| Зміст | Вперед | Назад |
2.6. Зростання ролі партій у політичному процесі під впливом виборів 1994 року
2.6.1.
Партійне життя у 1991 – 1995 роках
2.6.2.
У 1996 році партії починають підготовку до виборів
Партійне життя у 1991 – 1995 роках
З 1991 до 1994 року у суспільстві чітко розрізняли лише дві недержавні політичні організації, а саме НРУ та КПУ. Протягом перших років існування України як суверенної держави сформувався стійкий соціопсихологічний стереотип, зміст якого зводиться до проведення чіткої межі між новою націонал-демократичною контрелітою, середовищем формування якої бачився Рух і включені у сферу його контролю організації, та старою мімікрованою номенклатурою, асоціативно ідентифікованою з блоком “лівих” сил, де домінують КПУ-СПУ (Коваль, 1997). Те, що провідні політичні ролі почали відігравати націонал-ліберали й ліві, об’єднані навколо консервативних угруповань, зорієнтованих на О.Мороза, визнають навіть дослідники, не прихильні до обох цих течій (Видрін, Табачник, 1995).
У політичному просторі України протягом 1991–1994 років масово з’являються нові партії. У 1993 році зафіксовано абсолютний рекорд партієтворення – 15 (динаміка створення політичних партій в Україні показана на схемі 1, розділ “Додатки”). У цей же час процес становлення багатопартійності набув двох найхарактерніших рис: інтенсивно виникають партії регіонального (Схід і Південь) походження й проросійського характеру та оформляються у політичні партії досить впливові лобістські угруповання підприємців, керівників державних та орендних підприємств, колективних селянських господарств тощо (Піча, Билень, 1997). Інтенсифікація творення партій проросійського характеру, очевидно, базувалася на відомій тезі Д.Видріна та Д.Табачника (1995): “Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнується із Заходу на Схід”.
На політичну трансформацію суспільства у 1991 р. вплинуло дві істотні політичні події. По-перше, консолідувалися полярні політичні сили, які об’єднала єдина мета – закріпити державну незалежність країни. Заради неї вперше після виникнення різних політичних рухів став можливим консенсус, тому що всі прагнули зайняти місце в рядах патріотів, при цьому представники окремих політичних рухів і партій переслідували свої далекосяжні цілі та устремління. По-друге, в Україні було заборонено діяльність комуністичної партії. Коли з’явилися перші ознаки небезпеки, партійні лідери раніше за інших відмовилися від марксизму-ленінізму і від “зовнішньої” партії (Журавський, 1995).
Конформістський характер новітньої націонал-демократичної політичної еліти поєднався зі здатністю традиційного номенклатурного владного прошарку до гнучкості та динаміки у процесі комунікації з претендентами на владу із націонал-демократичного табору, тобто напередодні виборів 1994 року відбулася дифузія двох, ще не так давно різко конкуруючих, різновидів владнозацікавлених груп. (Цьому сприяла державна політика творення дрібненьких, маловпливових партій. Див. розділ 1.4.) У результаті таких продуманих дій колишньої “номенклатурної” політичної еліти вона дістала додаткову “націонал-патріотичну” легітимність, водночас розчинивши у собі реформаторський порив демократичної контреліти (Коваль, 1997). Колишні партноменклатурні пільги, отримані депутатами-лідерами націонал-демократичних партій, довершили зазначену дифузію, повністю позбавивши їх морального авторитету серед населення і закрили можливості для значного зростання чисельності нових партій.
Наслідком конформістської політики націонал-демократичної політичної еліти–лідерів політичних партій та нерозуміння цієї “високої” політики більшістю рядових партійців став поділ “старих” партій: з УРП виокремилася УКРП на чолі з С.Хмарою, а НРУ, переживши тріумвірат голів (В.Чорновіл, І.Драч, М.Горинь) втратив колективних членів – УРП, ДемПУ, “Просвіту”, котрі під проводом М.Гориня та Л.Скорик утворили Конгрес національно-демократичних сил. Щоправда і КНДС проіснував недовго: непомітно діяв і ще менш помітно зник з політичної арени України, не залишивши по собі жодного сліду. Не набагато краще діяло передвиборне Демократичне об’єднання “Україна” на чолі з Л.Лук’яненком (який на початку 1994 року повернувся в Україну з Канади), котре, формально об’єднуючи понад тридцять партій і громадських організацій, через низку об’єктивних і суб’єктивних причин, не стало суттєвим чинником політики. Про Антиімперський, антикомуністичний фронт (ААФ) чи Всеукраїнський рух України (ВРУ) сьогодні не згадає навіть більшість фахівців (він залишиться в історії України чимось на кшталт Антибольшевистського фронту народів – АБН).
Запізніла незадоволеність законодавчою та виконавчою владою з боку українських партій національного спрямування, поступово перетворених з виразників політичних інтересів прогресивної частини суспільства в інституції оприлюднення заяв і відозв, а також неотримання ними ключових важелів управління з рук проімперських проросійських кіл і колишньої партгоспноменклатури, спричинилися до дострокових президентських та парламентських виборів. Причому їх пришвидшили активні масові громадські заходи інспіровані як правими партіями у центрі (УРП, КУН, УНА, в Києві), так і регіональними силами в регіонах (шахтарські страйки, в Донбасі). Під час президентських виборів, послуговуючися принципом “меншого зла”, національні партії підтримали Л.Кравчука, тоді як ліві партії та регіональні еліти поставили на Л.Кучму. Поразка Л.Кравчука посилила песимістичні, катастрофічні настрої у середовищі націонал-демократів, котрі швидко втрачали ілюзії щодо тріумфальної ходи нової української держави. “Капітулянтська німота патріотичних інтелектуалів просто вражає. Лексика політиків і публіцистів патріотичного спрямування наскрізь просякнута катастрофізмами, зневірою, ганебним голосінням, негідними бідканнями й схлипуваннями з приводу “трагічної долі багатостраждального українського народу”, – цитує В.Ковтун (1998) слова І.Драча.
Ейфорія, що існувала на той час у депутатів Верховної Ради ХІІ скликання з числа колишньої “номенклатурної” партійної еліти та втрачена політична ініціатива націонал-демократів обумовили не лише дострокові вибори, але й збереження попередньої мажоритарної виборчої системи. Хоча вже тоді політологи, політики і навіть політично активна частина суспільства починає розуміти, що час “яскравих особистостей” – відомих економістів і юристів – минув. Україна рухається до побудови справжньої багатопартійності і тому настає час політиків, об’єднаних у партії. Відтак технологи виборчих кампаній широко застосовують проміжний етап у переході до багатопартійності – створення численних об’єднань-команд, котрі у виборах та численних довиборах до Верховної Ради 1994–96 рр. досягли подеколи значних успіхів (наприклад, київське об’єднання “Ми”, що сформувалося навколо фонду “Українська перспектива”).
Зазначений максимум утворення нових партій досить легко пояснюється суб’єктивними очікуваннями з боку провідних громадських і політичних діячів, а також політично активних громадян ухвалення Верховною Радою України змішаної виборчої системи із застосуванням значної пропорційної частини (не менше 50% мандатів). Аналогічна ситуація повністю відтворилась наприкінці 1997 року (схема 1), коли під впливом запровадження частково пропорційної виборчої системи було зареєстровано 11 нових партій. Укотре держава зробила спробу дискредитувати партійний політичний рух, терміново зареєструвавши партії, що творилися в останні дні, можливі для складання списків з метою участі у виборах у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.
Роз’єднаність народних депутатів (хоча близько 40% з них представляли партії) у Верховній Раді України ХІІІ скликання на достатньо велику кількість фракцій (“Комуністи України - за соціальну справедливість і народовладдя”, “Народного Руху України”, “Соціалістична фракція”) і груп (“Центр”, “Реформи”, “Єдність”, “Незалежні”, “Державність”, “Міжрегіональна депутатська група”, “Аграрники України”, “Аграрники за реформи”, “Соціально-ринковий вибір”, “депутати, які не входять до депутатських фракцій і груп”, “депутати, які не заявили себе у фракціях і групах”) обумовила спочатку обрання головою Верховної Ради лідера СПУ О.Мороза, а згодом його лідируючу роль у лівому русі. О.Мороз, інтегруючи ідеологічні функції Кравчука і менеджерські Кучми, проявив найвиразніше з-поміж українського політикуму риси західного типу партійного професіонального політика. Водночас іншою ознакою часу стала проблема “крихкості” команди Президента (Видрін, Табачник, 1995), що в подальшому обумовило постійно зростаюче протистояння між Президентом України та Головою Верховної Ради. Тоді ж у середовище від політичної журналістики була вміло привнесена думка про неперспективність лідера комуністів України П.Симоненка як політика перших ролей.
Від самих перших днів головування О.Мороза у Верховній Раді соціалісти заявили про опозицію “режимові Кучми”. Така жорстка позиція більшості з активістів СПУ об’єктивно зближала її з КПУ, що продовжувала орієнтуватися на людей похилого віку (пенсіонерів, ветеранів війни).
КПУ, втративши можливість скористатися з своєї більшості у Верховній Раді, випустила з рук і політичну ініціативу, діючи в ар’єргарді СПУ і сподіваючися досягти успіху в регіонах (Донбас, Крим, тобто Південний Схід України загалом) або в робітничому середовищі (через Всеукраїнський союз робітників (ВСР), який очолили комуністи). ВСР щорічно намагався очолити наступ трудящих, однак влада, набувши досвіду нейтралізації вуличної активності національної демократії, легко зводила плани “робітників” нанівець.
Варто зазначити, що в цей час значно зростає політичне значення ідеологем, побудованих на базі міфів, в основу яких покладено дійсні факти чи вигадані події та взаємозв’язки. Зокрема, практика діяльності лівих сил базується на значною мірою вигаданій тезі про перевагу в органах влади представників сил національного демократичного спрямування. Водночас практично не береться до уваги домінування у Верховній Раді України (не кажучи вже про місцеві та регіональні представницькі органи) сил прокомуністичної лівої орієнтації. Іншою доволі поширеною думкою стала ідея про “політичну неперспективність” лідера українських комуністів П.Симоненка.
Звідси поява у суспільстві різноманітних міфологем непринципового тактичного характеру (у подальшому на виборах’98 це зіграло для партій вкрай негативну роль, оскільки населення уже не сприймало новітніх міфологем у вигляді компромату чи навіть боротьби ідеологій).
У 1996 році партії починають підготовку до виборів
Характерною особливістю довиборчого та особливо післявиборчого періоду (1995–1996 рр.) стало перенесення організаційної активності політичних партій у стіни Верховної Ради й намагання рекрутувати до своїх лав якомога більшої кількості народних обранців. Паралельно йшов перманентний процес їхнього відтоку, переходу, поділу партій, що значно ускладнює навіть просту констатацію представництва партій у Верховній Раді.
Звільнення Є.Марчука з посади Прем’єр-міністра України на деякий час пригальмувало суперечності між виконавчою та законодавчою владами. Позитивне ставлення досить різноорієнтованих суспільних сил до новопризначеного глави Уряду підтвердилося під час голосування по кандидатурі П.Лазаренка у Верховній Раді. Всупереч прогнозам секретаря Ради безпеки В.Горбуліна, "за" висловилося 344 депутати. Ліві, які активно підкреслювали опозиційність до Уряду, де П.Лазаренко грав помітну роль в якості першого віце-прем’єра, досить співчутливо поставилися до перезатвердження прем’єра. Аналогічно вчинили і праві, відзначаючи роль П.Лазаренка у зміцненні та стабілізації уряду.
Найвизначнішою подією 1996 року стало прийняття основного закону української держави. Конституційний процес призвів до помітного посилення суспільно-політичного протистояння, висловлення різних, часто протилежних поглядів. Більшість політиків скептично оцінювали можливість прийняття Конституції Верховною Радою. Позицію КПУ і СПУ гранично ясно висловив депутат В.Моїсеєнко: "Президент вирішив присвоїти собі монополію на конституційний процес і нав’язати особисту Конституцію". О.Мороз також вважав, що "такий проект Конституції при всій різнополюсності Верховної Ради через неї не пройде". Аналогічно висловлювались не лише представники лівих сил. Народні депутати В.Бабич, В.Костицький, В.Шишкін та голова ХДПУ В.Журавський висловлювали думку, що робочий проект, не спрямований належним чином на побудову демократичної правової держави, за "своїм змістом є антипартійним і антипарламентським". У "президентському" проекті керівники СДПУ та КДП вбачали спробу усунення парламенту від управління державою. Російські впливи на конституційний процес непокоїли політиків більш правої орієнтації.
Політична боротьба розгорнулась уже навколо можливих варіантів прийняття Основного закону: Конституційною асамблеєю, Верховною Радою чи всенародним референдумом (з двома варіантами – після узгодження його основних положень у парламенті або без нього).
Після узгодження 11 березня Конституційною комісією проекту загострилися суперечності між правоцентристськими та лівими силами в парламенті, виконавчою і законодавчою гілками влади. З самого початку розгорнулася боротьба за процедуру, суб’єкт і терміни конституційного процесу. Політики й оглядачі були майже одностайні у тому, що референдуму не уникнути.
28 червня 1996 року о 9.20 ранку ВРУ 315 голосами "за" при 36 "проти" прийняла Конституцію України.
Негативно поставилася до прийняття Основного закону значна частина лівих, підкреслюючи, що Конституція приймалася під тиском, поспіхом. Інакше на це дивилися їх ідейно-політичні суперники. Оголошення Президентом всеукраїнського референдуму сприймалося прорухівською частиною націонал-демократів як єдино правильний крок. Їхні опоненти з націонал-демократичного табору негайно висвітлили у ЗМІ подвійну позицію лідерів НРУ в голосуванні статей про мову, символіку і Крим, які голосувалися "пакетом".
Здобутки сторін у процесі досягнення компромісу оцінювалися досить-таки суперечливо. "Утвердження в Конституції України права приватної власності, зокрема на землю, відкриває можливості реалізації в повному обсязі програмних завдань Народного Руху України в частині здійснення аграрної реформи як пріоритетної складової становлення ринкової економіки нашої держави",- говориться в Ухвалі Центрального Проводу НРУ (Час/Time. - 12 лип.). З іншого боку, найприкрішими для національно-демократичних сил, пише “Україна молода" (5.07), стали програні позиції, в яких ідеться про Крим і приватну власність, не повністю задовольняють Рух і конституційні норми щодо мови, умов базування іноземних військ, формулювання про "самовизначення... всього українського народу", а не нації.
Спроби підкреслити здобутки лівих (щоб виправдати їхню участь у конституційному процесі) стали домінантою публічних виступів голови СПУ О.Мороза та голови фракції СПУ у ВРУ І.Чижа: “завдяки лівим вилучено право приватної власності на землю, захищені права російськомовної частини населення, відкинута спроба створити двопалатний Парламент, збережена система Рад, в т.ч. у містах, запроваджене обов’язкове декларування доходів громадян, знята будь-яка можливість заборони політичних партій неправовими методами”. Водночас О.Мороз закликав створити "широку ліву опозицію до антинародного курсу Президента з метою зміни соціально-економічної орієнтації країни конституційним шляхом". До лівої опозиції О.Мороз прагнув залучити не лише КПУ та СелПУ, а також профспілки, деякі інші партії, частину незалежних народних депутатів з числа колишньої партійної номенклатури, інші антипрезидентськи настроєні сили та діячів.
За даними облдержадміністрацій, на кінець 1996 року статус більшості з українських політичних партій не відповідав вимогам чинного законодавства, оскільки всього 12 із них мали 15 і більше обласних організацій. Партія Комуністів (більшовиків) України взагалі не була зареєстрована у жодній з областей обласними управліннями юстиції. Таким чином, реєстрація більшості з політичних партій була здійснена з певними порушеннями законодавчих і нормативних актів. Ситуація на сьогодні наведена у таблиці, вміщеній наприкінці книги.
Результатом цього стали:
Кінець 1996 року був позначений бурхливим сплеском політичної активності. Відбулися численні звітно-виборчі з’їзди та конференції партій. Очікування, що наступні вибори народних депутатів України відбуватимуться за змішаною пропорційно-мажоритарною системою поволі переростали у переконання. Партійно-організаційне розмаїття політичної України показано на схемі 2.
Узимку 1996–97 рр., спектр політичного життя України набуває все виразнішої структурованості, що проявляється у створенні політичних блоків, як суто виборчого так й ідейно-пропагандистського спрямування:
І. Блок лівих сил “Національно-патріотичні сили”
ІІ. Блок лівого центру “Міст”
ІІІ. Блок центристського спрямування “Народно-демократичне об’єднання “Нова Україна”
ІV. Блок правого центру “Рух – за народ, за Україну”
V. Блок правих сил “Національний фронт”.
Політологи передрікали, що із націонал-демократичних партій зможе самостійно виграти вибори (подолати виборчий поріг) лише Народний Рух України. Решта партій пішла шляхом творення об’єднань, котрі у майбутньому (після ухвалення пропорційного закону) мали стати передвиборними блоками.
Спектр лівоцентристських сил – найширший у діапазоні політичного життя України. До нього належали 15 політичних партій та декілька помітних громадських організацій, що засвідчили свою політичну активність. Ідеологічне розмаїття зазначеної частини охоплювало від ПНВУ, що має практично соціалістичну спрямованість до ще донедавна націонал-демократичної ДемПУ.
Першим таким об’єднанням став політичний блок "Міст". Партії лівого центру в масі – “підпільники” й “індивідуалісти”. Тому лише ті з них, хто протягом останніх років виявляв хоча б публіцистичну активність, спромоглися об’єднатися в спільний блок “Міст”, що був сформований у березні 1996 р. До нього ввійшли три найправіші партії лівого центру та два близьких до них громадських об’єднання:
Мета блоку – “сформувати в Україні потужну центристську політичну силу”. IV з’їзд (7–8.12.96) Демократичної партії України став з’їздом нищення мостів. Як зазначав В.Яворівський, демократи втомилися від політиків з холодним блиском в очах (мались на увазі лідери Руху і УРП). Відмовившись від союзу з НРУ і УРП на наступних виборах, керівництво ДемПУ вирішило створити політичний блок "Міст", увійшовши в об’єднання з організаціями, що можуть забезпечити у 1998 р. перемогу на Півдні і Сході України та у Києві. Лідер ДемПУ проголосив, що партія відмовляється від національної ідеї, “повертає її українській діаспорі".
Політична позиція керівників ДемПУ – довгі вагання щодо підписання Звернення про визнання вояків ОУН-УПА воюючою стороною у Другій світовій війні, створення поза національно-демократичним спектром політичного блоку "Міст", ініціювання "морально сумнівної "Декларації про злагоду і примирення" – була гостро критикована на з’їзді колишнім головою Київської організації ДемПУ В.Дончиком. Заяву колишнього голови ДемПУ Ю.Бадзьо про вихід з партії так і не оприлюднили на з’їзді. Гостра критика лунала й у виступах делегатів з областей.
У січні 1997 року В.Яворівський від імені ДемПУ давав згоду увійти до складу правоцентристського блоку “Рух – ми знову разом”. Але бажання зберегти цілісність власного блоку з його лівоцентристською ідеологією та майже повна відмова від національної ідеї, в її традиційному вигляді, унеможливили таке блокування. Створення об’єднання "Міст" засвідчило "полівіння" ДемПУ, яка ще донедавна посідала правоцентристські позиції в українському політичному спектрі.
Посилення об’єднавчих тенденцій, пошук точок зіткнення у колах політиків з метою оформлення потужних передвиборних блоків, об’єднань, коаліцій особливо на місцевому рівні почало чітко проглядатися під час численних довиборів. Перед вели партії центристського спрямування, які попри деякі розходження декларували прагнення об’єднатися навколо головної стратегічної мети: утворення реальної центристської більшості якщо не зараз, то хоча б у майбутній Верховній Раді на базі широкої політичної коаліції з подальшим формуванням уряду на партійних засадах. Попри ідеологічну невиразність і нечіткість центризму в ньому дедалі ясніше викристалізовувалася трьохблокова структура з умовним поділом на соціально-демократичне (лівоцентристське), ліберальне (суто центристське) та національне (правоцентристське) крило.
З об’єднанням центристських угруповань у Народно-демократичну партію настав період укрупнення раніше створених політичних організацій. Блок центристських сил “Народно-демократичне об’єднання “Нова Україна” також формувався з громадських організацій, об’єднаних навколо однієї партії – НДП. Народно-демократичне об’єднання “Нова Україна” утворилось на V з’їзді громадського об’єднання “Нова Україна” (15.02.97). Рішеннями з’їзду проведена докорінна реорганізація громадського об’єднання, до якого входило дві політичні партії та більше двадцяти громадських організацій. У статуті нового Народно-демократичного об’єднання “Нова Україна” зафіксовано, що воно є “всеукраїнською спілкою, до складу якої входять Народно-демократична партія і громадські організації, що підтримують її програмні засади”.
Що стосується позицій новоствореної НДП, то, за словами В.Філенка, "ми для себе, у цьому об’єднавчому процесі обираємо таку нішу, як поєднання правої соціал-демократії і лівого лібералізму. Такий симбіоз цілком реальний і можливий, особливо на етапі, коли демократичні сили мають єдиного серйозного опонента зліва від соціалістів до комуністів. А відтак, сьогодні реформістські сили – від соціал-демократів до республіканців і до лібералів – повинні все ж таки мати єдину, узгоджену платформу з ряду принципових моментів. А "з такими партіями, як Народний Рух, ДемПУ і УРП – нас більше поєднує, аніж роз’єднує".
Головною проблемою центризму, попри його позірну популярність, стала відсутність ідеологічної платформи, здатної привернути електорат. Вирішення цієї проблеми було для центристів дуже складним, позаяк їм у політичному полі України залишилась найневигідніша ідеологічна ніша. Кризовий стан суспільства дає можливість і “лівим” (комуністам і соціалістам), і “правим” (націонал-демократам) активно експлуатувати у передвиборній боротьбі “ідеологію протесту”, з різних ідеологічних позицій критикуючи владні структури. “Ліві”, проповідуючи ідеологію державного патерналізму, захоплюють ту частину електорату, що складається з найбільш знедолених верств населення, котрі звикли до могутньої соціальної допомоги з боку держави і виявилися практично повністю безпорадними в сучасних умовах. У передвиборній тактиці “правих” “ідеології протесту” також займає не останнє місце. Якщо у перші роки вони стояли на позиціях безумовної підтримки державного курсу суспільних реформ, то з часом (особливо після виборів 1994 року і приходу до влади нової президентської команди, котру націонал-демократи вважали повністю проросійською та малореформаторською), не зустрівши такої ж безоглядної підтримки з боку урядових кіл націоналістичних підходів до реформування суспільства і не втримавши бажаного представництва у владних структурах, “праві” перейшли в опозицію, розраховуючи на підтримку тієї частини виборців, що сповідують переважно етно-націоналістичні, патріархальні цінності.
Природним електоратом центристських партій є так званий “середній клас”, котрий практично вимитий із соціальної структури українського суспільства. При такій політичній диспозиції сенс центризму в Україні полягає у всебічній підтримці визначеної у Конституції мети суспільної трансформації: побудови незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. А, як відомо, досягти позитивних зрушень в умовах загальної кризи набагато важче, ніж критикувати тих, хто намагається це зробити. На цьому тлі ідеологічні платформи центристських партій досить безбарвні, непереконливі та одноманітні, оскільки не пропонують достатньо чітких програм виходу з кризи, котрі були б підкріплені досвідом практичного вирішення конкретних проблем. Окрім того, серед лідерів партій цього спрямування відсутні політичні діячі загальнонаціонального масштабу, котрі були б здатні репрезентувати партію перед електоратом, виступати як її своєрідний “прапор”. Виходячи з тези, що в умовах кризи довіра виборців політичним діячам має більше значення, аніж наукове обґрунтування партійних програм, центристські партії зробили наголос на персоніфікації вибору громадян під час голосування.
Попри зазначене, центристи спробували розробити українські моделі лібералізму та соціал-лібералізму. Так, ЛПУ створила Центр політичної освіти та культури, а НДП ввела до складу політвиконкому відомих вчених. Але наукові розробки практично не вплинули на політичне середовище. Не маючи чіткої, достатньо зрозумілої і привабливої для електорату ідеологічної бази, центристи спробували максимально деідеологізуватися через гасло прагматизму та концентрації уваги на суттєвих екзистенційних проблемах, що стосуються інтересів більшої частини населення (загальне економічне становище, екологічні питання, особиста безпека громадян, боротьба із злочинністю тощо).
Іншою проблемою українського центризму стала його надзвичайно велика подрібненість, а, відтак, дуже низька чисельність партій. Хоча найбільш потужні центристські партії (НДП, ЛПУ) реалізують себе як кадрові, однак відсутність “рядових бійців” не могла не позначитися на їхньому реальному політичному впливові. Спроба створити потужний апарат функціонерів та дотримуватися внутрішньої структури, характерної для “кадрових” політичних партій Заходу, котра орієнтована насамперед на проведення виборчих кампаній (структура місцевих осередків відповідає структурі виборчих дільниць та округів) особливого успіху не дала, позаяк українське суспільство психологічно сприймає поки що лише масові численні розгалужені партії.
1 грудня 1996 р. на урочистому відзначенні п’ятиріччя референдуму про незалежність голова НРУ В.Чорновіл, голова КУІН І.Драч, голова Всеукраїнського товариства "Просвіта" П.Мовчан та голова Всеукраїнського об’єднання ветеранів І.Юхновський оприлюднили звернення. У ньому говорилося, що демократичні, реформаторські сили не спромоглися перебрати владу на минулих виборах. Одна з причин цього – неузгодженість дій під час виборчих кампаній. Поразка політичних партій демократичної орієнтації на майбутніх виборах означатиме "цілковиту монополізацію влади номенклатурно-мафіозними кланами з усіма негативними наслідками для "держави і переважної більшості громадян". Тому лідери цих організацій звернулись до усіх політичних сил патріотичного, реформаторського спрямування із пропозицією про створення виборчого об’єднання, що керуватиметься у своїй діяльності "принципами Державності, Демократії та Реформ". На Всеукраїнському віче 22 січня 1997 р. ідея такого об’єднання була публічно підтримана. Рух пропонував базувати виборче об’єднання на трьох принципах: єдиному списку виборців, єдиній фракції у майбутньому парламенті, створенні надалі єдиної політичної партії. Об’єднання отримало назву “Рух – ми знову разом!”.
Блок став об’єднанням громадських організацій навколо однієї партії – НРУ. Із найвужчого спектра правоцентристських партій лише Рух мав можливість виступити ядром кристалізації блоку, оскільки ті нечисленні громадські організації, що належать до цього спектру як ідейно, так і генетично тяжіють саме до нього.
Основою блоку стала ідейна єдність та генетичний зв’язок з НРУ громадських організацій, які повністю поділяли програмово-стратегічні засади Руху (широка соціально-ліберальна програма була доповнена національно-демократичною платформою) та способи ведення виборчої кампанії, формування виборчих списків тощо.
НРУ критично оцінював становище у державі. Зокрема, за словами економічного ідеолога партії В.Черняка: "Суть економічної політики України за останні чотири роки, в тому числі і під проводом Пинзеника, полягала у стримуванні грошової емісії, в замороженні і невиплаті зарплатні, в контролі над фондами споживання підприємств, у придушенні платоспроможного попиту. Треба зупинити вакханалію витрат, а не душити попит. Процес виходу з кризи почнеться тільки тоді, коли в економіку України підуть інвестиції. Ніякі маніпуляції з грішми, цінами, заробітною платою не можуть замінити реальні інвестиції”.
По суті ідея такого широкого об’єднання, як повернення до витоків, була започаткована ще 11 листопада 1995 року на установчому з’їзді КУІНу, як складової частини блоку, засновником якого були ті ж самі громадські організації та НРУ, а також відомі вітчизняні інтелігенти. Головним завданням, що поставив перед собою КУІН, було відродження та порятунок української культури, розвиток інтелекту нації, реабілітація деформованої за останні роки української ідеї без поділу на рухівців та соціалістів, націоналістів та лібералів (Драч, 1997).
Попри зовнішню поміркованість в оцінці дій влади КУІН вельми критично оцінював як ситуацію взагалі, так і діяльність окремих владних інституцій зокрема: “...влада, яка почасти не вміє, почасти не хоче будувати Українська державу, не хоче або не вміє розв’язати жодної економічної, фінансової, політичної, соціальної проблеми, по-люмпенськи зневажає велику українську культуру і свій український народ, не розуміє або не хоче зрозуміти, що таке національні інтереси, що таке українська національна ідея” (Драч, 1997).
У подальшому КУІН робив неодноразові спроби об’єднати неліві партії, однак безуспішно. Зокрема, 25 листопада у Спілці письменників України відбулася зустріч лідерів партій. З 19 запрошених у ній взяли участь представники 9 партій: ДемПУ (В.Яворівський), КУН (С.Стецько, С.Жижко), ЛПУ (Є.Анопрієнко), НРУ (В.Чорновіл), РХП (М.Горбаль), СДПУ/о/ (М.Гречка), УНКП (О.Соскін), УРП (Б.Ярошинський), ХДПУ (В.Журавський). Після багаторазового тривалого обговорення “Меморандум керівників українських партій та блоків” на початку березня схвалили С.Стецько, Б.Ярошинський, О.Соскін, М.Поровський (РХП), В.Чорновіл.
У листопаді 1996 р. розпочалося зближення Конгресу Українських Націоналістів і Української республіканської партії. Відзначалась близькість поглядів на розвиток соціально-економічної ситуації у державі, збіг позицій у питаннях податкової і бюджетної політики та соціального захисту населення. Однозначно оцінена зовнішня політика. Результатом стало створення політичного об’єднання та задекларовано наміри створення спільної фракції у Верховні Раді. Першим спільним публічним заходом стало віче, яке відбулося 8 грудня 1996 р. у Києві на Софійському майдані, напередодні Міжнародного дня захисту прав людини. VII з’їзд (14–15.12.96) УРП підтвердив опозиційний курс партії та ухвалив цілу низку документів, які роблять політику республіканців ще жорсткішою у ставленні до владних структур. З’їзд фактично оголосив старт у передвиборному марафоні й партія заявила про себе як про третю силу, сподіваючися на результативний фініш.
УРП і КУН стали в повну опозицію не лише до політики уряду, але й до Президента, тобто до тогочасного курсу держави загалом. Головною метою діяльності блоку проголошувалося “зміцнення України як самостійної та соборної держави” шляхом тиску на керівництво країни з правого боку задля послідовнішого дотримування ним Конституції України, відстоювання її незалежності та прискорення економічних реформ. Блок виходив з того, що в країні “склалась ситуація, коли українці не обирають найбільш прийнятний для них шлях, коли окремі праві сили стають маріонетками в руках посткомуністичної номенклатур, а керівництво країни виявило свою неспроможність виправити соціально-економічне становище та демонструє нестійкість свого зовнішньополітичного курсу.
Різко опозиційне ставлення до влади блоку КУН-УРП отримало популярність у націоналістичному середовищі. До нього приєдналися УКРП (голова С.Хмара), схвалили УХДП (О.Сергієнко) та УНКП (О.Соскін). Коаліція отримала назву Демократичне об’єднання "Україна".
Однак відбувалися і зворотні процеси. Негативне ставлення Б.Ярошинського до Руху розкололо партію на два табори. П’ять депутатів-членів УРП заявили про свій вихід з парламентської групи "Державність": лідер партії В.Ярошинський, Л.Лук’яненко, Є.Пронюк, В.Чемерис і О.Шандрюк. Причина – небажання депутатів співробітничати з групою, політична орієнтація якої несумісна з ідейною доктриною УРП, націленою на жорстку опозиційність до виконавчої влади. Ще шість депутатів – республіканців відмовилися наслідувати приклад колег-партійців. Мотивування демаршу – небажання розхитувати й без того хистку парламентську рівновагу в період прийняття Конституції країни. (Наслідком цього виникнення Республіканської християнської партії на чолі з М.Поровським.) Аналогічно дещо пізніше з складу депутатської фракції НРУ вийшли три народні депутати України від Рівненщини – В.Ковтунець (секретар фракції), О.Матковський та Р.Омельчук. Це рішення пов’язане з конфліктом з керівництвом крайової організації Руху, яку очолює народний депутат України В.Червоній.
14 грудня 1996 року на черговому 9-му з’їзді Спілки офіцерів України (голова В.Білоус) пролунали заклики створити на основі СОУ політичну партію, яка б об’єднала довкола себе громадські й політичні організації національно-демократичного спрямування.
Наміри створити ще один блок – Християнсько-соціальний союз (ХСС), до якого увійшли б ХДПУ, Партія зелених, Всеукраїнське об’єднання підприємців, "Зелений світ", Союз християнсько-демократичної молоді – позитивних наслідків не мала. Нетривалість подібних об’єднань досить яскраво виявила несподівана криза ХДПУ.
Соціал-демократія, представлена у цей період доволі слабенькою СДПУ (Ю.Буздугана) та партіями, що вели свій початок від колишньої комсомольської номенклатури (ТКУ, ПДВУ) або від червоного директорату (ПП), не запропонувавши власного виходу з соціально-економічної кризи (непрезидентського і некомуністичного) не змогли стати “третьою силою” і опинились на узбіччі політичного процесу. Хоча лівоцентризм визначав політичні погляди не лише більшості промислової і сільськогосподарської виробничої еліти, але й звичайного населення. Чільні діячі Адміністрації Президента України також пов’язували майбутнє Л.Кучми з лівоцентристською платформою (Видрін, Табачник, 1995). Аналогічно міркували й теоретики національної демократії (Романів, 1995), які вбачали найважливіший прорахунок національних партій у браці чітких соціал-демократичних візій побудови ринкової економіки.
На лівому фланзі про утворення передвиборного блоку як на президентських, так і на парламентських виборах, заявляли лише КПУ та СПУ на пленумі Компартії України (15.02.97). Блокування відбувалося за найпростішою й природною схемою -– об’єднання навколо найчисельнішої партії, яка в самому лівому таборі займає центристську позицію. Така схема залишає можливість подальшого приєднання до блоку як радикальніших так і поміркованіших організацій. Ця тенденція могла бути реалізована лише при залагодженні суперечностей між КПУ та СПУ чи розширенні ідеологічного діапазону всередині КПУ.
КПУ як найчисельніша політична організація з добре налагодженими структурами в 23 областях України (за винятком Львівської та Івано-Франківської), задекларувавши 150 тис. членів, незважаючи на цілковитий радикалізм таких ідейно-програмових положень, як зміна не лише існуючого політичного курсу України, а й самої політичної системи, дотримується парламентських методів боротьби за владу.
Соціалісти ж виступали за зміну політичного курсу, не заперечуючи існування самої національної держави та визнаючи різноманітність форм власності. На VІ з’їзді, в грудні 1996 року, СПУ проголосила себе партією державницькою. СПУ та О.Мороз постійно критикували нав’язану Україні згубну політику, при якій пріоритет надано розподільним та обмінним відносинам як засобу перекачування ресурсів виробництва у непродуктивні сфери та паразитичному споживанню нових "хазяїв життя" за рахунок істотного недоспоживання переважної більшості населення замість об’єктивно необхідного пріоритету виробництва у процесі суспільного відтворення. Здійснюючи цей курс, виконавча влада часто-густо ігнорує національне законодавство. Як незаперечний доказ недосконалості господарської політики оцінювалося загострення кризи платежів. Цю думку підтримувало й керівництво ФПУ.
Не поспішала приєднуватись до блоку суто корпоративна СелПУ, кадровий склад якої складають ”феодали”-директори як рудимент комуно-азійського способу виробництва. У подальшому стимулювало входження СелПу до блоку з СПУ створення помітно ліберальнішої Аграрної партії (з тим же складом і тою ж електоральною орієнтацією).
Традиційно ліві сили робили розрахунок на підтримку у середовищі літніх людей, пенсіонерів, ветеранів армії і війни, а також прихожан УПЦ-Московського патріархату.
Необхідно зазначити, що програмові та інші матеріали більшості з новоутворених у цей час політичних партій та й більш старих (на той час) містять переважно матеріали, що можна віднести до документів щонайбільше тактичного цьогочасного моменту. У період з 1991 до 1996 року утворилося 35 політичних партій. Це відбувалося в умовах різкої зміни світоглядних орієнтирів населення. Однак засадні документи більшості з партій не націоналістичного характеру містять одні й ті ж віджилі аргументи щодо необхідності всебічної інтеграції з Росією, створення єдиного економічного простору, тобто експлуатація “ ностальгії пенсіонерів за світлими часами молодості”.
Надзвичайно гостру реакцію викликала досить несподівана заява Л.Кучми про намір балотуватися на президентських виборах 1999 року, що пролунала в інтерв’ю глави держави телерадіокомпанії "Гравіс" 16 вересня. Воно фактично розпочало передвиборну президентську кампанію. Л.Кравчук, коментуючи заяву Л.Кучми, зокрема, зазначив: "політичні партії, окремі особи можуть сприйняти це як початок передвиборної президентської боротьби. Якщо визначився Президент, то чому не можуть визначитися, наприклад, комуністи, соціалісти і на своїх пленумах, зустрічах оголосити про початок передвиборної президентської кампанії?" Іншої думки був лідер НРУ, припускаючи, "що сам Леонід Кучма в глибині душі не остаточно впевнений, що через три роки кандидуватиме в Президенти України. Принаймні він прекрасно розуміє, що його подальша кар’єра повністю залежить від того, чи вдасться йому опанувати ситуацію, передусім економічну, добитися поліпшення життєвого рівня людей, витримати інтеграційний тиск із Півночі, бодай частково сконсолідувати населення України в націю".
Значну увагу партій і всього суспільства викликали події в регіонах. До найгарячіших точок відносили Крим (наприкінці серпня оформився фактичний блок фракцій "Республіка", "Росія-Єдність", "Союз", "РПК", "Росія-Слов’янський союз", який після викрадення голови Верховної Ради АРК Є.Супрунюка добився чергової зміни керівництва автономією) та Донбас. Найбільшого розмаху досягли страйки у лютому та липні. Широкомасштабний липневий страйк розпочався у Донецьку 3 липня, коли страйкуючі шахтарі вдалися до пікетування доріг. Особливістю акції стала її позірна стихійність. Липневі страйки характеризувалися як "голодні бунти" шахтарських сімей, доведених до повного відчаю і злиднів. Однак рішення про початок страйку було прийняте Радою Незалежної профспілки гірників України 28 червня.