2.3. Ставлення членів партії до партійних статутних і програмних документів
Вичленення цієї проблеми в окремий розділ може викликати певне здивування, адже програма і статут партії мають бути найголовнішими чинниками об’єднання людей саме в цю організаційну структуру. Проте аналіз текстів партійних документів, зіставлення їх з практикою політичної діяльності партій, висловлюваннями їхніх лідерів, публічними заявами партій щодо тих чи інших подій, голосуванням депутатів Верховної Ради України від цих партій з окремих питань показує, що статут і програма партій є для їхніх членів досить абстрактними документами, які живуть своїм власним життям за суто специфічним призначенням (“для Мінюсту”).
У тому, що статут досить часто порушується, партійна демократія не діє, а рядові члени партії є об’єктом маніпуляцій з боку партійного керівництва можна досить легко переконатися на будь-якому з’їзді, особливо коли всередині партії виникають розбіжності (порівняйте вихід з УРП С.Хмари та Н.Вітренко і В.Марченка з СПУ). Про роботу у первинних організаціях, виконання доручень (такі положення є у статутах більшості з партій) не варто й говорити. Для більшості членів партійна робота полягає в участі у роботі партійних зборів, з’їздів, семінарів, мітингів.
Те саме стосується і багатьох положень програмних документів. Яскравим прикладом є дії (виступи і голосування) партійних народних депутатів під час обговорення та ухвалення нової Конституції України. Адже більшість партій, що підтримали цей проект виступали за парламентсько-президентську республіку, двопалатний парламент, достатню децентралізацію влади чи навіть федералізацію України, двомовність тощо. Натомість Конституція визначила Україну як унітарну, достатньо національну, президентську державу. Лише ті принципи, котрими партії не можуть поступитися, складають основу їхньої ідеологічної діяльності.
Така політична та й ідеологічна недовершеність характерна для всіх течій – як лівих, так і правих. Очевидно, що базується вона на гіперболізації тактичних моментів діяльності партій, психологічному неприйнятті один одного між активістами, ставленні до партійних документів не як до керівництва до дії, а як до вельми й вельми
загальних документів (якщо не сказати, як до простих папірців, придатних лише до введення в оману виборців).Аналіз політичної орієнтації та діяльності регіональних структур УРП, КУН, НРУ, СПУ, ЛПУ на Львівщині та Луганщині (Лозовий, Танчин, Юров, 1997) виявив суттєві розбіжності у позиціях центральних керівних органів і обласних організацій з засадних ідеологічних, соціально-економічних і політичних питань, задекларованих у програмах партій; брак розуміння низки регіональних проблем тощо. Партійне керівництво, що характерно, реалізуючи парадигму масової партії, “закриває очі” на ці очевидні порушення, пояснюючи це “місцевою специфікою”. Трансформація ідеологій в умовах специфічних регіональних суспільно-політичних середовищ, як правило, (крім суто регіональних партій) не отримують легітимації (через установчі партійні документи) на центральному рівні. Особливо яскраво ця розбіжність у політичних орієнтаціях центру й регіонів проявляється під час виборчих кампаній до місцевих і регіональних представницьких органів. На цьому рівні суперечність по лінії “центр – регіони” відповідно применшується до неузгодженості по лінії “голова облорганізації – облорганізація (організації нижчого рівня)”.
Загальна тенденція звичайного (непартійного) населення до конформності (коли відбувається некритична покора меншості більшості) знайшла відображення й усередині партій. Новий тип конформізму має нині реальний ґрунт у розчарованій більшості, що живе з відчуттям соціального програшу (Головаха, 1997). Очевидно, причина такої некритичної конформістсько-підданської покори партійної більшості меншості партійно-номенклатурної верхівки (голова та вірне йому найближче оточення) криється не лише у слабкій теоретичній підготовці рядових членів, але, насамперед, у значній різниці між очікуваннями соціальних наслідків результатів своєї партійної діяльності і справжніми досягненнями як особистими, так і партії загалом, а також у значному розриві між соціально-економічним статусом більшості та ідейно-економічними засадами платформ, що пропагуються партіями.
Ця тенденція до маніпулювання партійними чільниками голосами рядових членів найшла нове виявлення після парламентських виборів 1998 року. Позірно цей процес ніби відрізняється від того, що був раніше, адже його активними учасниками (радше ініціаторами) стали “новоспечені” члени партій – бізнесмени, що прийшли безпосередньо перед виборами і взяли на себе більшою чи меншою мірою фінансування партій. Зіткнувшися з цинічними діями нових “політиків-прагматиків”, лідери-політики, здавалося б непохитні й незамінні на своїх посадах почали втрачати одну за одною “власні” партії (В.Яворівський позбувся посади в ДемПУ, В.Онопенко – СДПУ(о), верхівкою цього процесу безперечно є розкол в НРУ з висловленням недовіри В.Чорноволу). За аналогічним сценарієм А
.Матвієнко “програв” НДП у боротьбі з членами партіями-представниками органів виконавчої влади.Важливо зазначити, що проблема внутрішньопартійної демократії не є суто українською проблемою. На думку західних політологів, здійснення внутрішньопартійної демократії у німецьких партіях залишається надзвичайно суперечливим. Аналіз роботи партійних з’їздів показує, що формально встановлені законом про партії компетенції та завдання партійних з’їздів на практиці зазнають суттєвих змін (Нідермайєр, 1997).