РОЗДІЛ IІI. СУЧАСНІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

3.1. Функції суспільно-політичних доктрин

Основою програмних положень політичних партій є суспільно-політичні доктрини. Вони виходять з існуючих політичних ідеологій. У сучасному розумінні ідеологія – це система поглядів щодо основних принципів організації суспільства, його цінностей та місця у ній людини. Ідеологія складається з трьох елементів: образу дійсності (того, що відбувається у конкретному суспільстві та поза ним); аксіологічної системи (ієрархії цінностей); практичних вказівок (методології діяльності для зміни або збереження існуючого стану справ у суспільстві) (Голобуцький, Криворучко, Кулик, Якушик, 1996).

Суспільно-політичні доктрини визначають політичний курс, стратегію і тактику партій, їхню діяльність як суб’єктів політичного процесу. Вони віддзеркалені у програмах і політичних платформах партій і є суттєвою умовою їхньої дієвості у виборчих кампаніях. Певною мірою вони визначають електоральну поведінку громадян (Семків,Шпилюк,Пащук, 1993).

Питання місця і ролі ідеологій надзвичайно важливі для посттоталітарних і особливо пострадянських суспільств. “Ідеологія – як наркотик. Звикнувши до її догм, важко їх позбутися”, – Л.Кравчук (Кравчук, 1994). Водночас існує серйозна проблема адекватності сприйняття. Якщо подивитися на ідеологію, як на витоки, які формують світогляд, що проходять від вершини суспільства, то неможливо не помітити, що її положення доходять до “адептів” в неповному, спотвореному вигляді. Надто глибока була прірва між таким інтелектуальним або правлячим шаром та масивом суспільства. Можна говорити про два народи, які не тільки розмовляли різними мовами (довгий час буквально), але й мислили, маючи різні культурні координати (Немчинов, 1995).

За умов відсутності протягом тривалого часу традицій політичного плюралізму ані соціально-економічне, ані політичне підґрунтя класичних ідеологій просто не могло існувати. Одноманітна тоталітарна спрямованість комуністичної ідеології майже звела нанівець і систему цінностей, характерних для інших ідеологій. Відомо, що повернення на стовповий шлях цивілізації не відбувається за два чи три роки (Білоус, 1993). Більшість сучасних українських партій ще не мала можливості для перевірки реальності та обґрунтованості своїх претензій щодо виконання головного свого призначення – формування владних структур, покликаних забезпечити ефективне функціонування всього суспільного організму (Литвин, 1994). Звичайно це має місце. Але це не вина, це біда не лише політичних партій, а й усього суспільства.

Тому необґрунтованими є звинувачення політичних партій у тому, що вони доконечно програмно не оформились. Такі звинувачення лунають достатньо часто. На думку В.Литвина, новоутворені політичні організації не спромоглися виробити серйозних політичних і соціально-економічних програм (Литвин, 1992). Після здобуття незалежності України деякі партії впритул наблизилися до завершального етапу свого розвитку, позаяк в їхньому “генетичному коді” запрограмована єдина мета – знищення тоталітарної системи. Вони об’єднали людей, котрі знають, як боротися за Україну, й не відають, як її будувати. Отже, виконавши свою місію, такі формування приречені на самознищення.

Замість того, щоби шляхом постійної діагностичної роботи зберігати можливість об’ємного бачення ситуації, утримуватися від імпульсивних та однозначних практичних рішень, партії в особі лідерів та активу весь час живуть пошуками ворога, не бажаючи розуміти, що політична боротьба передбачає культивовану здатність зберігати стан громадянського миру й утримуватися від провокування катаклізмів.

Загалом демократія – це не стільки конкретика, скільки дух і менталітет. І там, де немає зрілої демократії, – немає й не може бути зрілої політичної культури (Пахомов, 1992). Доки демократичні структури та інституції лишатимуться тільки екзотичним додатком до збережуваної від минулих часів бюрократичної системи, не варто сподіватися на драматичні зміни у залученості переважної частини населення до легітимних форм політичної активності (Головаха, 1992). Демократія має в своїй світоглядно-психологічній основі спрямованість на порозуміння між учасниками процесу, і це бажаніший та перспективніший для нас шлях (Бадзьо, 1995).