РОЗДІЛ IV. ХАРАКТЕРИСТИКА ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ УКРАЇНИ

4.1. Принципи класифікації партій

Існують чотири джерела суспільних конфліктів ери модернізму: центрально-периферійний, державно-церковний, землеробсько-індустріальний, капіталістично-робітничий. Саме ці конфліктні лінії визначають контури партійних систем. Враховуючи засадні характеристики і функції партій різного типу можна виділити типи світоглядних, ідеологічних партій (ліберали, консерватори тощо), “класових” партій, партій інтересів (робітничі, селянські тощо) та кадрові партії (вибіркові чи елітні, конфесіональні, релігійні) і масові партії (Танчер, Карась, Кучеренко, 1997).

Традиційним і найбільш поширеним принципом класифікації партій є застосування ідеологічно-теоретичного критерію. За цією ознакою партії поділяються на ліберальні, консервативні, соціалістичні, комуністичні, клерикальні, націоналістичні. З часів Великої Французької революції поділ політичних сил на “лівих”, “правих”, “центр” є загальноприйнятним. Ліві партії тяжіють до радикально-революційних методів діяльності, до соціалістичної і комуністичної ідеології. Праві партії – це консервативні, буржуазні політичні сили, що орієнтуються на стабільність і негативно ставляться до революції. Центр займають помірковані політичні сили, котрі прагнуть компромісів, співпраці, примирення крайніх політичних полюсів (Сморгунов, Семенов,1996).

Й.Тезінг (1997) виділяє наступні типи партій: світоглядні, партії виборців, знатних людей, членів, кадрів, масова і народна партії.

На думку В.Якушика, для створення комплексної типології політичних партій доцільно згрупувати головні критерії їхньої класифікації у чотири блоки: теоретико-ідеологічне підґрунтя та політична платформа партії; соціальна база партії; специфіка генези (процесу виникнення) та організаційних структур партії; статус і роль партії у політичній системі та в суспільстві в цілому (Голобуцький, Криворучко, Кулик, Якушик, 1996).

А.Білоус (1993, 1997), О.Семків, В.Шпилюк та А.Пашук (1993) запропонували наступні класифікаційні системи:

а) за походженням (буржуазні, пролетарські);

б) від юридично-політичної ситуації (легальні, нелегальні);

в) за методами і засобами діяльності (авангардні, парламентсько-електоральні);

ґ) за статусом у політичній системі (урядові, опозиційні); 

г) за функціональним критерієм (“індивідуального представництва”, “соціальної інтеграції”);

д) за світоглядом (“ідеологічні”, “ділові інтереси”);

е) за політичними платформами (прогресивні, реакційні; за цим критерієм може бути й інший поділ);

є) за організаційною структурою (кадрові – спираються на відомих людей і мають на меті підготовку виборів і забезпечення підтримки з боку виборців; масові – мають велику кількість фіксованих членів);

ж) за соціальною базою членів та електорату підтримки;

з) за характером членства (децентралізовані, централізовані).

Виділяють також партії політичного авангарду (ленінський тип); ті, що діють переважно у виборчих компаніях, парламентські та “партії-общини” (“партія-клуб”) (Кухта, Поліщук, Романюк, 1992). Можливі й інші параметри визначення характеру політичних партій.