2.2. Засади об’єднання громадян у політичну партію

Більшість українського населення негативно ставиться до політики і політиків загалом (Небоженко, 1997). Тому питання про те, що саме змушує людей об’єднуватись у політичну партію є надзвичайно важливим, адже, як зазначалось раніше, більшість політичних партій України не можуть розраховувати на підтримку лише однієї соціальної верстви, а змушені черпати голоси від усього населення потрошку. Виробництво матеріальних цінностей за сучасних умов не формує політичних ідей і ідеології (Попович, 1997). Це є абсолютно логічним, оскільки не спосіб виробництва об’єднує людей та інтегрує їхні соціальні бажання і перспективи, а майновий стан та особливо мрії щодо його майбутніх змін. Кожна соціально-професійна група ніби розколена на ліву і праву. Навіть пенсіонери неоднозначні (Попович, 1997а). Відтак поширене твердження про те, що партія є виразником політичних інтересів певного класу (верстви, прошарку, страти) або його частини значною мірою застаріло, особливо в умовах постіндустріального, інформаційного суспільства.

Позаяк ідеологія має під собою психологічну і соціальну бази, то необхідно враховувати як об’єктивні ментальні особливості української нації, так і суб’єктивні чинники, пов’язані з конкретною партією, її лідером та партійною більшістю членства. Сучасне соціально-політичне життя, що базується на концепції відкритого суспільства, значною мірою залежить від індивідуальних особливостей сприйняття світу особистістю (Цимбал, 1997). Серед тих, хто сьогодні називає себе модним словом “демократ”, однаково часто зустрічаються і прихильники національної ідеї, і відверті українофоби, і самовіддані, готові на самопожертву патріоти, і відверті кар’єристи, які готові швидко перейти від незалежності до утворення якихось нових союзних структур (Л. Кравчук – виступ на VI сесії Верховної Ради України, вересень 1992 р.),

Г.Лебон відзначав, що існує три типи політиків: вольові й властолюбиві; хитрі й лагідні, котрі улесливо потурають низьким інстинктам натовпу, ними ж випущеним на поверхню; нервово-збуджені, імпульсивні особистості, котрі щиро вірять кожному своєму слову на момент виступу й котрих сам натовп збуджує до напівбезумного стану (Лебон Г. Психология народов и масс – СПб, 1896). Це до болі знайома нам картина екзальтованих ораторів 1989–90 років, коли і промовці, і слухачі зливались воєдино в емоціях, слові і бажанні щось робити. Сам зміст дії і слів значення не мав. Ланцюгова реакція політичної самоорганізації українського суспільства, яка розпочалась з утвердженням Руху, вивела на політичні підмостки різних людей, у тому числі й категорії, про які писав Г.Лебон (Литвин, 1994).

Некласичність української ментальності випливає з історичної маргінальності українського суспільства. Для України, яка постійно не була ні центром, ні периферією і знаходилася між різними полюсами, на лінії їхнього протистояння, в центрі їхньої боротьби. У політиці маргінальний стан України виявився в наявності різних інтересів, прагнень, ідеологій, у структурах влади, в основі яких були орієнтації на різних сусідів (Кизима, 1993). Ментальність нації, яка тривалий час не мала власної державності і перебувала в неволі, серйозно деформується. На глибинному рівні психіки продовжують функціонувати власні ментальні риси, але на них починають нашаровуватися набуті за умов неволі ментальні установки. Відтак у культурі нації одночасно виявляються різні і навіть протилежні якості: героїзм і пасивність, волелюбність, індивідуалізм і конформність, довірливість, підозрілість тощо (Рудакевич, 1997).

Для характеристики сьогоднішнього українського світовідчуття надається означення “розірвана свідомість”, яка веде свою генезу з “розірваності часів” (Ковтун, 1998).

Стан між нашими політичними групами всім відомий. За останні 60 років, від часу Визвольних змагань, тема консолідації наших політичних сил не сходила зі сторінок нашої преси. В основі постійних трагічних двоподілів – поруч амбіцій лідерів – лежить недовір’я одних до других. Є в нас політичні групи, які вважають тільки себе справжніми патріотами, а всім іншим, мовляв, не можна довіряти. Брак довір’я до чесноти і патріотизму інших українців – це головний симптом нашої політичної незрілості (Цимбалістий, 1994).

Претензії на провідництво нації можна лише вітати, турбує інше – самохаризматизація новітніх лідерів, турбує як і куди може повести націю оця, чорнобильською бідою інспірована й покликана до життя “еліта” (Щербатюк, 1990).

Після виборів-98 кожному зрозуміло: сумнівний рівень національної свідомості, тобто розуміння того, що корисне, а що шкідливе для України, виявили саме ті політичні партії, які найголосніше декларували ексклюзивний патріотизм. На часі б уже усвідомити й суто людську природу взаємного відштовхування, пожирання партій і блоків, що експлуатують наші національні почуття. Саме вони, консервують і плекають рабську психологію, за якої вони сформувалися і виросли: невільник зневажає невільника, боїться сильного суперника, ворога і вихлюпує свою злість на такого самого (Ковтун, 1998).

Визначальними ментальними установками, на думку О.Рудакевича (1997), є: граничний індивідуалізм (або егоцентризм), перевага емоційного, почуттєвого над інтелектом і волею та певні компоненти селянської психологічної установки. У політичному житті їхнім наслідком є: переважання особистих інтересів над загальнонародними і державними, небажання підкорятися органам державної влади, підозрілість до їхнього зміцнення, схильність до малих форм організації, анархізм (громадоцентризм), критиканство, міжусобна боротьба, фракційність, хвороба отаманства, бунтарність, зрівнялівка, перевага емоцій над розумом і волею при розв’язанні політичних проблем, нестача волі та цілеспрямованості, неорганізованість, притуплення почуття громадянського обов’язку, психологічна мімікрійність, формалізм, рецидиви рабської психології, комплекси “меншовартості” та “кривди”.

Сьогодні, коли зареєстровано 75 політичних партій і протягом 1999 року буде зареєстровано ще декілька стало очевидним, що частина з них виникла через бажання їхніх організаторів (насамперед народних депутатів, відомих громадських діячів) мати у своєму розпорядженні власні політичні структури, що вузькогрупові устремління керівництва таких організацій обмежуються 1–2 депутатськими мандатами (за рахунок мажоритарних виборів) та можливостями лобіювання економічних інтересів підприємств свого округу і спонсорів.

Очевидно, що до 1990 р. в умовах лінійного протистояння “комуністи–антикомуністи”, останні об’єднували людей досить різних ідеологічних поглядів, переконань, інтересів і цілей. Серед них були націоналісти, демократи, євреї-відказники, кримські татари, сексуальні меншини і багато інших – тих, хто був незгодний з існуючим тоталітаризмом та був готовий до активного спротиву. (Дикань, Забарило, 1994). Аналогічно і в КПРС-КПУ далеко не всі були переконані марксисти-ленінці, що й стало очевидним в умовах плюралізму. Зрозуміло, що на етапі зародження багатопартійності не могло бути й мови про особливості ідеологічних розбіжностей. На перший план вийшло зовнішнє – моральний авторитет колишніх дисидентів-політв’язнів з їхньою “в’язничною харизмою”. Вірогідно, що цей етап причетності до чогось великого скінчився з утворенням КУНу. Водночас були створені умови для розвитку ідеологій та їхнього пристосування до українських умов.

Очевидно, що чинник лідера, сила магнетизму його особистості об’єднували людей у новостворювані організації сильніше за будь-які інші інтереси, ідеології, цінності, цілі. Лідери збирали людей на вулиці, закликали їх до дії, і люди йшли за ними. Спрацьовувала спорідненість, емоційна близькість інтонації, тембру голосу, гасел і закликів. До 1991 року так об’єднували людей у партії лідери національного спрямування, так стали діяти численні активісти лівого напряму після 1991 року.

Позаяк сучасна українська політика творилася в неукраїнських за духом і ментальністю містах, то варто розглянути політичну культуру українського села з притаманним селянству здоровим глуздом як найвищою формою вияву суспільного розуму. Якщо інтелігентському інтелектові, що функціонує у сфері політики, треба час від часу нагадувати про необхідність керуватися здоровим глуздом, щоб творити виважену політику, то таке нагадування для селянства як політичного суб’єкта є безглуздим, оскільки здоровий глузд органічно виступає для нього керівним принципом практики і мислення, всієї життєдіяльності (Тарасенко, Шараєва, Костирко, 1997). Маючи центральним питанням буття “проблему виживання”, селянство діє за принципом “безпека понад усе”, тобто віддає перевагу зменшенню власних доходів перед небезпекою збільшення ризику В.Денисенко (1998). Відтак немає нічого дивного, що українське селянство вкотре “проспало” кардинальну зміну суспільно-політичних відносин влади і власності. Те саме можна сказати і про українських жінок та молодь, політична активність яких зростає надзвичайно повільно (Головатий, 1997; Терлецька, 1997).

Іншим чинником, який змушує людей відстоювати свої інтереси в партіях, є прагматизм. Державно-управлінська еліта зрозуміла це першою, як приклад – виникнення перших кадрових партій. Відносно висока політична активність колишніх управлінців, а також людей творчої праці певною мірою зумовлена їхньою керуючою сутністю. Політичні активні суб’єкти керування, очевидно, зацікавлені були, зокрема, у незалежності України, що розширяло їхні “керівні” можливості зі зміщенням “центру” з Москви до Києва. Можливо, що це головна причина того, що серед прихильників суверенітету України переважали управлінці та представники “вільних” професій (Попович, 1997).

Більшість із існуючих партій не отримувала жодного мандату до Верховної Ради України ХІІІ і ХІV скликань, їхні програми обмежуються програмними заявами, які жодною мірою не претендують на повноту і всеохопність, а в майбутньому вони не мають жодної політичної перспективи. Певний прагматизм, який правильніше і доцільніше називати меркантилізмом, в існуванні деяких з цих партій є. Але публічної політичної перспективи він не має.

Залишається недослідженим питання джерел фінансування партій, обсяги їхніх видатків, структури витрат. Очевидно, що такий стан підсилює меркантильні почуття цілої низки партійних лідерів. Згідно з Законом України “Про об’єднання громадян” партії не мають права отримувати субсидії з-за кордону. Однак у пресі та публічних виступах деяких політичних діячів неодноразово звучали звинувачення своїх політичних опонентів у закордонному фінансуванні. Було б наївним відкидати таку можливість та й зацікавленість спецслужб сусідніх країн у створенні в Україні сепаратистських рухів та їхній матеріальній, організаційній, технічній, інформаційній підтримці.

Можна вважати, що найбільш інтегруючим якщо не для усієї нації, то хоча б для членів однієї партії має бути єдиний образ майбутнього українського народу (національна мрія). Головною рисою, властивою українській мрії згідно з ментальністю народу є – конструктивний образ, що тяжіє до природного центризму, поміркованого оптимізму та традиційних народних ідеалів працелюбності. Цей образ міститиме у собі також такі психологічно значущі складові, як звичка покладатися на власні сили, віра в себе, у свою здатність подолати незгоди та вільно жити, покладання на здоровий глузд (Заблоцький, Ляшенко, 1997).