2.7. Партії як головний чинник зміни виборчої системи у 1998 році

Партійне життя у 1997 – 1998 роках
Вплив виборчого законодавства на політичне життя
Результати виборів до Верховної Ради України 29 березня 1998 року
Виборчі технології
Виконавча влада і вибори
Групування політичних сил навколо можливих кандидатів у Президенти
Верховна Рада України після першої сесії

Партійне життя у 1997 – 1998 роках

Серед найбільш визначних подій 1997 року – виступ Президента України Л.Кучми при поданні Річного послання до Верховної Ради 21 березня 1997 року, заяви партій і політиків щодо перебігу прийняття бюджету. (Послання викликало переважно негативну реакцію. Один з лідерів КУНу народний депутат М.Ратушний, в інтерв’ю інформаційно-аналітичній радіопрограмі “Тиждень” заявив, що “виборці не побачили у Посланні Президента ніяких рішучих заходів для виконання своїх попередніх зобов’язань. Президент лише різкіше повторив свої заяви двохрічної давності, але “потрібні не заяви, а дії”.) Особливо критично сприйняті положення і висновки президентської промови про те, що “рубікон перейдено, і повороту назад не буде”. Подіями суспільно-політичного життя стали святкування 27 червня І-ї річниці Конституції України, виступ на урочистих зборах Л.Кучми з низкою ініціатив, а також звільнення П.Лазаренка з посади Прем’єр-міністра. Відставку обумовили не лише негативні тенденції розвитку соціально-економічної ситуації, а й внутрішні суперечності у команді Президента та боротьба кланів. Ліві, хоча й підкреслювали опозиційність до Уряду, де В.Пустовойтенко мав помітну посаду Міністра Кабінету Міністрів України, підтримали затвердження прем’єра. Президент також постійно демонстрував позитивне ставлення до Прем’єр-міністра В.Пустовойтенка та Уряду взагалі. Виразом цього стала урочиста презентація нового складу уряду за участі Президента, виступи Прем’єр-міністра на ній і на урочистому засіданні у ПК “Україна” 22 серпня під час святкування Дня Незалежності, а також застосування Президентом права вето на Закон “Про Кабінет Міністрів України”.

Але головною прикметою 1997 року стало правове унормування процесів державотворення та прийняття нового Закону про вибори народних депутатів України. Особливістю закону є запровадження змішаної (мажоритарно-пропорційної) виборчої системи. Більшість політиків скептично оцінювали можливість його прийняття у такому вигляді. Депутати, які відстоювали необхідність залишення старої виборчої системи чи запровадження таких незначних елементів пропорційності, які повністю би дискредитували саму ідею змішаних виборів, мали у Верховній Раді України достатньо сильні позиції. Н.Балюк (Високий Замок. – 1996. – 22.10.) зауважував, що так звані незалежні депутати, а також представники дрібних маловпливових партій відстоюватимуть мажоритарну систему. Але більшість парламентаріїв вважала, що майбутня Верховної Ради України повинна віддзеркалювати реальний політичний спектр і настрої суспільства.

Речниками “мажоритарщиків” стали такі впливової депутати, як В.Гетьман та В.Носов. Опозицію їм склали депутати від КПУ, СПУ та НРУ. Узгоджувальну комісію очолив комуніст В.Мішура. Однак, вирішальний вплив на прийняття закону в остаточному вигляді, на загальну думку, справив голова ВРУ О.Мороз.

Боротьба розгорнулась навколо ролі інституту партій в Українській державі та їхнього значення для становлення і розбудови демократії, громадянського суспільства, інших гуманітарних цінностей. Тому противники пропорційної виборчої системи наголошували на негативах, які вже виявились у житті партій:

• мала чисельність та недостатня структурованість більшості з них (у найкращому випадку члени усіх партій складають 2–3% від загальної кількості виборців) та відсутність яскравих лідерів загальнонаціонального виміру;
• iдейно-полiтична немічність, а звідси невпливовість, відсутність повноцінного парламентського представництва та ефективної електоральної політики більшості з них (з 42 партій повноцінне парламентське представництво мали лише 3);
• навіть відповідним чином орієнтовані виборці не готові віддати голоси за організації, що взяли собі ту чи іншу назву, але не спроможні належним чином вловлювати, формулювати i захищати відповідні суспільні інтереси;
• значна частка українських партій за кілька років існування не заявили себе у політичному житті, не оприлюднили жодного більш-менш суттєвого документа і тому про їхню ідейно-політичну орієнтацію не можна скласти обґрунтованої думки;
• відсутність впливу на процес формування владних структур, що забезпечують ефективне функціонування держави і всього суспільного організму, зумовлює перманентну опозиційність партій та їхнє небажання брати відповідальність за стан справ в економіці;
• монополізація (повна або навіть часткова) пасивного виборчого права партіями виглядає як спосіб виключення з виборчого процесу політично активної частини суспільства, яка з тих чи інших причин не бажає "вливатися" до лав існуючих партій;
• наявність значної кількості політичних рухів, які ставлять під сумнів принципові питання буття суспільства (існування Української держави та приватної власності), тобто відсутній взаємозв’язок між політичною стабільністю і забезпеченням повноцінного політичного представництва;
• відсутність норм стосовно дійсності виборів, що у поєднанні з запропонованим монополізмом партій на висунення кандидатів може призвести до формування неавторитетного парламенту з усіма відповідними наслідками;
• вплив на них претендентів на президентських виборах.

Актуальність перегляду виборчого законодавства зростала з наближенням терміну проведення нових виборів (Зеркало недели. – 1996. – 19 окт.). О.Мороз, на думку В.Кацмана, "очолив ... рух якщо не за чисто пропорційну, то хоча би змішану мажоритарно-пропорцiйну схему майбутніх виборів" (Зеркало недели. – 1995. – 12 окт.). Цiкаво, що представники НРУ, які обстоюють проект, за яким половина депутатів обирається за мажоритарною, а половина за пропорційною системами, висловили припущення, що саме цей варіант підтримає спікер парламенту (Киевские ведомости. – 1996. – 19 окт.). Сам О.Мороз висловився за пропорційну систему як ідеальний варіант, але оптимальним для теперішнього періоду вважає "змішаний" (Киевские ведомости. – 1996. – 1 окт.). Під час зустрічі представників 13 партій з О.Морозом було підкреслено оптимальність обрання частини депутатів за пропорційною, а частини за мажоритарною системами (Киевские ведомости. – 1996. – 28 сент.).

Ю.Буздуган визнавав, що "клани уже мають можливості не купляти окремих політиків, а створювати свої партії i забезпечувати потрібні мандати" (Зеркало недели. – 1996. – 19 окт.). Аргументом на користь виборів за партійними списками стала необхідність усунення багаторазових довиборів, спрощення схеми заміни парламентаріїв, що вибули з тих чи інших причин, i, відповідно, значна економія державних коштів (Киевские ведомости. – 1996. – 19 окт.).

Перехід до суто пропорційної виборчої системи підтримували представники 14 партій (від Державної самостійності України до Комуністичної партії), що створили координаційний комітет з метою узгодження дій. На одній з прес-конференцій В.Кононов поінформував про ініційовану Партією Зелених консультативну нараду політичних партій, проведену при Верховній Раді. У ній взяли участь голови 14-ти партій – від КПУ до КУНу. Незважаючи на кардинально відмінні політичні орієнтації, було ухвалено погоджене рішення про можливе застосування пропорційної виборчої системи (Київський вісник. – 1996. – 24 жовт.).

Участь соціалістів i комуністів у творенні чисто "пропорційного проекту" не завадила представникам цих партій одночасно взяти участь у підготовці проекту від комісії Верховної Ради України з питань державного будівництва, діяльності рад i самоврядування, де обстоювалося обрання за пропорційною системою половини депутатського корпусу.

Теоретична суперечка навколо цього питання на практиці переросла у значну політичну проблему, до якої були втягнуті широкі кола суспільства і яка в остаточному вигляді отримала розв’язання у вигляді фактичної перемоги пропорційників над мажоритарниками. Це виявилось у тому, що закон був прийнятий поспіхом, а весь передвиборний процес був затиснутий у жорсткі лещата часових обмежень.

Відзначалося, що Закон про вибори містить значну кількість суперечностей з Конституцією України, деякі гострі положення страждають компромiснiстю та полiтизацiєю і не стикуються між собою. Неоднозначно трактуються окремі норми закону, які визначають передвиборні та виборчі процедури. Отже Закон про вибори не став інструментом стабілізації полiтико-правової системи конституціоналізму України. Натомість він вніс додаткове напруження у політичне життя. Неоднозначне трактування суто правових норм подіяло дестабілізуюче і призвело до зайвої полiтизацiї усіх вищих керуючих інститутів влади та спроб деяких політичних сил використати таку ситуацію в своїх цілях.

На початок 1997 року можлива схема політичної класифікації політичних партії показана на схемах 3, 4. Напередодні виборів партії перебували у пошуках напрямів активності та найефективніших методів досягнення бажаного результату. Кризовий стан суспільства дає можливість і лівим, і правим активно експлуатувати у передвиборній боротьбі “ідеологію протесту”, з різних ідеологічних позицій критикуючи владні структури. Пріоритет отримала не теоретична діяльність, а вулична та й парламентська активність задля досягнення звичайної відомості, тобто закріплення певних імен або назв у свідомості середнього громадянина (виборця). Проявом цього було зближення змісту парламентської та позапарламентської (вуличної мітингової) активності за рахунок витіснення усіх інших проблем питаннями соціально-економічного захисту населення. Праві партії також усе далі відходили від ліберальних економічних позицій безумовної підтримки державного курсу суспільних реформ, розраховуючи на підтримку виборців, які сповідують переважно етнонаціональні, патріархальні цінності. За умов відсутності “середнього класу” та платформи “центризму” партії цього спрямування опинилися на ідеологічному та практичному роздоріжжі. Це додатково посилювало і без того значну “ліву” асиметрію психології людей.

Увага партій до соціально-економічних питань на тлі домінування у суспільстві лівих поглядів були обумовлені суб’єктивним дуалізмом сприйняття дійсності більшості з громадян. З одного боку, за багатьма важливими показниками матеріальної забезпеченості сучасна родина живе краще, ніж останніми роками “розвиненого соціалізму”. Більше того, якщо в ностальгійно відчуваному минулому необхідні комунальні зручності мала меншість населення України, то останніми роками умови для цивілізованого побуту має вже більшість родин (Головаха, 1997). З іншого боку, численні опитування громадської думки (Українське суспільство,1997; Громадська думка і політика, 1997) переконливо свідчили, що уявлення більшості людей про свій матеріальний стан матиме вирішальний вплив на кінцеві підсумки виборів 1998 року. Позаяк більшість громадян цінують здобуту на руїнах комуністичної системи свободу та разом з тим відносять себе до категорії малозабезпечених, тих, хто потребує захисту, то варто очікувати, що політичні погляди соціал-демократів виявляться найближчими більшості, яка побоюється і тоталітарного реваншу під керівництвом комуністів, і реформаторського спрута “на кістках малозабезпечених”, сповідуваного рішучими лібералами (Головаха, 1997а). Хоча безпосередньо соціал-демократичним партіям віддавало перевагу не так уже й багато опитуваних (Хмелько, 1997). Причому тенденція зростання песимістичних настроїв пов’язана зовсім не з роками незалежного існування України. Це характерно і для 1991 року. У масовій свідомості десятиріччя суспільних змін пов’язане з уявленням про погіршення матеріальних умов життя (Головаха, 1997).

Партійне життя динамічно розвивалося. До грудня 1997 року Міністерством юстиції було зареєстровано 52 партії. Ще до прийняття Закону про вибори значна частина партій намагалася об’єднатись, створити блоки між собою чи з впливовими громадськими організаціями. Однак НРУ, утворивши 22 січня разом з громадськими організаціями блок “Рух – за народ, за Україну”, зробив усе можливе для відмежування від себе інших національних організацій, запропонувавши партіям “Національного фронту” умови, повністю неприйнятні для блокування. Активно діяла ДемПУ під керівництвом В.Яворівського, разом з Партією праці (В.Ландик) та СДПУ/о/ (В.Онопенко) намагаючися перетворити блок “Міст” у впливовий суб’єкт політики, спершися на вплив у регіонах.

Консолідації на лівому фланзі суспільно-політичного спектру попри позірні зусилля О.Мороза створити "широку ліву опозицію до антинародного курсу Президента з метою зміни соціально-економічної орієнтації країни конституційним шляхом" не відбулося – з КПУ вдалося домовитися лише про координацію зусиль на мажоритарних округах, профспілки знайшли інших партнерів; і лише з СелПУ соціалісти створили спільний блок “За правду, за народ, за Україну!” До значного успіху лівих можна віднести хіба що вдале блокування спроби відкликання О.Мороза з посади Голови ВРУ, яка, на загальну думку, ініціювалась пропрезидентськими силами. Це призвело до загострення стосунків між Президентом та Верховною Радою, внаслідок чого виникли розмови про необхідність розпочати застосування процедури імпічменту та збір підписів депутатами для його внесення до порядку денного сесії ВРУ. Сам же О.Мороз намагався уникати однозначно різких оцінок діяльності Президента, хоча його оцінка роботи Кабінету Міністрів України була різко негативною.

Тактика лівих сил була спрямована на захоплення ініціативи у суспільно-політичному житті країни. Звідси ініціатива СПУ про відзначення 80-річчя національно-демократичної революції 1917–1920 років, спільні масові акції лівих сил 18–19 березня, 28 червня, 19 грудня 1997 року, численні пікетування будинків Адміністрації Президента та Кабінету Міністрів України, заходи присвячені дню народження В.Леніна, 1, 9 та 10 травня, 7 листопада тощо. Навіть нечисельна Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ) у червні–липні провела публічні заходи у вигляді пішого походу та автопробігу. Особливістю тактики лівих сил стало хвилеподібне нагнітання напруженості у суспільно-політичному житті та застосування все більш жорстких методів проведення масових заходів, що й призвело до різкого протистояння під час їх проведення у Львові.

ФПУ (О.Стоян), поступово втрачаючи свій монопольний вплив на трудові колективи, не знайшла нічого кращого, як створити власну партію – Всеукраїнську партію трудящих на чолі з одним з своїх регіональних лідерів Л.Вернигорою. Однак регіональні та галузеві профспілки не підтримали керівництво ФПУ та ВПТ й уклали угоди про співпрацю з іншими партіями. Найнепослідовнішу позицію займала Конфедерація незалежних профспілок України, яка декларувала наміри співпраці з СДПУ/о/, “Новою Україною”, НРУ. Після конфлікту лідера “Солідарності” (Ю.Пивоваров) з керівництвом СДПУ/о/ стосунки КНПУ з партіями стали невизначеними.

Динамічніше перегруповувалися центристські, правоцентристські та праві політичні сили. Перетворення “Нової України” у Народно-демократичне об’єднання “Нова Україна” визначило лідера серед партій цього спрямування. Нею стала Народно-демократична партія. Однак прогнози щодо можливого поєднання правої соціал-демократії і лівого лібералізму під дахом НДП не справдились і до виборів прийшли майже 20 партій і блоків, котрі можуть бути, з певною долею умовності, віднесені до цієї частини політичного спектру.

Протягом року тривала криза у християнському русі. Розпочавшись у 1996 році, внутрішня криза в ХДПУ завершилась лише у листопаді судовим рішенням про визнання В.Журавського чинним головою партії. Наміри ХДПУ створити Християнсько-соціальний союз не були втілені у життя. Аналогічна внутрішня криза в УРП призвела до організаційного розколу партії і утворення чергової християнської партії – Республіканської християнської. Причина – небажання народних депутатів України, членів УРП співробітничати між собою. Привід – орієнтація на жорстку опозиційність до виконавчої влади одних та небажання розхитувати й без того хистку ситуацію в країні інших.

Депутатська група “Реформи”, декілька громадських організацій, профспілка “Наше право” та дві практично недіючі партії (Українська християнсько-демократична та Християнський народний союз) створили виборчий блок “Християнсько-демократичний союз “Вперед, Україно!”

Діяльність Ліберальної партії України також супроводжувалась внутрішньою кризою. Хоча партія зростала чисельно і розбудовувалась регіонально, однак суперечності призвели до виходу з її лав майже всього складу фракції “Соціально-ринковий вибір”. Організаційна криза мала продовження також в ідеологічній сфері. Спостерігалось значне полівіння ідейних засад ЛПУ, що врешті-решт призвело до створення спільного виборчого блоку з фактично соціал-демократичною Партією праці. Стосунки донецького і дніпропетровського фінансово-промислових угрупувань, які загострились після загибелі Є.Щербаня та липневого замаху 1996 р. на П.Лазаренка, не поліпшилися, що яскраво виявилось в оперті виборчого блоку “ЛПУ та Партія праці – Разом” на підприємства переважно південно-східного регіону.

Помітну увагу громадськості викликало стрімке зростання популярності Всеукраїнського об’єднання “Громада”. Маючи на початку року рейтинг відомості 0%, вона змогла підняти його до статистично значимих 2% у листопаді.

Значний вплив на політичні процеси мало створення Аграрної партії України. Її виникнення і бурхливе протягом першої половини року зростання призвело до певної кризи у Селянській партії та особливо у Верховній Раді України. Саме депутатські групи, які об’єднували аграрно-селянських депутатів пережили найбільші фракційні перегрупування в парламенті.

Обласні партійні організації усіх партій демонстрували незалежні, подеколи відмінні від позицій центральних партійних органів, підходи. Це мало вияв у своєрідності міжпартійних блокувань та їхніх оцінок центральних і місцевих органів влади.

Прогнози щодо перетворення пропрезидентської групи фракцій “Конституційний центр” – НРУ – депутати від АПУ – МДГ у єдину політичну парламентську структуру (силу) практично не справдились. Спільної, узгодженої платформи з принципових питань сил пропрезидентського спрямування вироблено не було. А тому діяли вони непослідовно і мало впливово.

Майже непомітними для широкого загалу виборців залишилися зміни навколо дрібних партій (МБР і КДП створили виборчий блок “СЛОн”; ЛДПУ і УСДП – “Європейський вибір України”, ДСУ і СНПУ – “Менше слів”), а також подібних численних партійних новоутворень жовтня–листопада. Певним виключенням стала партія “Реформи і порядок”, яку очолив колишній віце-прем’єр-міністр В.Пинзеник (чия відставка не викликала публічного інтересу).

З початком передвиборної кампанії різко активізувались громадські організації різного спрямування – молодіжні, військові, жіночі, національні, національно-культурні, регіональні. Ліві сили створили громадсько-політичний союз “Трудовий Донбас”, котрий мав стати центром організаційного спротиву владі на Донеччині. У Києві традиційну активність виявляв Блок лівих сил Київщини, якому досить кволо протистояло регіональне об’єднання “Єдність задля України”. Останнє утворилося навколо КУНу та УРП як виборчий блок.

Громадські організації воєнно-політичного спрямування (СОУ, “Військова єдність”, Українське козацтво, інші козацькі об’єднання) намагалися розширити вплив і створити атмосферу зацікавленості щодо себе у політичних партій. Особливо активно робили це молодіжні організації, котрі у травні взяли участь у Конгресі молоді та у молодіжному форумі “За реальний діалог держави з молоддю”, а у подальшому виступали в ролі не лише сателітних, але й структуроутворювальних організацій у виборчих блоках різного спрямування. Активізація жіночого руху призвела до створення двох жіночих партій, одній з яких, Партії жіночих ініціатив, вдалося пробитися на вибори.

Загострення суспільно-політичної напруженості в регіонах справляло вплив на ситуацію в країні у цілому. Найактивніше діяли політичні сили Донеччини, Криму, деяких інших регіонів. Кримські події навколо навчань Україна–НАТО “Сі бріз 97”, постійна страйкова напруженість у Донбасі та інших регіонах засвідчили недостатній політичний вплив центральних органів державної влади на обласні та місцеві державні адміністрації та деяке полівіння останніх. Зокрема, голову Луганської міської Ради та виконкому О.Данилова міські депутати, переважно комуністи, взагалі усунули від влади.

Вплив виборчого законодавства на політичне життя

Те, що партії поступово набирають сили, засвідчила зміна виборчого законодавства. Відсутність правового забезпечення участі політичних партій у виборчому процесі як головного суб’єкта виборів була зліквідована наполовину. Однак прогнозованого об’єднання політичних партій для підвищення їхньої суспільно-політичної значущості не відбулося. Процес творення нових партій навіть було стимульовано. Створення нових партій відбувалося на тлі процесів дезінтеграції вже існуючих партій, причому кризові явища у “старих” партіях йшли за єдиним сценарієм.

Ліва частина політичного спектру експлуатувала ностальгію за “красивим” минулим, спекулювала на економічних, емоційних, психологічних та інших поняттях минулого. Блок СПУ–СелПУ у публічному політичному процесі також використовував питання соціального захисту та соціальної орієнтації народного господарства.

Не зазнав еволюційних змін правий “Національний фронт” (УРП–КУН–УКРП): продовжувалася експлуатація національної термінології, акцентувалося вживання понять інтегрального націоналізму 30–50-х років. Хоча політики національної (правої) орієнтації продемонстрували вміння і готовність до об’єднання і подолання особистісних амбіційних інтересів задля розв’язання загальних ідеологічних завдань, однак зайняти політичну нішу, в якій знаходиться перехрестя віковічної української проблеми – міри поєднання соціального та національного, їм не вдалося. Більше того, підходи у блокуванні, які розтягнули діапазон економічних поглядів блоку до надзвичайних розмірів (від ліберальних до соціал-демократичних) продемонстрували вдумливим громадянам, що розуміння лідерами правих партій економічних інтересів суспільства і країни страждають недовершеністю та другорядністю.

Зазначена міра поєднання соціального та національного є лінією державного розвитку й усі партії конструктивної державницької орієнтації вимушені її дотримуватись. Це підтверджується не лише тим, що “партія влади”, яку б висхідну політичну платформу вона не мала, врешті-решт переходить на ці позиції, навіть декларативно відмежовуючись від них. Не менш переконливим доказом є політична криза будь-якої державницької партії, яка з метою відмежування від центристської платформи “партії влади” намагається зайняти крайні позиції. Свідченням цього став розкол в УРП та перехід значної частки її членів на позиції правого центру, які об’єктивно знаходяться в ідейному діапазоні НРУ.

УНА, окрім всього, розігрувало “панслов’янську” карту та приваблювало виборців екзальтацією та екстравагантністю дій.

Націонал-демократичні партії НРУ, “Вперед, Україно!” (УХДП–ХНС), ПРП, частково ВО “Громада” експлуатували національні почуття, фразеологію захисту і поняття національних інтересів, термінологію сучасно інтерпретованої української консервативної ідеї та поняття розбудови демократичної національно та соціально спрямованої держави.

Ідею реформування економіки використовували усі виборчі суб’єкти, котрі намагалися ідентифікуватися з центральною частиною політичного спектру. До цього сегменту прагнуло потрапити понад 20 виборчих суб’єктів. Ці партії пропонували не лише рецепти вирішення економічних проблем, але й практичні приклади уміння розв’язування конкретних народногосподарських проблем. Порівняльний аналіз базових економічних постулатів установчих програм партій і передвиборних платформ виборчих суб’єктів свідчить про більшу чи меншу зміну деяких із них, тобто програмові пошуки партій продовжилися. Однак, вкрай обмежений обсяг передвиборних програм у черговий раз стимулював не серйозні аналітичні розробки, а пошук найефектніших емоційно-риторичних гасел з усіх можливих питань, які, на думку партійних теоретиків, турбують суспільство.

Попри це, більшість з партій взяли активну участь у виборах: 40 партій утворили 30 виборчих суб’єктів (21 політична партія та 9 виборчих блоків), провели більше 50 з’їздів, низку інших значних публічних заходів.

Плани і методики утворення впливового, прогнозованого і керованого партійно-політичного центру (організаційно розподіленого на лівіше і правіше об’єднання, які можна було б ототожнювати з лівим і правим центром) не здійснилися. Значні зусилля Адміністрації Президента України, що їх було спрямовано на об’єднання центристських партій (підписання Меморандуму центристських партій про взаємне непоборювання, орієнтування місцевих органів виконавчої влади на підтримку цих партій), не дали бажаних результатів.

Меморандум про співробітництво між політичними партіями та блоками центристського спрямування під час виборчої кампанії 1997–1998 років підписали: АПУ (Ващук К.Т.), ДемПУ (Яворівський В.О.), ЛПУ (Щербань В.П.), МБР (Гриньов В.Б.), НДП (Матвієнко А.С.), Партія праці (Ландик В.І.), СДПУ/о/ (Онопенко В.В.), УПС (Червонописький С.В.), ХДПУ (Журавський В.С.), а також лідери громадських організацій Демиденко А.Ф. (громадсько-політичний рух “Крим – наш дім”), Кравчук Л.М. (громадське об’єднання “Порозуміння”), Кушнарьов Є.П. (Народно-демократичне об’єднання “Нова Україна”), Малинкович В.Д. (Соціально-ліберальне об’єднання “СЛОн”), Кінах А.К. (УСПП).

Однак розмістити усі політичні сили України в одній площині “ліві – неліві” не вдалося, тобто “партія влади” не змогла об’єднати усі центристські реформаторські партії і спрямувати головний вектор їхньої передвиборної боротьби на політичних опонентів. Причина цього криється у тому, що лідери центристських партій побачили головного ворога не в лівих, а в своїх політичних сусідах, більше побоюючися посилення влади людей, які представляють один регіон. Не виправдала себе і “тактика віяла”, тобто акумулювання нелівими виборчими суб’єктами голосів незначних за кількістю груп виборців, переважно з числа тих, хто потенційно міг би проголосувати за лівих. Внаслідок неузгодженої діяльності Кабінету Міністрів і Адміністрації Президента головний удар критики прийняла себе НДП як єдина партія влади, отримавши всього 28 депутатських мандатів.

Особливістю передвиборних блоків стало те, що в основі виникнення більшості з них лежав симбіоз осередків зовнішнього допасування (уподібнення) до традиційних політичних течій та їхніх ідеологій, з одного боку, і локально-прикладного, позаполітичного характеру мотивацій соціальних активностей українських лідерів, з іншого боку. Визначальним критерієм владної харизми останніх є номенклатура суспільних інститутів (Марков, 1997).

Результати виборів до Верховної Ради України 29 березня 1998 року

Вибори 1998 року відбувалися не лише на фоні значного зростання ролі партій у політичному процесі, але й за умов значних ціннісних змін соціально-економічних і політичних орієнтирів більшості українського населення. Якщо у 1991–1992 роках суспільство обрало політичний курс на створення ринкової економіки, то напередодні виборів 1998 року більшість звинувачувала існуючу владу, ототожнюючи її з демократією, яку пов’язувало з масовим зубожінням. Це дало підстави Є.Головасі (1997) охарактеризувати суспільство не як “посткомуністичне”, а як “передкомуністичне”.

Не дивно, що попри постійні нарікання на невміння демократичних і національних сил об’єднатися, більшість партій і блоків, що взяли участь у виборах 1998 року, представляли лівий і лівоцентристський напрям.

Спектр політичних сил, які взяли участь у виборах до Верховної Ради України 1998 року виглядає таким чином:

Ліві та лівоцентристські партії (прокомуністичні, соціал-демократичні) – 15 – ПСПУ, КПУ, блок “За правду, за народ, за Україну!” (СПУ–СелПУ), СДПУ, блок “Трудова Україна” (УПС–ГКУ), ВПТ, ПДЕСП, ПЗВ, АПУ, ПМУ, “Громада”, блок “Народовладдя, економіка порядок” (НЕП; ДемПУ–ПЕВ), ПНЕРУ, ПЗУ, СДПУ/о/.

Інтегристські партії (також більш лівого спрямування) – 2 –ПРВУ, “Союз”.

Центристські партії (ліберал-інтегристські, соціал-ліберальні, ліберальні) – 5 – блок “СЛОн” (МБР–КДП), ВПЖІ, блок “ЛПУ та Партія праці – Разом!” (ЛПУ–ПП), НДП, блок “Європейський вибір України” (ЛДПУ–УСДП).

Правоцентристські та праві партії (націонал-радикальні, консервативні, націонал-ліберальні) – 8 – ХДПУ, РХП, НРУ, ПРП, блок “Вперед, Україно!”, блок “Національний фронт” (КУН–УРП–УКРП), УНА, блок “Менше слів” (ДСУ–СНПУ).

ПІДСУМКИ ВИБОРІВ 29 БЕРЕЗНЯ 1998 РОКУ:

• Комуністична партія України – 6 550 353 голоси або 24,6520%;
• Народний Рух України – 2 498 262 або 9,4021%;
• виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України “За правду, за народ, за Україну!” – 2 273 788 або 8,5573%;
• Партія Зелених України – 1 444 264 або 5,4354%;
• Народно-демократична партія – 1 331 460 або 5,0109%;
• Всеукраїнське об’єднання “Громада” – 1 242 235 або 4,6757%;
• Прогресивна соціалістична партія України – 1 075 118 або 4,0461%;
• Соціал-демократична партія України (об’єднана) – 1 066 113 або 4,0122%.

Виходячи з загальної кількості голосів виборців у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, поданих за списки кандидатів у депутати від політичних партій та виборчого блоку партій, які отримали чотири або більше відсотків голосів, та числа мандатів у цьому окрузі Центральною виборчою комісією встановлено виборчу квоту (тобто кількість голосів виборців, необхідну для отримання одного депутатського мандата) – 77 695 голосів виборців. Виходячи з цієї виборчої квоти, кожна із вищезазначених політичних партій та виборчий блок партій отримали депутатські мандати у Верховній Раді України в кількості:

Комуністична партія України – 84, Народний Рух України – 32, Виборчий блок Соціалістичної партії України та Селянської партії України “За правду, за народ, за Україну!” – 29, Партія Зелених України – 19, Народно-демократична партія – 17, Всеукраїнське об’єднання “Громада” – 16, Прогресивна соціалістична партія – 14, Соціал-демократична партія (об’єднана) – 14.

Списки кандидатів у депутати від інших політичних партій, виборчих блоків партій отримали менше чотирьох відсотків голосів виборців і не набули права на участь у розподілі депутатських мандатів. Зокрема:

Аграрна партія України (отримала 3, 6819%),
Партія “Реформи і порядок”, (3,1333%),
Виборчий блок партій “Трудова Україна” (3,0609%),
Виборчий блок партій “Національний фронт” (2,7170%),
Виборчий блок партій “Партія праці та Ліберальна партія – РАЗОМ” (1,8929%),
Виборчий блок партій “Вперед, Україно!” (1,7384%),
Християнсько-демократична партія України (1,2977),
Виборчий блок партій “Блок Демократичних партій – НЕП – (народовладдя, економіка, порядок)” (1,2297%),
Партія національно-економічного розвитку України (0,9426%),
Виборчий блок партій “СЛОН – Соціально-Ліберальне Об’єднання” (0,9083%),
Партія регіонального відродження України (0,9079%),
Всеукраїнська партія трудящих (0,7926%),
Партія “Союз” (0,7009%),
Всеукраїнська партія жіночих ініціатив (0,5820%),
Республіканська християнська партія (0,5400%),
Українська національна асамблея (0,3988%),
Соціал-демократична партія України (0,3200%),
Партія захисників Вітчизни (0,3078%),
Партія духовного, економічного і соціального прогресу (0,2000%),
Партія мусульман України (0,1980%),
Виборчий блок партій “Менше слів” (0,1699%),
Виборчий блок партій “Європейський вибір України” (0,1396%).

Загалом 22 суб’єкти виборчого процесу провели до Верховної Ради України ХІV скликання представників 26 партій (схема 5). Порівняння представництва політичних партій у Верховній Раді України ХІІІ і ХІV скликань показано на схемі 6.

Результати виборів стали об’єктом прискіпливої уваги численних політологів і партійних аналітиків як українських, так і закордонних (Атлас карт ЦРИ МГУ, 1998). Докладно статистичні результати для кожного з суб’єктів виборів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі та в одномандатних виборчих округах у регіональному зрізі наведено у збірниках Вибори’98 (1998), виданих неурядовими та державними організаціями (лише Центральна виборча комісія присвятила виборам двотомник обсягом понад 1300 сторінок).

Існують різні думки щодо того, яка з політичних сил отримала перевагу (під час розподілу залишків голосів, внаслідок дезорієнтації виборців тощо). Лідер НРУ В.Чорновіл неодноразово підкреслював, що праві, які не пройшли до Ради, забрали голоси Руху; протилежних думок дотримуються лідери лівих партій (П.Симоненко, О.Мороз). Функціонально доцільніше прийняти наслідки такими, як є, без зайвих роздумів на тему про те, що “могло би бути, якби...” Спроби партійних лідерів пояснити незадовільний результат виборів крадіжкою у їхніх партій голосів не витримують критики. Не перспективними є й пояснення лідерів нелівих партій факту переважання у Верховній Раді представників лівих сил вигідністю для них пропорційної системи.

Запозичені ззовні нормативні засади передачі влади в Україні (мажоритарно-пропорційний виборчий закон) “відбирають” поверхово (по “горизонталі”) найбільш політично впливові об’єднання, однак не усувають причини політичного дроблення, продовживши його на рівні новообраного парламенту (Марков, 1997).

Як наслідок, “ліва асиметрія” суспільства отримала віддзеркалення у Верховній Раді. Її певною мірою коригують депутати-мажоритарники, котрі представляють переважно “партію долара”, однак вони не можуть суттєво змінити загальне співвідношення сил. Причому ця корекція відбулася виключно за рахунок “найслабших”, тобто найменш ортодоксальних лівих партій, або ж і нелівих взагалі. КПУ загалом вдалося й у мажоритарних округах зберегти пропорцію та отримати майже кожен п’ятий мандат (приблизно 20%).

Перед виборами значна кількість дослідників подавала інформацію щодо суб’єктів виборів та під різним кутом зору аналізувала виборчі списки (Андрущак, Марченко, Телемко, 1998; Політичний компас виборця, 1998; Політичний календар, 1997, 1998), виборчий закон та окремі етапи його реалізації, робили різноманітні прогнози. Перебіг виборів отримав різну, подеколи полярну оцінку. Зокрема, С.Телешун (1998) вважає, що замість партійної структуризації суспільства відбулася політична легалізація низки найбільш організованих фінансово-промислових кланів та груп впливу. Більшість партій, як і політичні системи, що виникли на уламках радянської імперії, часто вражені вірусами адміністрування, деспотизму, інтелектуальної обмеженості. Правовий висновок полягає в тому, що змішана виборча система на нормативному та процесуальному рівнях була практично непідготовленою. Вибори засвідчили повну непрофесійність та політичну заангажованість у діяльності Центральної виборчої комісії та органів державної і місцевої влади, що забезпечували виборчий процес. Політичний висновок полягає в тому, що в умовах сучасної України визначальну роль відіграє не виборча система і навіть не закон, а інституційне та функціональне забезпечення виборчого процесу. Структури влади, підконтрольні засоби масової інформації, підприємницька підтримка – чинники, які суттєво корегували результати виборів в Україні по відношенню до різних політичних сил. Економічний висновок полягає в тому, що за період виборів в Україну повернено значну частину тіньового капіталу. Передумовою цього стала не економічна ситуація, а бажання перетворити тіньові заощадження в реальний політичний капітал (Томенко, 1998а).

Разом з іншими негативами, про які йшлося вище, та всупереч мізерній підтримці виборцями більшості з партій на виборах 1998 року, процес творення нових політичних партій не припинився й після виборів. Навіть у “класичних” партій політичні та соціально-економічні програми не мають доконечного вигляду, дублюють одна одну, не вказують реальні шляхи розв’язання нагальних проблем життя суспільства. Партії, з погляду аналізу теоретичних засад діяльності, залишаються значною мірою непрогнозованими в оцінках міжнародних та внутрішніх подій. Можливість конструктивної співпраці між ними визначається не сповідуваними суспільно-політичними доктринами, але характером стосунків між їхніми лідерами. Водночас не можна не бачити того очевидного факту, що перед більшістю з партій на повен зріст постало питання перспектив їхнього майбутнього. Вкотре зактуалізувалося питання об’єднання партій, що не подолали 4% бар’єр, і можна стверджувати, що, за незначними винятками, уже й не мають жодної перспективи його подолати.

На етапі, що передував відкриттю І-ї сесії, партії продовжували попередню тактику і зосередились на максимальному залученні до фракцій позапартійних депутатів.

Виборчі технології

Напередодні виборів у громадську свідомість була привнесена думка, що в Україні достатньо спеціалістів з виборчих технологій – фактично кожен з виборчих суб’єктів здатен “вистрілити” і проблема полягає лише у їхній фінансовій спроможності. Цьому сприяла значна кількість методичних посібників з виборчих технологій, випущених з 1991 року як досвідченими політологами (Кучерів, Одарич, 1993; Бебик, 1987), так і маловідомими авторами (Душин, Сисун, Ложкін, 1998). Однак вибори засвідчили значну невідповідність витрачених на рекламну кампанію грошей з результатами виборів. Більшість політичних партій і блоків зосередили зусилля на спробах захопити будь-яким чином окремі електронні та пресові засоби масової інформації. Політичні орієнтації окремих мас-медія напередодні виборів наведено у таблиці.

До початку виборчої кампанії у масовому сприйнятті розрізнялися лише НРУ та КПУ внаслідок історичної традиції. Решта 28 суб’єктів практично не ідентифікувалися. На виборах’98 обидві партії сприймалися виборцями через призму вже усталених партійних парадигм (дійсних чи явних) і спроби розширити їхні рамки виявилися безплідними. Укоріненість позицій цих партій у масовій свідомості і забезпечила необхідний середній мінімум голосів незалежно від методів та інтенсивності агітаційної кампанії.

Для успішного проведення передвиборної кампанії не досить просто витратити великі кошти на пропаганду певних ідей. Необхідно врахувати чимало чинників - насамперед соціально-психологічного характеру, які б забезпечували ефективність вжитих заходів (Недбаєвський, 1998).

Політичні стратегії без комунікаційних стратегій немислимі у сучасній демократичній системі (Радунскі, 1997). Виборча кампанія виявила, що партії, не маючи досвіду теоретичної роботи, не здатні задіяти механізми сприйняття масової свідомості, а тому їхні серйозні напрацювання нікому не потрібні. Без зворотної підтримки від населення партії, що пропонували механізми розв’язання проблем, були приречені на поразку, але запропонувати щось неординарне, щоби подолати цей бар’єр неуважності, вони не змогли. Того, хто пропонував тривалий вихід з кризи не слухали. Саме тому значна частка людей віддала голоси за до того маловідому Партію зелених. ПЗУ показала політикам “третій шлях”: ні за владу, ні за опозицію. Його наріжним каменем стало опертя на конкретні, майже фізично відчутні поняття (чисте повітря, вода, продукти, утилізація відходів, гуманітарна допомога тощо), здатні породжувати конкретні бажані образи, очікувані емоційні та тілесні відповіді (Недбаєвський, 1998). Слід також відзначити високу якість і ефективність рекламних матеріалів, що використовувалися ПЗУ під час виборчої кампанії. Телевізійні ролики ПЗУ фактично конкурували за своєю дієвістю лише з продукцією СДПУ/о/ – усі інші значно відставали (Швець, Шуваєв, 1998). Водночас, необхідно зазначити, що більшість виборчих суб’єктів не на об’єктивну інформацію про себе незаангажованих засобів масової інформацію, а на включення їх у сферу свого впливу, що природно можуть зробити далеко не всі (схема 7).

У будь-якому суспільстві є достатньо вагома частка людей (15–20%), які підтримують владу. “Партії влади” мала би активізувати цей прошарок наголосом саме на керованості суспільством, проте НДП також спробувала зайняти позицію критичного ставлення до влади, яка у масовій свідомості саме з нею і асоціювалася. “Опозиція до себе” і призвела до замалого як для “партії влади” результату. Водночас природна потреба людини у безпеці ґрунтувалася не на найбільш впливових на час виборів деклараціях (робота, регулярна оплата праці, стипендій, пенсій тощо), а на положеннях загального порядку (впевненість у власній компетенції та спроможності, обіцянки стабільності та захисту власності тощо). Відомо, що зростання числа суб’єктів виборів призводить передовсім до розпорошеності голосів прихильників “центристів” та “правих”, серед яких переважають “соціальні оптимісти”, однак це не було враховано.

Результат, досягнутий СДПУ/о/ на макрорівні, також є поразкою з огляду на залучені солідні інтелектуальні та фінансові ресурси. Проте ця партія прекрасно виокремилася з-поміж інших претендентів. Хоча іміджмейкерські знахідки не були підкріплені адекватною тактикою. Опертя партійного списку на імідж двох протилежних політичних фігур (Л.Кравчука та Є.Марчука) призвело до взаємного гасіння – і перше місце у багатомандатному окрузі партія дістала лише в одному регіоні.

Пропагандистські невдачі “партій влад” на виборах не в останню чергу пов’язані з відсутністю ефективного адресного донесення агітаційно-пропагандистських матеріалів до споживача. Зокрема, блок “Партія праці та Ліберальна партія України – РАЗОМ!”, витративши значні суми грошей, зосередився переважно на телевізійному каналі СТБ, який, крім Києва, ніде не користується популярністю. Блок НЕП “захопив” більшість прайм-тайму телеканалів центрального УТ. Однак цей час має цінність лише для великих промислових міст, де не відключають електроенергію, а домашні справи зосереджені у межах однієї кімнати. Тому неефективно витрачені кошти не дозволили донести інформацію до селян і мешканців райцентрів та містечок.

Своїм успіхом “Громада” має дякувати не так власній агітації, як невдало побудованій контрпропагандивній кампанії та ще й з використанням перших осіб виконавчої влади. Натомість П.Лазаренко публічно відмовлявся від участі у “війні компроматів” (внаслідок відлучення від ЦТ це робилося у регіональному телеефірі). До “власних знахідок” “Громади” можна віднести хіба що надбавку в 10 грн. до пенсій у Дніпропетровській області, запропоновану лідером партії, головою облради П.Лазаренком, а також міф про оперування значними грошовими ресурсами партійними обласними виборчими штабами. На думку І.Попова (1998), метод пенсійної надбавки запропонували П.Лазаренку російські фахівці, позаяк його з успіхом використовує мер Москви Ю.Лужков.

Агітаційно-пропагандистська кампанія АПУ на загальнонаціональному рівні була повністю відсутня, та й на місцевому рівні вона велася не краще. Очевидно, що опертя на адміністративно-командні важелі на селі виявилося вкрай неефективним. До того ж, у системі “партій влад” не було чітко визначено місце і роль АПУ, мажоритарники від неї майже не узгоджувалися, через що об’єктивно ця партія боролася за голоси не лівого електорату, а центру, забираючи голоси у НДП. У цьому плані блок СПУ–СелПУ, домовившись з КПУ у 4/5 мажоритарних округах отримав значну перевагу.

Виборчі штаби “партій влади”, нехтуючи стратегічним плануванням, діяли стихійно, змінюючи акценти під впливом поточного перебігу подій, тобто не аналітики впливали на ситуацію, а ситуація впливала на рішення партфункціонерів, оминаючи думку професійних експертів. Важливість диверсифікації агітаційно-пропагандистських джерел “партії влади” не продемонстрували.

Політичну маловпливовість центристських партій посилили надмірна амбітність їхніх лідерів та відсутність позитивного досвіду публічної політичної роботи з потенційно “своїм” електоратом. Замість вдячного непоборення ці партії обрали стратегію екстенсивного висування максимально можливої кількості кандидатів у мажоритарних округах, що створило між ними жорстку конкуренцію. До конкуренції між центристськими партіями додалася боротьба з кандидатами-самовисуванцями з вищих структур виконавчої влади. Відсутність єдиної спланованої стратегії в лівоцентристському електоральному полі привела також до неузгодженості дій партійно-виборчих об’єднань, ініційованих Адміністрацією Президента та Кабінетом Міністрів.

КПУ, СПУ–СелПУ досягли успіхів без виходу на загальнонаціональний рівень. Кампанія “з уст в уста”, “від вуха до вуха”, запропонована технологами лівих партій, повністю себе виправдала. Це стало можливим насамперед тому, що місцеві влади (почасти складені з членів та прихильників цих партій) не бажали протидіяти лівим агітаторам.

Характерним і загальним прорахунком усіх виборчих блоків став єдиний технологічний прийом – висунення кандидатів у максимальній кількості виборчих округів та побудова під ними “пірамід” з числа кандидатів до місцевих рад. Теоретично правильний прийом на практиці призвів до розпорошеності матеріально-фінансових та людських ресурсів і без того слабких у цьому відношенні партій і спричинився до переваги у мажоритарних округах одинаків-бізнесменів над представниками організованих політичних сил.

Виконавча влада і вибори

Будь-яка група людей з часом розвиває корпоративні стосунки, надто, коли ця група є представниками чи не найпотужнішої гілки влади – виконавчої. Цьому мало сприяти також те, що в Україні не відбулося некерованих процесів декомунізації, а тому колишня компартійна номенклатура утримує ключові важелі впливу в політичному та економічному житті країни. Однак цього не сталося. Численні факти засвідчили відсутність необхідного корпоративізму у верхніх ешелонах виконавчої влади й намагання самостійно забезпечити собі успіх у боротьбі за депутатські мандати. Попри те, що Президент України і Прем’єр-міністр наголосили на єдності своїх дій і намірів, не вдалося об’єднати і спрямувати в єдине русло діяльність апаратів Адміністрації та Кабінету міністрів, які залишилися конкуруючими структурами на користь Верховної Ради.

Не було визначено коло підтримки політичних структур: на етапі збору підписів підтримувалися усі центристи, під час передвиборної кампанії 10 партій, що підписали угоду між собою, а напередодні виборів Президент наголосив на підтримці НДП та АПУ. Однак влада мала не лише низький авторитет, але й відсутність ефективних важелів впливу на суспільну свідомість, про що й засвідчили як результати цих партій, так і обрання низки депутатів-мажоритарників з чітко антивладною (антипрезидентською) позицією.

Інститут призначених Президентом голів обласних державних адміністрацій не спрацював як єдиний державний механізм. Влада на місцях продемонструвала абсолютну пасивність, формалізм та радянський традиціоналізм у найгіршому вигляді. Хоча зростання незалежності регіонів від центральної влади є об’єктивним процесом, обумовленим новим економічним курсом, однак голови обласних державних адміністрацій підтримували партії, членами яких вони є, або групи партій та громадських організацій, котрі здатні забезпечити їхнє майбутнє обрання головами облрад. Тобто у загальнодержавному плані, партії зі значною інтеграцією до власних лав представників виконавчої влади – “партії влади” (НДП, АПУ, ПРВУ, ПП–ЛПУ тощо) – були розрізненими. Внаслідок цього владна еліта не змогла забезпечити не лише загальнодержавні, але й свої власні інтереси.

Очевидно, що ставку можна було робити тільки на окремі регіони. Однак “партії влади” й тут не використали можливостей “своїх” регіонів, як це зробила “Громада” у Дніпропетровській області чи СДПУ/о/ у Закарпатській, а НРУ у Тернопільській. Цілком виправдана орієнтація Президента на залучення на свій бік мешканців східних регіонів України послідовно не витримувалася.

Державна підтримка різноманітних ветеранських структур пішла на допомогу антидержавницьким діям. Помилкою виконавчої влади стала й спроба підмінити продержавницькі громадсько-політичні інституції й самій критикувати керівництво Верховної Ради.

Відсутність єдиної передвиборної стратегії дій виконавчої влади призвела до того, що загалом популярна ідея боротьби з організованою злочинністю на практиці трансформувалась у неконтрольовану державою міжкланову боротьбу за сфери впливу.

Узагальнено причинами поразки “центристів” є завелика соціальна вага реформ; психологічна втома населення, яке сприймає дійсність через призму соціального катастрофізму й неспроможність владних структур запропонувати оптимістичні підходи до розв’язання дійсно існуючих проблем; відсутність “національної мрії”, “міфів”; нездатність запропонувати суспільству ніякої нової оригінальної ідеології, програмний еклектизм; розпорошеність владної еліти; невизначеність передвиборних пріоритетів Президента.

Окрім того, НДП не зовсім адекватно використала передвиборні потенції № 1 свого партійного списку – Прем’єр-міністра України В.Пустовойтенка. Генеральною лінією формування його образу як політика та державного діяча мало стати постійне і повсякчасне наголошення на його конструктивності, вмінні об’єднувати (а не роз’єднувати і критикувати), робити щось конкретне. Це б утвердило у суспільстві яскравого іміджу НДП як конструктивно налаштованої політичної сили, здатної бути епіцентром згуртування навколо себе поки що розрізнених інтелектуальних потенцій суспільства, було б важливою умовою не тільки перемоги на виборах, але й в подальшій щоденній роботі на терені влади. Натомість його участь мала повністю екстенсивний характер, розрахунок робився на адміністративно-командні важелі впливу. Принцип конструктивізму визначив напрямки діяльності Уряду – прозорість його діяльності, відкритість як окремим громадянам, так і їхнім об’єднанням, готовність співпрацювати з усіма, хто шукає спільних рішень для консолідації суспільства в ім’я могутньої, заможної України.

НДП (подібно НРУ), доводячи всім і вся про те, що вона найсильніша й найкраща, а тому всі інші повинні вливатися до її лав, не виступила толерантним партнером-об’єднувачем. Але далеко не усі партії створювалися лише під лідера. Деякі об’єктивно віддзеркалюють певні ідеологічні течії, уособлюють бачення ідеї суспільного розвитку країни (національної ідеї) більших чи менших верств населення України.

Групування політичних сил навколо можливих кандидатів у Президенти

Головні претенденти на президентських виборах виступають центрами політичного тяжіння. Прогнозувалося, що найактивнішими учасниками президентських виборів стануть Л.Кучма, П.Симоненко (КПУ), О.Мороз (СПУ–СоцДемПУ), Н.Вітренко (ПСПУ), Є.Марчук (блок переважно національних партій), Ю.Костенко і Г.Удовенко (різні частини НРУ). Попередньо декларували наміри кандидувати на виборах також С.Головатий, С.Чукмасов, О.Соскін. П.Лазаренко (“Громада”) спочатку обумовлював свою участь у президентських виборах результатами виборів парламентських, а згодом, після вимушеної втечі за кордон і висунення претендентом у кандидати на Президента України, відмовився від участі у виборах. Для України характерно, що незалежно від позитивного чи негативного рейтингу перевагу отримують відоміші політики та громадські діячі, що викликає потребу в таких випадках оперувати не загальним поняттям рейтинг, а терміном “індекс знаності”. Як і на попередніх виборах 1991, 1994 років реально претендували на президентство 2-3 особи, тоді як інші кандидатами були звичайними статистами.

Об’єднання політичних сил навколо особистостей відбувається не лише за політико-ідеологічними принципами, але й згідно з їхнім психологічним сприйняттям партійними активістами, прихильниками партій та особистісними інтересами партійних лідерів. Тому таке об’єднання є доволі умовним. Ця умовність зростає на кожному наступному етапі узгоджень і домовленостей (передвиборне блокування, виборче у першому турі, у другому тощо). З кожним етапом узгоджень втрачається певна кількість голосів тих, хто не сприймає того чи іншого лідера психологічно. В умовах гострої передвиборної боротьби можуть виникнути нові суперечності, котрі не можна заздалегідь передбачити, також можуть бути зреалізовані задуми тих чи інших сил з нейтралізації впливу кандидата (“відтягування” голосів).

Н.Вітренко – ПСПУ, можливо КПбУ та громадські організації ліворадикального напряму (ВКПб, Союз комуністів тощо). Розрахунок на маргіналізовану, люмпенізовану частину електорату. У першому турі відбиратиме потенційно можливі голоси П.Симоненка, О.Мороза, О.Ткаченка.

П.Симоненко, О.Мороз, О.Ткаченко – КПУ, СПУ, СелПУ, СловПУ(?), ПСЄУ, ПНВУ, ВСР, інші партії та громадські організації прокомуністичного і проросійського напряму. Розрахунок на ностальгічні почуття переважно літніх людей, хоча останнім часом спостерігається незначне помолодшання прихильників лівої ідеології та фразеології. На парламентських виборах КПУ довела свою універсальність, фактично повністю перехопивши голоси у сил інтегристського спрямування, що експлуатували ідеї дружби з Росією.

Під час тривалого процесу обрання Голови Верховної Ради найбільше персональних імідж балів набув О.Мороз. Він розпочав власноруч формування іміджу “високотехнічного гравця” ще під час свого звіту на другий день першої сесії. У випадку обрання його головою Верховної Ради йому могло би стачити політичного професіоналізму віднайти несиметричні способи швидкого скорочення дистанції між Верховною Радою, що затрималася на старті, та президентською командою, яка отримала ініціативний карт-бланш. Однак втрата цієї посади серйозно (якщо не кардинально) обмежила потенціал О.Мороза.

Хоча П.Симоненко демонструє зростання ораторських та інших здібностей, він фактично не може подолати поширеного ЗМІ іміджу “слабкого політика”. Змінити таку думку про себе П.Симоненко особисто не здатен об’єктивно, цьому сприяла б потужна та переможна діяльність фракції. Фактом же 11-ти кратного і безуспішного висування свого лідера на посаду Голови Верховної Ради КПУ остаточно перекреслила навіть примарні президентські перспективи П.Симоненка. Комуністи традиційно дивують не лише власною ідеологічною ортодоксальністю, але й відсутністю аналітичних ресурсів. Поступово фракція займає уже звичне для себе ар’єргардне положення, прикриваючи тили “Лівого центру”, що у подальшому може змусити їх підтримати кандидатуру О.Мороза.

О.Ткаченко, отримавши посаду голови Верховної Ради, головну увагу зосередив на проросійському, інтегристському електоратові. До його здобутків можна віднести ратифікацією Держдумою Росії і Верховною Радою угод щодо Чорноморського флоту, вступ України до МПА, проведення кількох гучних міжнародних публічних заходів і оприлюднення ще гучніших заяв (наприклад, про надання Югославії військово-технічної допомоги у війні з НАТО). Активно український спікер взявся і за відновлення так званої “вертикалі рад”. Цьому сприяли його постійні поїздки в регіони, зустрічі (на місцях і запрошення до Києва) депутатів місцевих рад, домагання відновлення для останніх депутатської недоторканості. Однак загалом ці заходи не розширили, а звузили електоральну базу О.Ткаченка, зробили його до певної міри закладником адміністративного впливу. Однак посадовці в нашій країні є чи не найнепослідовнішою групою населення.

Л.Кучма – АПУ, НДП, НДО “Нова Україна”, “Трудова Україна”, МБР, НЕП, ПРВУ, інші партії та громадські організації реформістського напряму. Розрахунок на так званий “центристський” електорат та людей, котрі завжди підтримують владу як запоруку стабільності та поступового зростання добробуту.

Є.Марчук – може об’єднати партії соціал-демократичного, конституційно-демократичного, ліберального, соціал-ліберального а за певних умов і націонал-демократичні партії та громадські організації поміркованого націоналізму. Розрахунок на електорат той самий, що й у Л.Кучми, але з наголосом на більш протестний потенціал (незадоволеність владою).

Ю.Костенко та Г.Удовенко – більшою чи меншою мірою задовольняють вимоги національно-демократичних партій, мають підстави сподіватись на їхнє об’єднання з залученням громадських організацій “демократично-націоналістичного” спрямування. Розрахунок на націоналістичний, антиросійський, проєвропейський електорат.

Консолідуючим для українського центризму виступають на сьогодні такі постаті, як В.Чорновіл та О.Мороз. Високий негативізм до влади мешканців Донбасу обумовив таке ж ставлення у цьому регіоні до Л.Кучми і високу дієвість застосування критики цієї влади під час передвиборної боротьби (Скочиляс, 1997). Робота готувалася ще тоді, коли В’ячеслав Максимович був живий і з Л.Скочилясом можна було погодитися. Однак його трагічна загибель поставила під сумнів не лише можливість єднання усіх центристських сил (демократичних, реформаторських), але й власне НРУ.

Верховна Рада України після першої сесії

Верховна Рада розпочала пленарні засідання під впливом чи навіть під тиском наслідків парламентських виборів. Причому сили, котрі мали кращі результати (КПУ, СПУ–СелПУ, НРУ), отримали доволі значний запас психологічної стабільності, імпульс активності та право посилювати власну аргументацію апелюванням на підтримку значної частки виборців. Більше того, внаслідок обрання до Верховної Ради третини депутатів, які належать до партій, яких не підтримував Президент, а разом з “Громадою”, проти якої діяла виконавча влада, таких депутатів є 40%, то ініціатива знаходилась у руках саме цієї частини парламенту. Відтак перші засідання відбувалися під відчутним пресингом лівих сил та “Громади”, яка заготувала декілька антиурядових “експромтів”. Звідси численні, переважно демагогічні популістські заяви, а також позапарламентські страйково-пікетні громадські “ініціативи”, розмови про імпічмент Президентові, недовіру Кабінету Міністрів України тощо.

Розвиваючи зазначену ініціативу та використовуючи вузький партійний корпоративізм, партіям (насамперед лівим) вдалося легко провести рішення про фракціювання виключно на партійній основі. Однак надалі потужні партії переорієнтували напрям активності з Верховної Ради у регіони, де вирішилася їхня парламентська доля і будуть реалізовуватися їхні президентські амбіції. Зокрема, це виявилося у вимогах до Президента про призначення своїх представників на посади голів облдержадміністрацій у тих областях, де вони переконливо перемогли за партійними списками.

Ініціатива, яку мали ліві та “Громада”, була вихоплена з їхніх рук шляхом безпрецедентного для України блокування обрання Голови Верховної Ради. Голову Верховної Ради України (схема 8) обрано тільки на 69 пленарному засіданні (всього проведено пленарних засідань 76). За час пленарної парламентської роботи з’ясувалася майже з математичною точністю розстановка політичних сил: коаліція проурядових фракцій, ліві фракції, “Громада”, ПСПУ, позафракційні. З’ясувалося, що кожна з політичних сил не здатна не лише одноосібно провести необхідне рішення, але навіть блокування з однією з маленьких фракцій (“Громада”, СДПУ/о/, ПСПУ, позафракційні) не забезпечує необхідного результату. Особливого значення це набуває при ухваленні суто ідеологічних рішень (кандидатур). Водночас тривалий процес демонстративного блокування обрання Голови Верховної Ради приніс позитивні результати для НДП – була предемонстрована готовність та уміння захищати “свій” Уряд.

Позірна “безрезультатність” майже двомісячного перебігу обрання Голови Верховної Ради стала нагодою для партій опрацювати механізми сепаратних переговорів з тактичних питань (за схемами типу “свій–чужий”, “альянс”, “сепаратна угода”, “ситуативна більшість” тощо), не виходячи на рівень політико-економічного консенсусу стратегічного характеру, або іншими словами – структуризації парламенту.

Утворені парламентськими партіями фракції набули нової якості і поволі стають партійно-політичними штабами, де виробляється й узгоджується складна тактика поведінки партій в ідеологічному, прагматичному і ситуативному режимах (це відтісняє виконавчі, та й навіть виборні керівні партійні органи на другий план). При розподілі командних важелів у комітетах досить відчутно дався взнаки так званий харизмовий чинник, тобто: розподіл депутатського корпусу у залежності від характеру обрання (за списком, у мажоритарному окрузі, і там і там, за списком, але у мажоритарному окрузі вибори програно). На тому, що це престижно різновагові категорії народних обранців наголошувалося ще до виборів. Мажоритарники показали себе активнішими у політичних дискусіях і посіли більше командних постів у комітетах.

Однак “перші успіхи” партій у нарощенні фракційних м’язів простимульовані дещо волюнтаристським чином мали й негативні наслідки, що виявилось у рішенні Конституційного Суду про неконституційність положення Верховної Ради України “Про внесення змін до регламенту Верховної Ради України” від 13 травня 1998 року (№7-ХІV), за яким фракції у Верховній Раді України утворюються народними депутатами України лише “на основі політичних партій та блоків політичних партій, що подолали чотиривідсотковий виборчий бар’єр на виборах до Верховної Ради України 29 березня 1998 р.” і змінах чисельності фракцій, які відбулися протягом менш як року роботи Верховної Ради України ХІV скликання. Очевидно, що попри усі партійні намагання стабілізувати фракційно-групову ситуацію у Верховній Раді, це зробити не вдалося й у квітні 1999 року вона набула наступного вигляду:

ЗМІНИ У ФРАКЦІЙНО-ГРУПОВІЙ СТРУКТУРІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Новий голова Верховної Ради О.Ткаченко взяв курс на своєрідний експеримент, який полягає у допомозі Президентові України реанімувати (нехай і в нетрадиційному вигляді) систему державного управління економікою. Парадигма виглядає так: Верховна Рада підтримує відповідні ініціативи Президента, а той дозволяє парламентові вносити законодавчі корективи, коли цього недвозначно вимагає практика. Перманентне коригування курсу реформ як поділ відповідальності вигідне обом гілкам влади. За умови успіху “указної реформи” Верховна Рада стає у позицію “ми підтримали й допомогли корекцією”, за умови провалу – “ми намагалися допомогти, але сама ідея виявилася нежиттєспроможною”.

О.Ткаченко задекларував бажання здійснити те, що не вдалося за роки незалежності націонал-патріотам, а саме: утвердити в суспільстві об’єднавчу національну ідею на базі аграрного реформування країни. Реалізація національної ідеї у такому вигляді унеможливлює її ефективну критику з боку жодної політичної сили. Це сприяє швидкому підвищенні політичної ваги О.Ткаченка напередодні президентських виборів.

Зміст

Вперед

Назад