2.5. Становлення багатопартійності у 1989–1991 роках

Масове зародження в Україні громадських структур (так званих неформальних організацій) альтернативних, а то й опозиційних КПРС почалось у другій половині 80-х років.

Хоча ще у 1976 р. виникла Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських Угод на чолі з такими видатними совєтськими дисидентами як П.Григоренко, М.Руденко, О.Мешко та інші. Ідея правозахисного руху в Україні зріла й виношувалася задовго до створення Української Гельсінкської громадської групи. Можна з певністю сказати, що вже в 1960 роках первісником її був Левко Лук’яненко – організатор і натхненник боротьби за національне звільнення України шляхом референдуму (Ю.Литвин, 1994).

Організовану Л.Лук’яненком, С.Віруном, В.Луцьковим, О.Любовичем та І.Кандибою у 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку вважати справжньою партією чи навіть протопартійною структурою важко, бо, перебуваючи у підпіллі, проіснувала вона недовго. У 1961 році Львівський обласний суд засудив усіх організаторів; причому Л.Лук’яненка до страти (Лук’яненко, 1991)

Після аварії на ЧАЕС у 1986 р. та злочинної бездіяльності як союзного керівництва, так і республіканського в Україні почали виникати різноманітні екологічні організації. Проте екологія не була єдиним напрямком діяльності неформальних організацій. Створюються політичні клуби, просвітницькі, українознавчі організації, молодіжні, студентські об’єднання. Негативне ставлення КПРС-КПУ до усіх громадських новоутворень, про що зазначалося раніше (див. розділ 1.3) обумовило їхню швидку політизацію, засновану на різко негативістському критичному ставленні до існуючої державно-політичної системи, національної політики центру.

Восени 1987 р. у Львові виникло “Товариство Лева”. Незважаючи на культурницько-етнографічний характер Товариства, у ньому вже 1988 р. намітилася група людей, які жваво цікавилися політикою і намагалися займатися нею. Філії Товариства відкрилися і в інших містах України (у Рівному, Луцьку) (Батенко, Бондаренко, Невелюк, 1998).

У Києві при Будинку вчених АН УРСР створюється українознавчий клуб “Спадщина”, незабаром у Київському університеті – студентське об’єднання “Громада”. Їхня діяльність з самого початку виходить за межі просвітницької і набуває політизованого характеру.

У серпні 1987 р. у Києві виникає Український культурологічний клуб (УКК). Його діяльність отримала широкий розголос не лише в Україні, але й за її межами. У цей же час після виходу з ув’язнення і повернення в Україну відомих дисидентів-правозахисників (В.Чорновіл, Михайло та Богдан Горині) відновлює свою діяльність УГГ. Саме на її основі у середині 1988 р. було створено Українську Гельсінкську спілку (УГС), яка відіграла надзвичайно важливу роль у формуванні політичної опозиції в Україні (Гарань, 1993). Вже у березні 1989 р. при активному сприянні УГС відбулася перша політична демонстрація і перший за радянський період політичний страйк. УГС була першою організацією в республіці, що заявила про необхідність побудови самостійної української держави. На першотравневу демонстрацію львів’яни вперше в Україні вийшли з жовто-блакитними прапорами. Влітку 1988 р. було також створено Демократичний союз з широким спектром поглядів (ліберальні демократи, соціал-демократи, демокомуністи).

4 березня 1989 р. була проведена установча конференція “Меморіалу”. Очолив його Лесь Танюк. У жовтні 1988 р. був проведений установчий з’їзд всеукраїнської організації “Зеленийсвіт” на чолі з Ю.Щербаком.

13.11.88 р. у Києві на площі перед стадіоном відбувся великий екологічний мітинг. Його організували “Спадщина”, “Громада”, “Зелений світ”, “Ноосфера”, “Зелене милосердя”, “Небайдужі”. У виступі Д.Павличка та ін. пролунали заклики до створення народного фронту. Проект програми Руху, підготовлений ініціативними групами Спілки письменників України та Інституту літератури АН УРСР, було винесено на обговорення загальних зборів київської письменницької організації 31.01.89 р., де було заявлено про те, що пленум СПУ доручив ініціативній групі розробити проект програми Народного Руху України за перебудову (Літературна Україна. – 1989. – 10.02.).

11 лютого 1989 року відбулася установча конференція Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка (ТУМ), яке очолив Д.Павличко.

16 лютого “Літературна Україна” опублікувала проект програми Народного Руху. У ньому поряд із загальноперебудовними гаслами були й тези про визнання “керуючої і спрямовуючої” ролі комуністичної партії. Адже значна частина засновників Руху були членами КПРС, а партійна організація СПУ виконала левову частку організаційної роботи. Попри це НРУ швидко перетворився на опозиційну до КПРС структуру. 8–10.10.1989 р. у Києві у залі КПІ відбувся установчий з’їзд НРУ. На час створення у лавах НРУ було майже 300000 членів. Діяльну участь у створенні “Меморіалу”, ТУМу, Руху брали участь представники УГС. Відстоюючи принцип плюралізму в економіці, політиці та ідеології, РУХ об’єднав у своїх лавах представників різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму.

Яскраву сторінку в історію сучасної України вписали страйкоми. Перший страйком виник у м. Львові після побиття 1.10.89 міліцією демонстрантів, а вже 3 жовтня відбувся попереджувальний страйк. Пізніше страйкоми на довгий час стають центром опору КПРС.

18 листопада 1989 р. у м. Києві була проведена нарада 43 громадських організацій України (НРУ, ТУМ, “Зелений світ”, “Меморіал”, УГС, Українська асоціація захисту історичного середовища, асоціація “Виборець”,УНДЛ, Всеукраїнське товариство репресованих, СНУМ,страйкоми Донецька, Стаханова, Миколаєва, Львівської області та ін.). Учасники наради ухвалили виборчий маніфест Демократичного блоку України. У ньому вже не йшлося про “новий союзний договір”, наголошувалася необхідність нової Конституції, легалізація УГКЦ та УАПЦ. Під тиском опозиційних сил було ухвалено достатньо демократичний закон про вибори народних депутатів, що ввібрав у себе всі головні вимоги опозиції. 18 грудня 1989 р. нарада представників неформальних організацій і об’єднань створила блок демократичних сил на виборах до Верховної Ради УРСР. Демократичний блок, що спирався на структури Руху, отримав чверть місць, а у Галичині та Києві переконливо переміг.

Важливою політичною подією стало перезахоронення 17 листопада праху В.Стуса,Ю.Литвина, О.Тихого в якому, крім представників неформальних організацій, взяла участь велика кількість неорганізованих громадян.

8–9 грудня у Київському університеті відбувся установчий з’їзд української студентської спілки. У червні 1989 р. молоді члени УГС висунули ідею створення незалежної молодіжної організації. У липні у Харкові виникла Спілка української молоді (СУМ), тоді ж у Львові утворилася ініціативна група Спілки незалежної української молоді (СНУМ). Львівська обласна організація СНУМу провела свої установчі збори 19 серпня біля гори Маківки.

З нагоди річниці об’єднання УНР і ЗУНР була проведена акція, що стала переломною, етапною віхою у формуванні політичного життя України – живий ланцюг єднання по лінії Львів-Київ. У ньому взяло участь понад 450 000 осіб. Він заклав підвалини авангардної позиції Руху серед національно-демократичних організацій та певне ототожнення й усукупнення всіх подальших некомуністичних організацій під назвою “Рух”.

У грудні 1989 р. була створена “Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову”. Це була невдала спроба компартії створити альтернативу Руху.

Весною 1989 р. Ю.Бадзьо склав проект програми “Української партії демократичного соціалізму та державної незалежності”. Наприкінці травня “Літературна Україна” опублікувала Маніфест Демократичної партії України.

У жовтні 1989 у Львові була створена Українська національна партія (УНП) на чолі з Г.Приходьком. Партія не визнавала законів “окупаційної влади”, бойкотувала вибори до Верховної Ради України, була нечисленною. У подальшому розчинилась в Українській міжпартійній асамблеї (УМА). Здебільшого правильні, але радикально-демагогічні підходи і висловлювання етнонаціоналістів заклали їхню самоізоляцію в українському політичному просторі й фактично усунули їх від сфери впливу на процеси державного управління: “За п’ять років існування держави не була розв’язана жодна національна проблема – ні утвердження української нації в правах суверена, ні відновлення історичної справедливості щодо українців як народу, ні національної безпеки, ні освіти; ні соціальна, ні економічна” (Приходько, 1997).

У квітні 1990 р. інший багаторічний політв’язень І.Кандиба створює всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”. Партія також була напівконспіративною, не визнавала окупаційної влади (й досьогодні владу вважає неукраїнською за суттю) і виборів до неї.

У квітні 1990 р. у Львові відбувся установчий з’їзд Української християнсько-демократичної партії (УХДП), яку також заснував політв’язень В.Січко. Партія мала антикомуністичний характер, а загальнохристиянські гасла – націоналістичне забарвлення.

У травні 1990 р. у Харкові була створена Конференція анархістів України (КАУ). До КАУ ввійшли – анархо-синдикалісти (“Набат” Харків), анархо-комуністи, анархо-індивідуалісти, анархо-пацифісти, анархо-махновці, біокосмісти.

У червні у Києві відбувся установчий з’їзд Української народно-демократичної партії (УНДП). Її лідерами стали Є.Чернишов, А.Киреєв.УНДП виросла з УНДЛ, яка на виборах діяла як фракція УГС під гаслом “Ради без комуністів”. УНДП влітку 1990 р. активно створювала альтернативні структури влади – громадянські комітети та проводила реєстрацію громадян Української народньої республіки з метою виборів Національного Конгресу як єдиної законної влади. У подальшому УНДП та УНП об’єднались в Українську національну консервативну партію (УНКП) на чолі з В.Радіоновим.

1.07.90 була створена УМА, що об’єднала всі ці партії на засадах націоналізму і позапарламентського шляху боротьби за незалежність України. Очолив УМАЮ.Шухевич. До складу УМА входила також Українська націоналістична спілка (УНС) на чолі з О.Вітовичем, яка організаційно оформилась дещо пізніше, але перебрала на себе керівництво в УМА, давши їй назву Українська національна асамблея (УНА).

Створення цих організацій мало певне значення для формування багатопартійності в Україні, але подією, що суттєво вплинула на подальший розвиток історії, стало утворення Української республіканської партії, що об’єднала усі тогочасні національно-державницькі сили та елементи. УРП виникла на з’їзді УГС, що відбувся 29–30.04.90 у Києві у Будинку кіно. УРП оголосила себе правонаступницеюУГГ (1976–1988) та УГС (1988–1990). Офіційне проведення з’їзду у поєднанні з яскраво антикомуністичним та національним характером програмних гасел мало велике політичне і пропагандистське значення. Після піврічної боротьби з системою її першою з політичних партій в Україні було зареєстровано.

25 – 27.05.90 у бібліотеці КПІ відбувся установчий з’їзд Об’єднаної соціал-демократичної партії України (ОСДПУ). Однак з’їзд започаткував розкол соціал-демократії на дві течії – СДПУ та ОСДПУ, який триває до цього часу.

9.06.90 відбувся установчий з’їзд Української селянської демократичної партії. Попри активну діяльність її першого голови письменника С.Плачинди та всі оптимістичні прогнози реальною політичною силою УСДП не стала.

28–30.09.90 відбувся установчий з’їзд Партії зелених України (ПЗУ). Партія виникла на основі асоціації “Зелений світ” та сильних післячорнобильських екологічних настроїв.

Влітку–восени цього року в Києві виникають Ліберально-демократична спілка та Ліберально-демократична партія України.

У 1990 році також виникають численні утворення Демократичної платформи в КПРС. Водночас створюються різні “фронти”, “форуми”, “спілки” тощо прокомуністичного, інтернаціонального (проросійського),антирухівського характеру, подібних “інтерфронтам” в інших республіках. Проте вони виявились малопопулярними і без підтримки КПРС нежиттєздатними.

Уже в цей самий час КПРС почала “антипартійні” дії. Зокрема, для дискредитації партійного життя була зареєстрована, створена у вересні 1990 року Народна партія України. Її основу склали працівники кооперативу “Олімп” під проводом народного депутата УРСР ХІІ скликання Л.Табурянського. Попри запис до членів партії на вулицях вона не мала осередків у більшості областей України.

Від кінця 1989 року мотив багатопартійності дедалі виразніше проступає у промовах політиків, у рекомендаціях політологів, у розмовах пересічних громадян. До січня – лютого 1990 р. М.Горбачов вважав курс на багатопартійність “не нашим”, таким, що не має соціальної бази, не гарантує захисту завоювань демократії. І лише на лютневому (1990 р.) Пленумі ЦК КПРС було оголошено про відмову від політичної монополії КПРС, а в Програмній заяві XXVIII з’їзду було проголошено курс на діалог і рівноправне партнерство з усіма прогресивними ідейно-політичними течіями, утворення з ними політичних блоків. Вилучення ст. 6 і 7 союзної Конституції юридично позбавило КПРС політичної монополії, легалізувало та інтенсифікувало процес утворення нових політичних структур. У 1990 р. й склалася нині діюча багатопартійність (Литвин, 1994).

У подальшому процес організації нових партій не був небезпечним особисто для організаторів. На їхньому шляху стояли інші перепони: організаційні, матеріальні, технічні, ідеологічні (непопулярність ідей, брак однодумців). Більш докладно про події цього етапу розвитку політичного життя в Україні пишуть О.Гарань (1993), А.Білоус (1993), В.Ковтун (1995).

Однак нелегкий шлях становлення багатопартійності в Україні наклав свій відбиток на усю подальшу діяльність партій. Правозахисний, неформальний, ранньопартійний рух у якості опозиції існуючому в країні політичному режимові був обмеженим, організаційно слабким, він радше був силою деструктивною, ніж руйнівною (Шевчук, 1996). Хоча змістом діяльності партій є боротьба за контроль над владними структурами й реалізація через них своїх політичних та соціально-економічних програм і проектів, однак саме така діяльність партій не набула поширення. Натомість найбільшу питому вагу в партійній активності отримала реалізація “моделі реагування” в політичній поведінці, тобто декларування підтримки чи засудження певних соціальних політичних або економічних явищ (Лозовий, Танчин, Юров, 1997). Яскравим прикладом такого реагування є відкритий лист голови Української Всесвітньої Координаційної Ради І.Драча Президентові України Л.М.Кравчуку, Голові Верховної Ради І.С.Плющу, Прем’єр-міністрові Л.Д.Кучмі (Драч, 1997).