1.4. Ставлення держави до процесу становлення багатопартійності в Україні

Визначення ролі та місця держави у розвитку суспільно-політичних процесів в Україні неможливе без характеристики сутності стану самого суспільства. Для політичної культури як суспільного явища характерна інерційність, тобто тривале функціонування цінностей минулої доби у нових суспільно-політичних обставинах. Тому нині, коли Україна вступила в посткомуністичну, посттоталітарну та постколоніальну епоху свого існування, слід задуматися над питанням: якою була політична культура українського народу до проголошення державного суверенітету? (Рудакевич, Гутор, 1998). Вітчизняні дослідники, перебуваючи у бурхливому потоці соціальної трансформації, досить жорстко оцінюють сучасний стан країн СНД. В Україні перехід до нової системи базових цінностей, способу життя, структури соціальних відносин, способу легітимації соціального ладу й інших феноменів здійснюється в умовах невизначених політичних, соціально-економічних і соціально-культурних орієнтирів (Журавський, 1995).

Старі інтегратори розхитувалися, тоді як нові не приживалися. Звідси – відчуття кризи, занепаду, “падіння моралі”. Модернізаторські зміни на Сході – поверхневі, їхні запозичені зразки спізнено повторювали західні, натомість глибинні шари розвивалися за своєю логікою. Раціональність не стала головним принципом життєвпорядкування і пояснення соціального світу (Танчер, Карась, Кучеренко, 1997). Суспільству загалом і кожній людині зокрема так і не було запропоновано нової перспективи і стратегію розвитку країни.

Хоча Л.Кравчук і взяв на озброєння націоналістичну риторику, його правління продовжувало приносити користь передусім старій комуністичній номенклатурі, яка невдовзі зосередилася лише на власному збагаченні (Ослунд, 1995), тоді як країна потребувала нагальних докорінних змін не лише в економічній, але і, насамперед, у політико-правовій сфері. Однією з головних причин подальшого економічного відставання України порівняно з Естонією, Чехією, Польщею стала архаїчність, зашкарублість саме політичної системи, обумовлена незмінністю правлячої верхівки.

Світовий досвід має різні приклади взаємодії держави і партій. З точки зору законодавчого оформлення партій (правового унормування діяльності) В.Піча, Н.Билень (1997) поділяють усі країни на 3 групи:

1) порядок утворення партій взагалі не регулюється законом (Великобританія, Австралія, Нова Зеландія);

2) реєстрація не вимагається, але набуття статусу партії відбувається лише після подання до компетентних органів чітко визначених документів (ФРН, Австрія);

3) передбачається обов’язкова реєстрація партій у різних державних органах (таких країн більшість).

Важливим у цьому відношенні є досвід Німеччини, Основний закон якої взагалі передбачає правила побудови внутрішнього організаційного простору партій. Цим партії відрізняються від спілок та товариств, що оцінюється як свобода об’єднання (Ліннеман, 1997).

Україна є багатопартійною країною, що йде власним специфічним шляхом правового унормування організаційної структури партій, їхніх програмових (установчих) документів, а також стосунків між державою та партіями. Публічно запровадивши обов’язкову, але доволі формальну реєстрацію партій Міністерством юстиції, держава відкрила шлях до масового зростання кількості партій в країні. Водночас владна еліта цим та іншими заходами робила усе можливе для дискредитації як самих партій, так і доцільності їхньої участі в політичному житті країни.

В Україні нині існує певна перехідна модель авторитарно-демократичного режиму, яка може схилитись у будь-який бік. На це може вплинути кожний чинник: неконсолідованість політичної еліти, відсутність готових нових державних і недержавних інститутів та розпад старих суспільно-економічних структур, топтання на місці в економічних реформах або форсований перехід до ринку, нерозвинутість інститутів громадянського суспільства та нестабільність соціально-політичної ситуації, фрагментарність старого і нового в політичній культурі та правова невпорядкованість в країні тощо (Журавський, Кучеренко, Михальченко, 1998).

Партійні структури, маючи тільки попередні програми без механізмів їхньої реалізації, стають неповноцінними суб’єктами політичної системи. Формується тип партійної системи, який має елементи мультипартійності (багаточисельність партій) та крайньої поляризованості. В Україні зародилася нова державно-політична еліта як результат компромісу частини старої управлінсько-партійної верстви й частини національно-демократичної опозиції. За таких умов постала велика проблема ідентифікації характеру контреліти на рівні певних структур. Тоді Президент Леонід Кравчук узаконив спрощений механізм правового реґулювання реєстрації партій (Томенко, 1995).

Наслідком цього угодовського кроку національно-демократичної опозиції стало всебічне сприяння старої владної партійної номенклатури реалізації через новітні дрібні партійні структурки усіх негативних рис української ментальності, а також відсутність будь-яких стримувальних механізмів та обмежувальних правових норм для партій. У західних країнах підставою, щоби позбавити партії їх правового захисту як політичних партій є неучасть у виборах (Томенко, 1995). В Україні ж з “легкої руки держави” практично не існує таких правових механізмів, а передбачені Законом України “Про об’єднання громадян” жодного разу задіяні не були (наприклад, стаття 22 закону “Обмеження щодо одержання коштів та іншого майна політичними партіями, їх установами та організаціями” практично не виконується жодною партією: за ці роки жодна з політичних партій не опублікувала для загального відома щорічного бюджету). Іншим аспектом продовження традицій негативного ставлення держави до громадських новоутворень є перманентне небажання жорсткої регламентації процесу виборів і всіляке ігнорування партій як головних суб’єктів виборів. Яскравий приклад – легке перетворення у фарс на усіх рівнях виборів у березні 1998 р.: це й 30 суб’єктів виборів, які “зібрали” по 200 000 підписів, і характер складання партійних списків, і методика ведення передвиборної агітації, і дотримання виборчої процедури, і багато чого ще. Як наслідок третина депутатів з попередньої Верховної Ради, що мала рейтинг не більше 5%, знову потрапила до Верховної Ради України.

Зазначена поблажливість держави до характеру участі партій у виборчому процесі несе негативи, які у перспективі позначаться не лише на розвитку окремих партій, але й на процесах становлення багатопартійності, ставленні громадян як до партій взагалі, так і до типу виборчих систем. Очевидно, що численні нарікання окремих громадських діячів на те, що пропорційні вибори порушують рівність права громадян бути обраними, отримали численні підстави, позаяк загальна представницька демократія була підмінена партійною, а партійна – диктатом голови та його найближчого оточення.

Дійсно, наші партії чисельно невеликі, на них важким тягарем лежить негативний імідж партії – КПРС. Провідні політичні та громадські діячі продовжують поширювати через засоби масової інформації негативні повідомлення щодо ролі політичних партій у житті країни. Багато хто продовжує політику регіоналізації України, підтримується дріб’язковий територіальний егоїзм через численні об’єднання регіонального спрямування. Деякі з партій (чомусь зареєстрованих Міністерством юстиції України як загальноукраїнські) так і не вийшли за межі однієї області. Не знайшла адекватного відгуку у Верховній Раді України ХІІІ скликання пропозиція Президента України щодо прийняття закону про опозицію, який дозволив би партіям зайняти більш вагоме місце у політичному житті.

Вагомим чинником еволюції партійних і політичних систем є виборчі системи (спосіб визначення результатів виборів і порядку розподілу депутатських мандатів). Існуюча до 1998 р. мажоритарна виборча система не сприяла зростанню авторитету, впливу, ваги партій у політичному житті, збільшенню їхнього кількісного складу. Хоча політологи неодноразово наголошували на необхідності зміни системи виборів і введення хоча б частково пропорційних виборів ще у 1994 році, однак особисті інтереси державно-управлінської еліти (яка переважала серед депутатів Верховної Ради ХІІ скликання), неорганізованої у жодну з нових некомуністичних партій, переважили державні інтереси і вибори залишились мажоритарними. Зміни, внесені Верховною Радою ХІІІ скликання, значно запізнилися й Україна відстала у своєму політичному розвитку.

Багатопартійність повинна стати органічним елементом політичної системи України. Створення української політичної нації, об’єднання її навколо спільних загальноукраїнських політичних, економічних, державних інтересів тощо можливі через підняття ролі партій у політичному житті країни на якісно новий щабель. Ним є проведення виключно пропорційних виборів (як то є в Ізраїлі чи Нідерландах), можливо з нижнім порогом у 2-3%. Перетворення країни в єдиний виборчий округ і голосування за єдиний список партій (тип голосування – з преференціями чи без є несуттєвим) не тільки сприяє консолідації української нації, її політичному розвитку, але й відсікає від політичного процесу регіональні об’єднання, авантюристів від політики, а жорстка регламентація процесу виборів унеможливлює шахраювання.

Неупереджений аналіз установчих документів багатьох партій показує, що вони містять внутрішні суперечності, не кажучи вже про окремі безглуздості та численні граматичні помилки. Програмні документи (дуже часто взагалі лише програмні заяви) Міністерством юстиції України розглядаються лише за формальними ознаками (малоймовірно, що хтось закличе в програмі партії до збройного повалення держави чи письмово розпалюватиме міжнаціональну ворожнечу). Водночас заяви керівництва партій, навіть з трибуни Верховної Ради України (чого варта лише заява голови СелПУС.Довганя“Скольконадорасстреляем...”) залишаються поза увагою реєструючого органу. Потокова діяльність (несанкціоновані пікети, мітинги тощо) взагалі випадає з поля впливу держави. Звичайно, неприпустима ситуація, щоб політичні партії залежали від свавілля Мінюсту. Ситуація з відміною реєстрації СДПУ (двічі), УНА явно не відповідає духу правової держави, прагнення побудови якої так часто декларується в Україні.

Доцільним є встановлення жорстких вимог до політичних партій при реєстрації. Це може бути висока плата за реєстрацію чи подання списку членів у декілька тисяч осіб (не менше 10–15 тисяч). Партія повинна мати легалізовані в установленому порядку регіональні організації не менше як у 20 регіонах (75% від 25 областей, а також міста Київ та Севастополь), причому така легалізація повинна відбутися протягом 3 місяців після реєстрації партії Міністерством юстиції України. Згідно з п. 4 Постанови Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р. N 140 “Про затвердження Положення про порядок легалізації об’єднань громадян” (із змінами і доповненнями, внесеними постановою КМ від 19 квітня 1993 року N 280) заява про реєстрацію об’єднання громадян за наявності всіх необхідних документів розглядається у двомісячний строк. При відсутності такої легалізації реєстрація партії Мінюстом має бути відмінена. Установчі документи (статут і програма) повинні містити одні й ті самі розділи, які б віддзеркалювали позицію партії щодо державно-політичного устрою держави, інших основних питань буття й майбуття держави і суспільства. Політизовані громадські організації не повинні реєструватись. Публічні виступи керівництва партій (хто саме – обумовлено у статуті) повинні прирівнюватися до програмних документів. Це б зробило керівників партій відповідальними державцями, а Міністерство юстиції мало би підстави для порушення питання невідповідності діяльності партій реєстраційним документам з відповідним реагуванням на це.

Враховуючи вроджену схильність українських політичних партій до поділу, поширення у суспільстві правового нігілізму та існування змішаної мажоритарно-пропорційної виборчої системи, необхідно негайно змінити парадигму взаємодії партій з державою, а також вимоги щодо членства у партіях. Позаяк партії перестали бути однією з форм самоорганізації громадян, а стали інституцією від рішення якої залежить вибір шляхів розвитку Української держави, членство у партіях має бути виключно фіксованим. Міністерство юстиції України повинне у випадках внутрішньопартійних неузгодженостей взяти на себе роль третейського судді. Саме під його наглядом, а також його структур на місцях у таких випадках мають діяти вищі легітимні органи партії (збори, конференції, з’їзд). Спірні ситуації можуть розв’язуватися у судовому порядку, але документи, завірені органами Мінюсту мають бути такими, що не викликають сумнівів.

Відсутність у Законі про об’єднання громадян дефініцій щодо цілої низки засадних понять і розпливчастість багатьох статей призводить до численних суперечностей у їхньому трактуванні. Саме закон має чітко визначити, що саме криється під поняттями “політична діяльність”, “політична агітація”, “загальнонаціональна програма суспільного розвитку”, “всеукраїнський статус”, “антидержавна діяльність” тощо. Неприпустима фактична відсутність обмежень на створення і діяльність об’єднань громадян, оскільки формулювання статті 4 “не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об’єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є” – зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій протизаконній формі територіальної цілісності держави; підрив безпеки держави у формі ведення діяльності в користь іноземних держав – стосується лише статутних документів. Для багатьох українських партій перераховані у цій статті положення є не метою, а повсякденною практикою діяльності. За таких умов Закон є звичайною декларацією.

Потребують найдетальнішого і найприскіпливішого правового унормування положення щодо державного нагляду та контролю за діяльністю об’єднань громадян. Без цього неможливо захистити суспільство від перегинів у той чи інший бік та забезпечити процеси формування громадянського суспільства.

Водночас партії мають отримати можливість співпраці з органами виконавчої влади, тобто реальної можливості отримання необхідної інформації (крім секретної), матеріально-технічної чи іншої допомоги. Чого зараз практично не має.

Такі поняття, як політичний та ідеологічний плюралізм, правова держава, громадянське суспільство, демократія тощо, стали публіцистичними термінами й дуже часто не містять у собі глибоко змісту, тобто теоретична інтерпретація політичного процесу й сам політичний процес мало пов’язані між собою (Михальченко, Журавський, Танчер, 1997). Особливе занепокоєння викликає така відірваність теорії від практики у діях і свідомості владної еліти. Як і раніше політична теорія і практика живуть самостійним життям. Механізмів інституалізації конфліктів у контексті громадянського суспільства не розроблено і не існує ніяких підстав для оптимістичних прогнозів щодо можливості їхнього започаткування.

В умовах глибинного реформування суспільства саме держава має взяти на себе авангардну роль у правовій регламентації механізмів забезпечення стабільності суспільства, вироблення напрямів і методів політичного узгодження різноманітних політичних сил, рухів, партій шляхом конвергенції та оптимізації їхніх інтересів. Наріжним каменем суспільної згоди слугує загальнонаціональна ідея.