того, щоб громада могла успішно вирішувати проблеми освіти, вона повинна переосмислити їх у єдиному контексті проблем, що стоять перед нею.

Общинні асоціації існують радше для створення творчої атмосфери в політиці, ніж для виправдання якогось набору інтересів і рішень. Вони джерело політичної енергії і відповідальності громади. Для них політика - це пошук прийнятних рішень і можливостей їхньої реалізації. Таке розуміння своєї ролі утримує общинні асоціації від погоні за чітко визначеним результатом. Вони підвищують дієвість місцевої громади, а не втрясають приватні проблеми.

Общинні асоціації відрізняються від традиційних об'єднань і по своєму організаційному принципі. Ці асоціації для всіх, а не тільки для обраних представників. І ми беремо участь у їхній роботі як громадяни, а не члени партій і угруповань. Правомочність суспільних асоціацій визначається кількістю і розмаїтістю їхніх учасників. Вони необов'язково великі, не завжди відкриті. Їхнє розуміння політики часто приводить до формування спілок, що поєднують усіх, хто зацікавлений у добробуті громади. Вони часто говорять про себе: „Ми стираємо межі", - оскільки їхнє завдання - зібрати усіх за столом переговорів.

Члени общинних організацій, як правило, безпосередньо беруть участь у їхній діяльності: люди мають можливість займатися політикою, немає штатних співробітників, проекти реалізуються через пряму участь громадян.

Оскільки ці асоціації спираються на особисту участь людей у політиці, то вони дуже зацікавлені в залученні в діяльність місцевої громади найбільш пасивних прошарків суспільства, насамперед бідних. Але до відстороненості схильні не тільки бідні. Наприклад, професійні викладачі, побоюючись стати жертвою реформ і нових бюрократичних прешкод, теж виявляються в опозиції. Істотних змін в освіті не слід очікувати доти, поки викладачі і шкільні адміністратори не приєднаються до зусиль місцевих громад. Нагородою для них повинна стати значна підтримка і розуміння роботи, яку вони роблять.

Общинні асоціації практикують власне розуміння політичної влади. Вони виходять з ідеї, що влада відносна. Одна з цілей - перебороти безсилля роз'єднаних індивідів, створюючи зв'язки між людьми. Добрі наміри людей, їхнє бажання боротися з проблемами легко втратити. Але ще легше їх втратити, коли люди не об'єдналися. Доти, поки вони не зустрінуться, вони не будуть знати, що й в інших ті ж проблеми і турботи. Громадські асоціації - це те місце, де люди можуть знайти один одного, це резервуар для нагромадження політичної волі.

Такі асоціації трансформують громадську заклопотаність у суспільну енергію, спонукуючи людей об'єднати зусилля через домовленості і взаємні зобов'язання. Створюючи мережу взаємозв'язків і партнерських відносин, вони будують цивільну інфраструктуру, співробітництво цивільних асоціацій, що утворить політичну тканину місцевої громади. Ці об'єднання прокладають канали, по яких цивільна енергія рухається від одного питання до іншого, від однієї групи до іншої. Така громадська мережа сприяє взаємодоповнюючим діям. Такі громадські групи стимулюють ініціативу в кожній конкретній людині.

Інфраструктура, створювана асоціаціями, - це той імпульс, що дозволяє розвивати реформи, а розвиток реформ необхідний для того, щоб мати справу не із симптомами, а з причинами захворювань. Завдання асоціації - створити атмосферу підтримки тих цілей, що вимагають терпіння і жертв. Кризові ситуації пробуджують активність суспільства. Однак ця активність швидко зникає, як тільки небезпека минає. Для фундаментальних проблем довготерпіння і постійна робота - найголовніше. Громадські асоціації забезпечують таку підтримку самим фактом свого тривалого існування. Однак повною гарантією стійкості політичної волі будуть тільки взаємні зобов'язання учасників асоціації. Ми більшою мірою схильні довгий час займатися вирішенням складних проблем, якщо ми зв'язані взаємними зобов'язаннями.

Громадські організації бачать себе помічником формальних інститутів і органів влади. Вони діють у різних, але рівнобіжних політичних сферах. Вони не збираються відбирати роботу у формальних інститутів, вони роблять громадську роботу, хоча їхні зв'язки з органами влади можуть бути тісними, у той же час вони не офіційні і не формальні. Асоціації наводять мости між публічною сферою органами влади. Вони створюють лабораторії, де рядові громадяни і представники установ можуть обговорювати проблеми в неофіційній обстановці, в остаточному підсумку приходячи до взаєморозуміння, переборюючи офіційну ієрархію, вони в буквальному значенні збирають людей за „круглим столом" (так звичайно сидять учасники зборів), де люди можуть посидіти і поговорити. Такий підхід моделює новий тип політичних взаємин, тобто досвід людських взаємин і підходу до проблем, що здобувається в громадських асоціаціях, може використовуватися при вирішенні проблем і поза громадськими групами. Це наближає нас до нового типу політичних відносин, що згодом можуть розвиватися вже поза рамками асоціацій.

Червоною ниткою через цю книгу проходить ідея про те, що громада, громадськість повинна стати складовою частиною політики для того, щоб реформи продовжувалися. Основні суспільні проблеми вимагають зусиль саме місцевих громад. Є цілий ряд неделегованих суспільних повноважень, спрямованих на те, щоб політика працювала так, як, власне, вона повинна працювати. Звичайно, це стосується проблем освітньої реформи й економічного розвитку.

У роботі Рональда Хейфеця є одна дуже гарна аналогія, що ілюструє роль громадськості. Хейфець - професор політології Гарвардського університету. Однак він також має ступінь доктора медицини, тому не дивно, що він вдається до прикладів зі свого лікарського досвіду. Він пропонує типологію захворювань, що починається з „механістчних" захворювань - їх можна вилікувати досить просто - і закінчується найсерйознішими захворюваннями, природа яких не зрозуміла, а засобів лікування не знайдено. Уявіть собі різницю між зламаною рукою і важкою формою раку. У таких важких випадках пацієнт і лікар повинні поєднувати свої зусилля. Найскладніші політичні проблеми також не мають чіткого визначення, природа їх не зрозуміла, а засоби для їх вирішення не вироблені. І основне навантаження лягає не стільки на професіоналів, скільки на громадськість, на місцеву громаду. Це не ті проблеми, які органи влади можуть вирішити самостійно. Імовірність їхнього подолання без суспільної підтримки мізерно мала.

Таким чином, ми хочемо сказати, що громадськість повинна брати участь у політиці на всіх стадіях її розвитку, енергія місцевих громад необхідна для того, щоб реформи продовжувалися. Суть не в тому, що громадськість самодостатня і може існувати без формальних інструментів (уряд), а, скоріше, у тому, що громадськість формує рушійну силу. Насамперед, громадськість незамінна у визначенні цілей, але навіть після того, як вибір зроблений, у громадськості залишається чимало роботи щодо його реалізації.

У розвиток цієї тези - ще одна, навіть смілива ідея. От вона коротенько. Громадськість необхідна не тільки для вирішення певних завдань - важливою є зміна самої природи громадськості.

Іншими словами, мета політики не в зміні характеру урядових чиновників, прийнятті нових законів і програм, мета політики - змінити, поліпшити природу громадськості, створити іншу політичну атмосферу. У повсякденній політиці ми схильні думати, що всяка дія повинна давати визначений результат, програму чи який-небудь матеріальний продукт. Але найчастіше результативні дії відсутні тому, що не створено середовище, сприятливе для них. Кукурудза не буде рости на асфальті. У даному випадку необхідна зміна політичної атмосфери.

Ідея ця дуже продуктивна, але вона може бути неправильно потрактована. Хтось може сказати, що неможливо вирішити наші проблеми, оскільки головним їх джерелом є недосконалість людської природи. Це якоюсь мірою вірно, однак ми не радимо чекати доти, поки людина стане абсолютно сформованою істотою. Інша крайність, коли ми присвячуємо себе винятково створенню „гарних стосунків" і забуваємо про вирішення проблем. Ці крайності можуть повести нас у неправильному напрямку.

Нам, оскільки ми звикли судити про правильність політичних програм за передбачуваними результатами, важко усвідомити важливість відповідної атмосфери і відносин. Наприклад, одна громадська організація, працюючи над реформою освіти, пережила серйозне незадоволення через відсутність „потрібного" рішення. Витративши чимало часу на розгляд різних програм і проектів, люди, зрештою, прийшли до висновку, і замість пошуків того самого „рішення" вони подивилися на себе, на свою громаду як на рішення. Вони знайшли в собі сили змінити взаємини, політичну атмосферу. Зрештою, усі фундаментальні проблеми - це проблеми взаємин, і усі фундаментальні зміни повинні починатися зі зміни відносин.

З міжнародної політики ми знаємо чимало повчальних прикладів важливості зміни відносин. Перше, що приходить на розум, - те поїздка Садата в Ізраїль і візит ізраїльських керівників у Єгипет. Один із самих наочних прикладів можна знайти в країнах Південної Америки. Історія почалася з того, що в одній з латиноамериканських країн, очолюваній військовою диктатурою, успішно пройшов плебісцит, що висловився за вільні вибори. Це була політична перемога над безліччю розбіжностей. „Організатор" плебісциту був власником незалежної радіостанції. Розповідаючи про організацію референдуму, він відзначав розходження між діями, спрямованими на зміну складу уряду, і діями, спрямованими на зміну „місцевих громад", у даному випадку - країни.

У нас не було наміру, говорив він, змінити існуючий режим, оскільки ми побоювалися, що одна революція негайно приведе до іншої. Завданням було не закликати до революції, а створити таку політичну обстановку, у якій революція просто не буде потрібна. Зрозуміло, відчутна була критика з боку тих, хто хотів негайних дій. Але прихильники плебісциту вистояли.

Змінити країну - складне завдання, тому стратегія була така: починати не зі змін на макрорівні, але з послідовності малих кроків. У суд були подані тисячі справ у зв'язку з порушеннями прав людини. Реформатори рідко вигравали процеси, однак їхня мета була не просто виграти кілька судових справ, але створити прецедент і установити більш високий рівень законності в країні. Була організована безліч політичних партій, усі вони виставили своїх кандидатів на виборах. Кандидати від опозиції рідко перемагають, але і їх мета полягала не просто в тому, щоб зайняти депутатське місце, а почати розмову про те, якою повинна бути їхня країна.

Багато громадських організацій і неурядові інститути почали працювати разом, готуючись до плебісциту. Зблизилися церкви, профспілки, університети. Бар'єри, що розділяли їх, почали валитися. Щира мета полягала не просто в організації референдуму, а в створенні нової громадської інфраструктури в країні. Однак кількість громадських організацій, на думку реформаторів, була недостатня. Потрібні були сильні зв'язки між цими організаціями.

Організатор кампанії не мав ілюзій щодо складності завдання, яке стоїть перед ним. Навіть плебісцит, що підтримав ідею вільних виборів, не гарантував результату, до якого він прагнув. Створення об'єднання для побудови нового суспільства було сприйняте як довгострокове завдання. Однак ні в організатора кампанії, ні в його колег не було сумнівів щодо обраної мети: вони хотіли змін політичної суті своєї країни.

Таке політичне завдання вимагає участі всього суспільства. Тільки громадськість може змінити громадськість, і тільки місцева громада може змінити місцеву громаду.

Що спонукає людей братися за вирішення таких завдань? Латиноамериканський приклад - тільки один з безлічі прикладів сучасної історії пошуку людьми нетрадиційних засобів для політичних перетворень. Що спонукає їх до настільки інтенсивної участі у політиці? Частково це залежить від того, як розуміється політика.

Запитайте людей у цій країні, чи цікавляться вони політикою. І, швидше за все, ви почуєте цілу лекцію про те, як мало вони хочуть бути пов'язані з політикою в її традиційному розумінні. Ми пов'язуємо поняття „політика" і „уряд". Під політикою більшість людей розуміють зовнішню активність у зв'язку з виборами офіційних осіб і прийняттям законів. Поширені політичні теорії описують участь у політиці як акт тиску на уряд чи вплив на вибір урядових чиновників, акт впливу на рішення, прийняті в урядових сферах. Звичайно, це один з типів політики і політичної участі, але далеко не єдиний. Запитайте людей, чи турбує їх стан повітря, яким вони дихають, чи шкіл, до яких ходять їхні діти? І ви відчуєте реальну заклопотаність тих, хто не хоче мати нічого спільного з „політикою". Люди часто розглядають свою участь у справах громади як суспільну діяльність. А це якраз і є суспільною політикою.

Інша причина, з якої люди займаються політикою, - це ті можливості, що вона їм дає, можливості змінити власний характер і характер громади, у якій вони живуть. Це не можливість досягти якоїсь вузької мети чи реалізувати особисті наміри, не та можливість, що штовхає людей на вуличні мітинги. Радше, це можливість більш повно реалізувати свій потенціал. Саме це і є суттю громадської політики місцевої громади.

Ті, хто, прочитавши цю книгу, перейнявся викладеними в ній ідеями, усе ще може задаватися питанням: „З чого я можу тепер почати?" Найкоротша відповідь на питання така; „Почати потрібно з розмови". Шукайте інших людей, що поділяють вашу заклопотаність, піднімайте питання, що повинні стояти на порядку денному у вашій громаді, продовжуйте підключати до розмови нових людей. Йдіть у ті організації, що здатні діяти як форуми. Просіть їх допомогти додати діалогу всебічно зважений характер. Шукайте чи створюйте громадські асоціації, що дадуть "простір" для реалізації вибору. Будьте готові до терплячості. Пам’ятайте, що жоден конструктивний крок не буде даремним, а зміни в місцевій громаді - це еволюційний процес.

---

Головна сторінка | ЦПД | КП ЛНУ | Програми навчання | Реєстрація на навчання | Навчальна література | Викладачі | Бібліотека | Ресурси | Новини | Книга відгуків | Пошук

© Центр політичних досліджень, м.Львів, 2001.
E-mail:cpdfd@franko.lviv.ua, Контактна інформація.
Design: Yuri Hajduk.
Останнє поновлення 13/06/2001