| Зміст | Вперед | Назад |
Суть
категорії "ідеологія"
Комунізм
(марксизм), неокомунізм
Соціал-демократія
(демосоціалізм, соціальна демократія)
Лібералізм,
неолібералізм
Консерватизм,
неоконсерватизм
Фашизм,
неофашизм
Національна
демократія
Націоналізм
Інтеграціонізм
Інші
суспільно-політичні концепції
Ідеологія – це внутрішньо логічна, узгоджена система філософських, політичних, правових, етичних, естетичних соціальних поглядів, визнаних великою кількістю людей. Рівень розвиненості ідеології визначається багатством явищ, що підпадають під її аналіз, та відсутністю суперечностей в її логічній побудові.
Як вважають деякі дослідники (Лісовий, 1997; Михальченко, Журавський, Танчер, 1997), наукове вивчення ідеологій в Україні, з відомих причин, сьогодні лише розпочинається. Лише українські дослідники з Заходу виконували дослідження на належному рівні. Водночас, у сучасній Україні жодна з ідейно-політичних доктрин не дала відповідей на нові виклики часу, глибоко не вкорінились у політичне життя, однак це не означає відсутності у них будь-яких перспектив, а також немає підстав вважати, що Україна настільки оригінальна у своєму політичному розвитку, що замість загальноусталених у ній отримають розвиток власні оригінальні ідейні течії.
Більшість сучасних дослідників розрізняють такі типи політичних ідеологій, як: комунізм (марксизм), неокомунізм; соціал-демократія (демосоціалізм,соціальна демократія); лібералізм, неолібералізм; консерватизм, неоконсерватизм; фашизм, неофашизм. Позаяк в Україні “хворою” залишається тема націоналізму (націоналістичної ідеології) та широко вживається термін “націонал-демократія”, то будуть охарактеризовані й ці поняття.
З більшою чи меншою долею вірогідності до партій лівого та лівоцентристського напряму, лише серед суб’єктів виборів 1998 року, можна віднести: Прогресивну соціалістичну партію, Комуністичну, блок Соціалістичної і Селянської “За правду за народ, за Україну!”, Соціал-демократичну, Всеукраїнську партію трудящих, Зелених, Духовного економічного i соціального прогресу, Регіонального відродження, Аграрну, “Громаду”, Соціал-демократичну об’єднану, Захисників вітчизни, “Союз”, блок Громадянського конгресу та Партії справедливості “Російсько-український союз “Трудова Україна” за соціальну справедливість”, блок Демократичної та Партії економічного відродження “Народовладдя, економіка, порядок”, блок “Ліберальної та Партії праці – РАЗОМ!”. Останнім часом на соціал-демократичній сутності почала наголошувати навіть така донедавна консервативна партія, як Республіканська (УРП). Не варто забувати про те, що “партія влади” НДП утворилась із двох лівоцентристських партій – Трудового конгресу та Демократичного відродження. Таким чином ліва частина політично-партійного спектру в Україні більш ніж переповнена.
Один з головних речників української лівиці, лідер прогресивних соціалістів (ПСПУ), Н.Вітренко стверджує, що лівих в Україні немає, певна річ, що крім неї. З огляду на те, що сучасні теоретики ПСПУ, КПУ, СПУ не запропонували нових визначень, можна звернутися до класиків комуністичного напряму К.Маркса, В.Леніна і вважати, що лівими будуть партії, які дотримуються двох головних тез – боротьби за диктатуру пролетаріату та проти (за заборону) приватної власності й експлуатації людини людиною. Позаяк обидві тези суперечать Конституції України, то ці положення у рафінованому вигляді відсутні у програмових документах усіх “лівих” партій. Отже, не можна не погодитись з думкою Н.Вітренко про те, що лівих у нас дійсно не існує. Може бути й інший висновок – для партій, котрі називають себе лівими, відсутність зазначених положень у програмах партій є лише тактичним ходом, своєрідним викрутасом, даниною моді та вимогам Міністерства юстиції України, бо інакше партії не будуть офіційно легалізовані. Отже у випадку їхнього приходу до влади, усі ці програми будуть викинуті на смітник (не історії) як нікому не потрібні папірці. А разом з ним будуть відкинуті усі, зараз дуже популярні серед лівих, особливо у контексті львівських подій, розмови про демократію, права людини, плюралізм тощо. Не дивно, що у середовищі сучасних лівих ленінська теорія компромісів набула поширення у вигляді “необхідно бути прагматиками, враховувати реалії життя та навчитись діяти в умовах перехідного періоду”. Вірогідно саме усвідомлення можливості такого повороту подій живить недовіру до лівих у антикомуністів усіх відтінків, тоді як “нові українці” та “партія влади” вбачають у лівих лише чудернацьку ретроекзотику.
Невизначеним залишається питання: “Чи українські наші ліві?” Адже борці “за могучий, великий Советский Союз” виступають під гаслом “Україні статус суверенної держави у федерації з Росією”. Зрозуміти зміст цієї тези дуже важко (для порівняння “Україні статус суверенної держави у федерації з Швейцарією”). Та й саме поняття “державник” викликає в українських лівих чи не алергію.
Парламентаризм залишається ахілесовою п’ятою лівих. Ні комуністична група “239” у Верховній Раді ХІІ скликання, (більшість; при цьому КПРС-КПУ мала й конституційну більшість), ні найбільша фракція КПУ у Верховній Раді ХІІІ скликання (усі ліві складали третину) не мали більш-менш відчутних законотворчих досягнень.
Позаяк праві партії власних гасел не висувають взагалі, або поширюють їх виключно між своїми прихильниками, побоюючись, що їх у них перехоплять, то у суспільстві поширена думка, що гасла лівих прості й переконливі. Дійсно народові імпонують гасла на кшталт “Влада - трудящим і для трудящих!” Безперервне їх повторення можна довести до автоматизму, але у першій сотні виборчого списку партії авангарду пролетаріату лише 1 прохідник, 2 слюсарі,1 машиніст, 2 пенсіонери, 1 безробітна та двічі Герой Соціалістичної праці О.Парубок. Певно необхідно говорити не про переконливість гасел, а вмілість виборчих технологів КПУ, які нав’язали суспільству бажання слухати, а не думати.
Довершеність ідейної бази лівих та її відповідність реаліям життя також доволі сумнівна. Бо противники приватної власності та продажу землі миряться з приватизацією земельних ділянок під городи, а донедавна войовничі матеріалісти не лише толерують релігії, але й підтримують конкретну Церкву – УПЦ-Московського пролетаріату. Питання ж про те: “Як модернізувати економіку, нічого не змінюючи, не залучаючи досягнень науково-технологічної революції та без відповідних на це коштів?”, – у лівих не стоїть на порядку денному.
Чи єдині ліві і кого до них можна віднести? Власне, як уже зазначалось, швидше це “псевдоліві”. Бо в Україні до них відносять партії:
Комунізм (марксизм), неокомунізм
Предтечами комунізму, соціалістами-утопістами вважаються Т.Мор, Т.Кампанела, Р.Оуен. Засновниками – К.Маркс, Вейтлінг, інші. У доконаній (ортодоксальній) формі абсолютизує інтереси класів, тобто соціальних груп, визначених відношенням до способу виробництва, їхньою роллю в економічному житті. Основними постулатами є: необхідність соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату; тотальне усуспільнення засобів виробництва; централізоване планування-регламентація з боку держави процесів виробництва і розподілу продукції; відсутність ринкових відносин; заборона приватної власності (є лише публічна); декларативна рівність умов всіх громадян; заперечення соціального, ідеологічного і політичного плюралізму.
У другій половині XIX ст. робились неодноразові спроби у компартіях (Югославії, Італії, Франції, Іспанії) ревізувати марксизм, модернізувавши його під сучасні умови. Ці компартії відмовились від принципу диктатури пролетаріату, допускали існування приватної власності (багатосекторноїекономіки) та політичного плюралізму тощо. Доктрина “єврокомунізму” не отримала широкого поширення і залишилась популярною лише у країнах Західної Європи.
С.Рябов і М.Томенко (1996) вважають, що український комунізм принципово відрізнявся від традиційного російського (радянського) комунізму. Український комунізм став відгалуженням національної революції 1917 року і з перших кроків своєї організаційної та політичної діяльності поєднав два елементи: самостійність, як умову комуністичної революції, та те, що соціальні перетворення мусять іти в контексті національних. Дослідники дають ретроспективу організованого українського комуністичного руху і вважають, що ідеї українського комунізму залишилися на рівні поглядів поодиноких державних та громадських діячів. Очевидно, що в сучасних умовах український комунізм повинен гармонізувати не лише соціальну та національну (в розумінні української політичної нації) ідеї, але й розв’язати проблему стратегії геополітичного співіснуваня України та Росії.
Соціал-демократія (демосоціалізм, соціальна демократія)
Виникла у сучасному розумінні на початку XX ст. як антитеза до негативних сторін капіталізму з одного боку, та насильства і політичних репресій комунізму з іншого. Як політичний рух, виникла в Німеччині ще у XIX ст. Головні ідеї соціальної демократії: справедливість – рівність не лише стартових можливостей, але й умов, а, по можливості, й результатів; свобода – можливість робити все, що не завдає шкоди іншим людям; солідарність – можливість для людини, яку спіткала життєва невдача, розраховувати на допомогу суспільства і держави. Визнає право приватної власності (включно і на землю) не лише як доцільність, але і з точки зору захисту прав людини. Декларація Соціалістичного Інтернаціоналу, який відбувся у 1959 р. у Франкфурті на Майні, відзначає чотири основні принципи “демократичного соціалізму”. Це – політична, економічна, соціальна і міжнародна демократія. Принципи соціал-демократії – свобода, справедливість, солідарність – відрізняють її від ліберал-консервативних партій (Гур, 1997; Попович, 1997а).
Сучасна соціал-демократія у контексті європейської інтеграції визнає відмінність, але головним моментом вважає потребу посилення суспільної відповідальності, побудову інститутів демократично розвиненої держави. При цьому нерівність вважається не просто несправедливою, але й неефективною (Ітвелл, Еллмен, Карлсон, 1998).
Соціал-демократичний рух в Україні виник на початку 1900-х років і швидко став провідним явищем українського політичного життя. Саме соціал-демократам разом з соціальними лібералами судилося зіграти провідну роль у формуванні незалежної української державності на початку ХХ ст., коли контрольована ними Центральна Рада проголосила незалежність України (Вовк, 1997).
Соціал-демократія захищає принцип нації, організованої державою і громадянським суспільством (нація як суспільство або політична нація), всупереч націоналістичній міфології нації як “землі і крові” (нація як спільнота). Патріотизм соціал-демократа – гордість народу тим, що він здатний правити сам собою. Етнічна приналежність не може бути приводом ані для привілеїв, ані для урізання прав будь-якого громадянина України (Попович, 1997б).
Коли йдеться про національну ідею, не слід розуміти її виключно в етнонаціоналістичному плані, у плані протиставлення своїх цінностей усім іншим духовним спрямуванням, у плані визнання виключно своїх позицій дійсно цінними, такими, що повинні обов’язково бути сприйняті відповідним етносом. Українська національна ідея, українська державність, українське громадянство, інші державні та громадські інститути, поряд з етнічним передбачають і поліетнічний підхід, який забезпечує більш повне уявлення про ті процеси, які нині характеризують суспільне і державне життя в Україні (Медведчук, 1997).
Для лівоцентристів уроком історії стала відмова від тотальної націоналізації (одержавлення) як засобу досягнення соціальної справедливості і від прагнення надати одній формі власності безумовного домінування в ідеологічній сфері. Для партій цього спрямування соціалізм, тобто суспільство соціальної справедливості, солідарності і свободи, нерозривно пов’язаний із загальними принципами демократії, виробленими багатотисячним розвитком людства (Грабовський, 1997).
В умовах глибокої кризи та значних труднощів процесу реформ саме цивілізовані сучасні соціал-демократія та соціальний неолібералізм європейського ґатунку можуть стати єдиною альтернативою відновленню популярності комуністичної системи серед значної частини населення (Вовк, 1997). Еволюція в напрямку до соціал-демократизму тих політичних кіл, які не хотіли б ототожнювати себе з комуністами, йде повільно. Фактично значної політичної сили, яка б не руйнувала нової демократичної системи, а в її рамках протиставила альтернативну політичну візію, – тобто так званого “лівого центру”, – в Україні не існує. Як, до речі, і в Росії, і на більшій частині пострадянського простору (Попович, 1997в).
Класичний лібералізм виник у Європі в XVIII–XIX ст. Він ґрунтувався на політичних ідеях Дж.Локка,Ш.-Л.Монтеск’є, А.Сміта, Е.Канта, В.Гумбольта, А.Токвіля, Т.Джефферсона та інших.
Були обґрунтовані демократичні права і свободи: свободи особи, слова, релігії, зборів, друку, приватної власності, недоторканість і право на політичну опозицію; обмеження прав держави – невтручання держави в економіку, участь у виконанні лише тих функцій, які суспільство не може виконувати ефективно; поділ влади – як гарантія проти державного свавілля. Чітке розмежування і виділення громадянського суспільства і держави як самостійних сфер суспільного життя. Ідеальним вважалася політика вільного розвитку капіталістичних відносин, невтручання держави в економіку, демократизація усіх державно-правових інститутів.
У процесі еволюції капіталізму, утвердження домінування монополій з’ясувалося, що ці ідеї не забезпечують гармонійного розвитку суспільства. У першій половині XX ст. (особливо під впливом науково-технічної революції) засадові положення класичного лібералізму були переглянуті, наслідком чого стало виникнення неоліберальної ідеї (демократичний, соціальний лібералізм).
Неоліберальна ідея “відповідальної держави” виходить з необхідності партнерства між урядами, бізнесом і працею на всіх рівнях господарського механізму, зміщення центру ваги із заборонних заходів на стимулювання; значних державних капіталовкладень в основні фонди невиробничої сфери (видатки на освіту, охорону здоров’я, підвищення кваліфікації персоналу). Зроблена спроба переосмислити характер взаємовідносин суспільства, державно-політичної системи. Враховуючи формальний характер політичної свободи та її придушення ринковими і грошовими інтересами, проблема свободи набуває інтелектуального забарвлення. Вона переводиться у сферу моралі і культури. Справедливість – це насамперед політична, або “формальна” справедливість, яка визначає принципи забезпечення свободи і права всіх громадян (Семків, Шпилюк, Пашук, 1993). Саме теорія неолібералізму, яка на теоретичному рівні подеколи межує з еклектизмом, є найкращою ілюстрацією ідеї конвергенції.
Соціал-демократія поділяє з лібералами підхід до держави як “допоміжної” сили в суспільному житті: уряд повинен “всього лише” вирішувати проблеми, які не можуть самі вирішити окремі громадяни, місцеве самоврядування і приватний сектор економіки. Ліберальні реформатори і соціал-демократи враховують ту незаперечну, підтверджену великим історичним досвідом істину, що тільки приватний бізнес і конкурентне середовище спроможні створити умови для швидкого економічного піднесення. Різниця між ліберальним та соціал-демократичним підходами полягає в оцінці ролі держави в перетвореннях (Попович, 1997).
Ліберальні ідеї в Україні були безпосередньо пов’язані з соціальними та розглядалися в національному контексті. Саме такою була позиція М.Драгоманова. Якщо ліберально-національний характер його праць доволі часто згадуваний, то на соціально-ліберальну детермінанту варто звернути увагу (Томенко, 1997).
Українські ліберали орієнтуються на економіку західного типу, вважають демократію кращим способом для вирішення соціальних конфліктів, виступають за національну толерантність, плюралізм дій та думок, у приватному житті їх характеризують свобода зовнішнього вигляду та поведінки, покладаються на себе. Чим вища освіта, тим більший ступінь прийняття лібералізму (Бова, 1997). Концепція “громадянського суспільства” формувалася в системі соціальної демократії, у той час коли теоретики лібералізму були достатньо критичні до неї. Однак у добу посткомунізму саме ліберальна версія “громадянського суспільства” стала не просто пріоритетною, а домінуючою в політологічних та політичних дискусіях. Українські соціал-демократи більшості напрямів та спрямувань послуговуються цією ліберальною версією “громадянського суспільства” з домінантою інтересу особи над всіма іншими (Томенко, 1997).
Варто зазначити, що нині в Україні не існує політичної партії, що по-справжньому б пропагувала і відстоювала ліберальні цінності: ЛПУ – постійно тяжіє в бік соціал-демократії (то спроба змінити назва на “ліберально-трудова”, то блок з соціал-демократичною Партією праці); УПШП – є маленькою, невпливовою та фактично не діє; ЛДПУ, хоча й має достатню історію (не лише серед ліберальних партій, але й серед українських партій загалом), однак так і не стала чинником української політики також є маленькою, регіонально нерозгалуженою. Сучасним українським лібералам не вдалося поєднати поширені у суспільстві ліберально-демократичні цінності (хоча й не усвідомлені більшістю населення) з організаційною розбудовою партії. Як наслідок – виникнення партії “Демократичний союз”, що задекларувала опертя саме на ліберальну суспільно-політичну доктрину.
Консервативні ідеї притаманні всій історії людства. Консерватизм спрямований на збереження, підтримку таких форм державного і суспільного життя, що історично склалися, насамперед морально-правових засад. Консерватизм – це традиція, релігійність, держава, нація, сім’я, авторитет, свобода і відповідальність, природна нерівність людей, скептицизм.
Ідеології консерватизму притаманні такі риси: інтегративна свідомість і традиційна мораль як основа збереження нації; національна держава, як оптимальна для людської спільноти; суспільство формується нацією, мовою, культурою; підкреслення ролі еліти як суспільної групи, покликаної раціонально керувати суспільством; природна нерівність людей та ієрархічність побудови суспільства; мінімальне втручання держави в економіку при сильному державному контролі за політичною сферою.
Наслідком неоконсервативного переосмислення суспільних та економічних процесів стали наступні зміни у внутрішньополітичній, економічній, соціальній, культурній та зовнішньополітичній сферах (Сікора, 1997). Неоконсерватизм – це пошук балансу між деструктивністю необмеженої ринкової стихії та неефективністю тотальної державної регламентації. Для нього характерні антиегалітарні тенденції, антипротекціоністська і монетаристська економічна стратегія, вимоги збереження законності і порядку. В організації суспільного життя неоконсерватизм ґрунтується на необхідності універсального морального порядку внаслідок обмеженості сфери людського розуму. Протиставлення держави і громадянського суспільства вважається згубним.
Головні постулати української консервативної течії у ХХ сторіччі закладені В.Липинським, С.Томашівським, В.Кучабським. Причому усі три основоположники запропонували три різні форми державного правління: класократичну правову монархію на засадах гетьманату (В.Липинський), правову клерикальну монархію (С.Томашівський), військову монархію (В.Кучабський). В.Липинським запропонована власна концепція національної ідеї, об’єднуючої українське суспільство, – принцип “територіального патріотизму”. Український економіст-консерватор М.Тимофіїв запропонував забезпечити введення власної національної валюти – гривні – через підтвердження цукор та хлібом, а не традиційним золотом, що й було втілено за часів гетьманату П.Скоропадського у 1918 р. (Рябов, Томенко, 1996).
Виник в Італії у 1919 р. У 1919 р. італійські фашисти на чолі з Б.Муссоліні прийшли до влади. Характерними рисами фашизму як ідеології є: ієрархічність побудови суспільства і тотальний контроль з боку держави за політичною сферою, інтегративна свідомість і зверхність інтересів нації (чи швидше раси), створення “образу ворога”; пріоритет зовнішньої політики над внутрішньою. Відрізняється доктринерством, намаганням проголосити інші ідеології “ненауковими”, “несправжніми”, “реакційними” та на цій підставі знищити як самі ідеології, так і їхніх носіїв.
Неофашизм відрізняється вимогами перегляду кордонів, обмеження імміграції, збереження “чистоти нації” у расовому розумінні, “наведення порядку” тощо.
Народний Рух України називає свою ідеологію національно-демократичною. Тому характеристика її подана у відповідності з поглядами на неї саме цієї організації (Ключковський,Цимбалюк, 1995).
Це нерозчленована синтезуюча ідеологія, що поєднує цінності центристських класичних ідеологій – лібералізму, консерватизму, соціальної демократії – в умовах відсутності або недостатньої сформованості власної держави, і ставить за мету реалізацію цих цінностей в національній демократичній державі. Автори вважають, що ідеологічна спрямованість партії визначається не текстами програм, а політичною практикою і, насамперед, якими цінностями і на користь яких партія охоче поступається в кризових ситуаціях (це надзвичайно слушне зауваження для української дійсності щодо важливості політичної практики стосується усіх партій). Тому вони не відносять до націонал-демократичних такі партії, як УРП,КУН.
Головне гасло НРУ – “Державність, демократія, реформи”. Ці ідеологічні цінності мають своє продовження у такому вигляді (на думку теоретиків Руху): державність – держава – нація – консерватизм; демократія – свобода – лібералізм; реформи –розвиток економіки – соціал-демократія.
Рух влаштовує не будь-яка держава, а демократична, створена реформами, які здійснює українська політична нація.
Ця спроба поєднати в одне ціле три різні ідеології має на меті розширення соціальної бази партії. Очевидно, це результат ще не подоланого тоталітарного мислення про необхідність масових партій. Така доктрина приречена на поділ і спеціалізацію в межах кожної конкретної ідеології, а тому не може бути предметом розгляду вчених-політологів, а є лише розхожим терміном публіцистів.
Це одна з найбільш суперечливих ідеологій, що мають місце в українській дійсності у тому сенсі, що навколо українського націоналізму довгий час існували не наукові дослідження, а політичні та публіцистичні домисли і спекуляції.
Вихід у світ ґрунтовного дослідження Р.Шпорлюка (1998), як на мене, остаточно розставив усі крапки над “і”. Це дослідження зняло питання щодо науковості націоналізму як суспільно-політичної доктрини. На думку Р.Шпорлюка, батьками наукового націоналізму є Ф.Ліст, Ж.-Ж.Руссо, Й.Г.Гердер, Е.Берк
Націоналізм в українській політичній термінології під кінець XIX ст. – поняття однозначне з активною національною свідомістю та патріотизмом. Це виключно політичний рух і має назву інтегральний націоналізм (Лисяк-Рудницький, 1991). Український націоналізм треба розглядати як ідеологічний і політично програмовий рух з чітко виробленою програмою мобілізації національних сил до боротьби за визволення, закріплення і розбудову української держави та впорядкування людських стосунків у цій майбутній державі українського народу. Український націоналізм це не тільки політико-програмовий рух, але й також філософія національного життя, співвідношення окремих груп всередині нації й ролі та обов’язків одиниць в суспільстві. Відносно ієрархії вартостей, український націоналізм ставить духовно-ідеологічні аспекти на перше місце і з них будує свою політичну програму (Пундик, 1966). “Національна революція – це насамперед духовно-політичний переворот у царині думки, волі й чину української нації”, – В.Мартинець.
В українському націоналізмі розрізняються два напрямки: ліберально-демократичний, який може розглядатися як продовження традицій, характерних для австрійського періоду історії Галичини та незначного відтинку часу протягом якого тут існувала власна державність; “інтегральний націоналізм”, який має риси виразно тоталітарного характеру і виглядає закономірним породженням епохи, коли агресивно шовіністична політика польської держави у Галичині спричинила відповідне посилення ксенофобських настроїв в українському середовищі (Фільц, Невелюк, 1997). На думку Т.Стецьківа (1999) з посиланням на американських дослідників Дж.Армстронга, А.Андерсона, Е.Геллнера, національна демократія є одним з різновидів націоналізму – фактично, ліберальним націоналізмом.
Ідеологом, теоретиком націоналізму (інтегрального) став Дм.Донцов. Варто зазначити, що у 20–30-х роках, коли формувалася ідеологія українського націоналізму, у Європі були надзвичайно популярні “націоналістичні” і революційні рухи, зразком для яких був італійський. Водночас українські революціонери мусили боротись як проти польської “пацифікації”, так і совєтсько-тоталітарного “визволення”. Саме цю політичну і психологічну атмосферу необхідно брати до уваги при аналізі текстів Дм.Донцова. Це заклало в основу філософії націоналізму не лише ідеалізм, але й думку, що в основі розвитку світу, співжиття між народами лежить боротьба між цими народами (Баган, 1994). Не випадково, що І.Лисяк-Рудницький (1991) відзначав: “Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі, продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східної Європи: хорватські усташі, румунська Залізна гвардія, словацькі глінківці, польський ОНР тощо.
Наявність інтенсивного націоналістичного руху дозволяє деяким дослідникам (Рудакевич, Гутор, 1998) вичленовувати культуру національно-визвольної боротьби українського народу та віддавати їй належне у становленні суверенної України.
Сучасні українські націоналісти намагаються відтворювати стиль, емоційність, орфографію текстів своїх попередників. “З-поміж інших людських спільнот – класів, партій, конфесій – ми визнаємо найвищою цінністю духову, кровну і політичну спільноту вільних людей – націю” (Жижко, 1997, с.19). Живий організм нації характеризує духові, вольові та інтелектуальні чесноти й членів. Нація виступає як одухотворена істота, що пливе понад часом і минущими вартостями. Вона сприймає себе і сприймається іншими як самодостатня структура зі своєю вдачею – національним характером, державними потенціалами, своїми історичними завданнями (Жижко, 1997, с.8).
Далеко не всі дослідники розуміють націоналізм як наукову теорію, що потребує ґрунтовного, всебічного дослідження. Прикладом такого непрофесійного підходу до справи може служити стаття Є.Бистрицького “Чому націоналізм не може бути наукою” (1994). Ці “політологи” сприймають буквально такі вислови: “українські націоналісти розуміють державну самостійність України не тільки поза чужинецькою контролею, не просто поза союзами, співдружностями, а як домінування цієї держави у відведеному їй історією геополітичному просторі. На цьому просторі сьогодні розпочинається відлік історії” (Жижко, 1997, с.4).
Однак навіть найпослідовніші борці за українську державну незалежність – члени Організації українських націоналістів - виголосили і дотримуються принципу: “Україна – спільне добро всіх її громадян”. Така ревізія традиційного націоналістичного курсу, відображеного у гаслі: “Україна для українців!”, – відбувається добровільно (Свідзинський, 1997; Старик, 1997). Толерантне ставлення до представників інших етносів (російською – “інородцев”) усе ж таки української національної культури видатне, є внеском у світову цивілізацію (Ковтун, 1998).
Як вважає А.Дуда (1997), можна узагальнити, що націоналісти в Україні апробують модель приходу до влади з використанням дисциплінованих парамілітарних відділів і гасел силових перетворень. УНА створила УНСО, ДСУ – Варту ДСУ, КУН – ГСПО “Тризуб”, СНПУ – “народні загони”. Крім того, УНА активно розробляє тему “шоу революції”.
Націоналізм потребує ґрунтовних наукових досліджень, що не є темою цієї роботи. Вірогідно, націоналізм дійсно не може вважатись окремішньою ідеологією. Він повністю відповідає консервативній ідеології, але в умовах національно-визвольної боротьби. Щодо окремих маргінальних висловлювань деяких осіб із застосуванням націоналістичної термінології, то вони залишаються на совісті цих осіб і не стосуються безпосередньо самої ідеології.
Це типово українська пострадянська посттоталітарна суспільно-політична доктрина, яка не базується на жодній з існуючих у західному суспільстві політичних ідеологій. В її основу покладена система поглядів, які ґрунтуються на гіперболізації соціально-економічних досягнень СРСР та внеску в них РРФСР. Інтеграціоністи змальовують радянську дійсність у позитивній тональності, негативно протиставляючи сучасну українську дійсність, абстрагуючися від того, що українська економічна криза веде початки від радянських економічних деформацій. В ієрархії цінностей інтеграціоністів чільне місце займає відновлення союзу країн, що донедавна входили до складу СРСР. Саме в цьому напрямі планується змінювати як конкретне українське суспільство, так і політичний устрій усіх сусідніх держав. При цьому химерно поєднуються в єдину назву абсолютно непоєднанні категорії, даючи “Союз суверенних держав”.
Елементи інтеграціоналізму містять програмні документи цілої низки українських політичних партій, позаяк їхні автори розраховують на електоральну підтримку з боку російськомовного населення.
Інші суспільно-політичні концепції
Існують також інші доктрини державного та суспільно-політичного устрою. Це різні радикальні (“екстремістські”) течії лівого і правого напряму, релігійні (клерикальні) та екологічні доктрини. Вони спрямовані на пошуки нових економічних, політичних, культурних форм організації життя сучасного суспільства. Але цілісної системи поглядів ці суспільно-політичні доктрини не мають, що й було яскраво підтверджено “антиполітичною” технологією ведення виборчої кампанії’98 Партією зелених України. ПЗУ створена за західноєвропейською “калькою” і є квазі-партією. Екологічний – це один з нових соціальних рухів, які позначаються поняттям “нова політика” або “неопопулізм” (термін Ю.Хабермаса). З посиленням екологічного руху та його інституалізацією у формі партій зелених постало питання про політико-ідеологічну спрямованість екологізму. Виділяються чотири основні положення, сформульовані зеленими ФРН: екологія, соціальна відповідальність, демократія, ненасильство. Зелені зорієнтовані на гуманні та індивідуальні потреби людини як основу політичної моралі на противагу матеріалістичній парадигмі розподілу, тобто перехід від матеріальних до постматеріальних цінностей і нової якості життя. У парламентській діяльності західні зелені найчастіше блокуються з генетично близькими лівими. Особливістю українських зелених є те, що ПЗУ успішно подолала 4% бар’єр за умов відсутності розвиненого екологічного руху в Україні, неуваги населення до техногенних факторів ризику (лише конкретні аварії, що призводять до побутових незручностей активізують місцеве населення на подолання негараздів). Стратегічні постматеріалістичні проекти західного екологізму сприймаються у нас переважно як екзотика або фантазування. Отже головним чинником перемоги українських зелених на виборах’98 стало використання гуманістичних принципів, загальнолюдських цінностей, винесених поза межі традиційного політичного поля на тлі екології (Швець, Шуваєв, 1998). Чи стане ПЗУ реальною політичною силою, тобто чи буде тривалість її життя довшою за тривалість політичного життя її керівництва на цей момент покаже час. На сьогодні ж ПЗУ не реалізують таких важливих функцій партії, як ідеологічну та проективну.
| Зміст | Вперед | Назад |