2.4. Історія політичного руху в Україні

В Україні з ХVІ до ХVІІІ сторіччя активно діяли церковні братства, які виникли як цехові та міські об’єднання, а згодом стали культурними та освітніми осередками зі школами та друкарнями. Г.Сковорода, буваючи в Європі, відчув вплив масонства, але виступав проти замикання у таємних сектах. Перша ложа на території України була відкрита 1742 року на Волині у селі Вишневці польськими шляхтичами. Фундатором українського масонства став гетьман Лівобережжя Розумовський, а згодом до лож прилучається козацька старшина (Римаренко, 1997).

За даними М.Пашкова(1992), в Україні, Молдові та Росії у першій половині XIX ст. діяли не менше 53 товариств, спілок, гуртків, об’єднань (19 – зареєстрованих, 11 – діяли явочним порядком, 23 – таємні). Серед них чотири масонські ложі (Волочинськ, Київ, Рівне, Умань) та 16 польських національно-визвольних товариств.

У 20–40-х роках XIX ст. у Київській, Волинській і Подільській губерніях утворилася мережа національно-визвольних товариств. У 60-х роках розпочався бурхливий процес утворення національних об’єднань: Малоросійська громада (Київський університет, 1861 р.), гуртки українофільсько-радикального напряму (Полтава, Чернігів, 1863 р.), “Громада” (Київ, Львів, 1877 р.), “Гетьманці”, “Стара Громада”, “Молода Громада” (Одеса, 1879 р.), “Чорноморці” (Київ, 1880 р.), “Партія українофілів” (Полтава, 1881 р.). У 80–90-х роках діяло до ЗО політичних гуртків і протопартійних структур, а на початку XX сторіччя – близько 100 осередків студентських спілок, громад, братств (Лисяк-Рудницький, 1991; Пашко, 1992).

У 1897 р. відбувся установчий з’їзд Всеукраїнської Безпартійної Загальної Демократичної Організації. Вона стала центром українського національного руху і включала майже всі напрями політичної думки України. Деякий час до неї “іnсоrроrе” входило Братство Тарасівців, засноване у 1891 р. на могилі Т.Г.Шевченка у Каневі студентами Бацькевичем, Боровиком та Липою (потім до них приєднався М.Міхновський). Братство стало першою Українською націоналістичною організацією, що ставила за мету повну автономію України. Основний наголос Тарасівці робили на націоналізмі у культурі та суспільному житті.

11 лютого 1900 р. у Харкові було створено Революційну українську партію (РУП). У 1902 р. з неї вийшла група націонал-радикалів, які утворили Народну українську партію (очолив її М.Міхновський). Тоді ж від РУП відокремилися народники (М.Шаповал, М.Залізняк), які примкнули до партії есерів. У 1903 р. від РУП відкололась Українська соціалістична партія (Б.Ярошевський). Вихід з РУП представників різних політичних течій засвідчив поглиблення процесу визначення характеру й цілей її діяльності. Вона розвивалася, наслідуючи зразки західноєвропейської та російської соціал-демократії (Касьянов, 1992).

У 1900 р. була створена Українська соціалістична партія, яка виступала за “Українську республіку”. Після вступу до неї у 1903 р. частини РУПу (Б.Ярошевський), це була єдина з соціалістичних партій Росії, що наголошувала на важливості національного питання й визнавала права українського народу.

У 1902 р. М.Міхновський з однодумцями (брати Макаренки,Шемети, Шевченки та Є.Любарський-Письменний) заснували Українську народну партію. М.Міхновський розробив “Десять заповідей для УНП” (одна, єдина, неподільна, самостійна, вільна Україна; Україна для українців; усюди і завжди вживай української мови та інш.). В 1906 р. з УНП вийшла група автономістів, які заснували Українську демократичну партію, яка проіснувала лише декілька місяців.

Восени 1904 р. переважно членами Безпартійної Загальної Організації після дворічного обговорення ухвалено програму і назву Української Демократичної партії. Програма містила політичні (парламентський лад, автономія) та економічні (8-годинний робочий день, державна пенсія немічним тощо) положення. Після розколу і виходу з неї всіх радикалів, останні утворили Українську Радикальну Партію. Головою УРП став Б.Грінченко.УРП займалась культурними, соціально-економічними справами.

Восени 1905 р. УДП і УРП провели об’єднавчий з’їзд і утворили Українську Демократичну Радикальну партію. Усі українські національно-свідомі елементи (навіть члени кадетської партії) стали членами УДРП. У грудні 1904 р, утворилась Українська Соціал-Демократична Спілка. Вона вийшла з РУП під проводом М.Меленевського, Лесі Українки.УСДС діяла спільно з РСДРП та Бундом і в 1905 р. ввійшла до складу РСДРП на основі окремого статуту. Під час виборів до І-ї Державної Думи (1906 р.) “Спілка” проявила себе як русифікаторська організація, проти чого виступали УСДРП і ліберальні українські кола. Вибори бойкотували всі соціалістичні партії. Лише УДРП висунула кандидатів, увійшовши у блок з кадетами (Партія народної свободи). Під час роботи І-ї Державної Думи в Україні бурхливу діяльність розвинула Селянська Спілка, що мала осередки майже у кожному селі Лівобережної України.

Українські соціалісти-революціонери затвердили програму УПС/Р на початку лютого 1907 р. Вона відрізнялась від програми РПС/Р вимогою скликання Українських Установчих Зборів.

Після 1907 р. і настання реакції в Росії партійне життя завмерло. Тому в 1908 р. було відновлено давню безпартійну організацію під назвою “Товариство Українських Поступовців”. До ТУПу належали люди різних переконань. Керівними були принципи автономії, конституціоналізму й парламентаризму. Для прийняття в члени вимагався певний освітній ценз і громадський стан. Діяв нелегально. В останні роки до нього почали приймати і селян.

В Україні створювались і діяли також революційні (терористичні) організації. Це: “Оборона України” (голова – В.Чеховський; 1904–1909 р.р.), “Українська Народна Оборона”. Існувало три такі організації – М.Міхновського (1909); І.Руденка та І.Торопа (1905–1908, 1912); Б.Войцеховського та О.Мизерницького (1912–1914). Остання діяла за межами України в Парижі. Існувало також декілька груп анархістів, які практично не мали ніякого впливу на політичне життя країни.

У IV Державний Думі було зроблено спробу заснувати парламентську українську фракцію “Українські прогресисти” з програмою автономії України, введення української мови в судочинстві, школі тощо, демократичних свобод.

Після 17 жовтня 1905 р. виникають позапартійні товариства, названі за галицьким зразком “Просвітами”. Вони були єдиними українськими організаціями, які уряд мусив визнати законними. Першу “Просвіту” організувала одеська українська Громада.

Детально історія виникнення перших партій висвітлена у роботах В.Піча, Н.Билень (1997) та О.Голобуцький, В.Кулик (1995). Остання містить докладний перелік першоджерел, періодики (1905–1917 р.р.), документів, архівних матеріалів.

Влітку 1917 року в Україні діяло понад 30 політичних партій різних напрямів. Активну роль у політичному житті України відігравали й загальноросійські політичні партії. Зародження парламентаризму і демократичних інститутів закінчилось з появою більшовизму, який став могильником усіх інших партій і організацій.

Подальший розвиток організованого політичного життя пов’язаний з націоналістичним рухом та діяльністю політичних партій Галичини, що не входила до складу СРСР. У 1920 р. виникла Українська військова організація, яка стала засновником Української партії національної революції (УПНР), котра пізніше злилась з Українським національно-демократичним об’єднанням (УНДО). Група Української національної молоді виникла у 1922 р. серед українських вояків у Чехословаччині для самооборони й боротьби з совєтофільством та зміновіховщиною. 28 січня – 3 лютого 1929 року відбувся І Конгрес українських націоналістів. У ньому взяли участь 28 представників усіх націоналістичних організацій – ПУН,УВО,ЛУН,ГУНМ,СУНМ. Конгрес схвалив політичну програму українського націоналізму й утворив ОУН (Крип’якевич, Капустянський, Гнатович, 1991; Книш, 1994; Баган, 1994). О.Баган навів огляд історії та діяльності ОУН у воєнні та повоєнні роки (боротьба проти радянської окупації у 1944–1950 р.р.).