1.3. Місце партій у політичній системі України до 1990 року і після

Інтегральною рисою політичної системи є регуляційна можливість – здатність адекватно реагувати на зміну зовнішніх і внутрішніх умов, швидко адаптуватися; здатність до саморозвитку (Лізунова, 1997). Визначальною рисою, до якої мала би пристосуватися радянська система кінця вісімдесятих, – прагнення народу подолати монополію на владу однієї партії та бажання самоорганізації у нові альтернативні політичні структури і форми.

Тоталітарна доба, існування 6 і 7 ст. Конституції СРСР, фактичне злиття партії (КПРС) з державою (СРСР) та заборона політичного плюралізму й самого існування інших партій наклали свій відбиток на усі визначальні аспекти життя суспільства та його організаційних структур. Правове унеможливлення існування громадських структур, альтернативних КПРС-КПУ обумовило організаційну структуру та ідеологію новітніх партій, стало наріжним каменем для подальшого полярного ставлення до владних структур, їхньої легітимності, стратегічного курсу соціально-економічного розвитку, оцінку Росії та СНД, історії України тощо.

Не треба скидати з рахунку й антиукраїнську, розкольницьку політику КПРС-КПУ, яку партія проводила всі роки свого існування в Україні. Поділивши Україну – аби позбавити її в майбутньому єдності – на східну і західну, КПРС-КПУ останню, оскільки вона національно свідоміша, наділяла різкими ярликами: націоналісти, бандерівці, західняки тощо (Чемерис, 1994).

Політичні опоненти одержавленої КПРС-КПУ не мали альтернативи як вважати саме державу своїм не опонентом, а противником (ворогом). Відтак їхнє опонування КПРС-КПУ стало й антидержавною діяльністю. Не дивно, що більшість з перших альтернативних КПРС-КПУ партій не визнавала й легітимними органи державної влади та й саму державу взагалі, намагаючись творити паралельні органи (щоправда, більше з пропагандистських цілей). Інші ж сприймали її як об’єктивну реальність, в умовах якої необхідно діяти. Яскраво це виявилось під час установчого з’їзду “Народного Руху України за перебудову” (8–10.09.89). Зокрема, лідер УГС Л.Лук’яненко заявив: “Ця лінія – Вільна Незалежна Самостійна Україна”. Держава перешкоджала реалізації цих цілей. Зрозуміло, що за таких умов новітні партії й протопартійні об’єднання (а ними стали організації національного спрямування) вважали державу окупаційною і не визнавали її нелегітимних, на їхню думку, законів.

Після проголошення незалежності України у 1991 році та заборони КПУ організації лівого спрямування діяли і діють аналогічно. Практикою діяльності блоку лівих сил Київського регіону стали несанкціоновані владою масові громадські заходи. Ліві не визнали існуючу державну символіку, пріоритети міжнародної політики тощо. Це лише посилює тенденції несприйняття політичних опонентів: “У комуно-фашизму соціяльна база для заколоту є – надто багато помилок зробила нинішня українська влада... Отож мусимо бути пильними”, – О.Романчук (Шлях перемоги. – 20.11.93).

Розвал реально існуючого соціалізму спричинився до прийняття історичних рішень в ідеологічному змаганні між ідеями соціалізму та демократії, тобто соціалізм не витримав випробовування практикою. Демократія як форма держави та життєвий устрій після 1989 року набула бурхливого зрушення у своєму розвитку. Але це аж ніяк не гарантує успішного її здійснення (Тезінг, 1997).

Дослідники (Вишняк, Шевель, 1998) відзначають значну політичну структуризацію суспільства уже в цей період: “Якщо в 1989 році організованим силам партійно-державного апарату протистояли “незалежні” особистості, популярність яких визначалась значними досягненнями в неполітичній професійній діяльності, незалежною позицією і програмою, то в 1990 році авторитет і успіх на виборах незалежних кандидатів, особливо маловідомих, залежав від підтримки цих кандидатів опозиційними демократичними (Рух, УГС, “Зелений світ” тощо), які з’явились і організаційно оформились саме в період між виборами-89 і виборами-90... Більше того, частка голосів, яку набирали маловідомі виборцям представники демократичних сил в округах великих міст, часто залежала не від їхнього особистого рейтингу, а від популярності тих організацій, які їх підтримували”.

До реєстрації у 1990 році першої некомуністичної партії держава діяла методом виключно заборон. Після неї ще комуністична держава була змушена толерувати саме існування партій. При цьому вона практично повністю ігнорувала їх як суттєвий чинник політичного процесу і узагальненого виразника інтересів значної частини суспільства. Це викликало закономірну зворотню реакцію з боку партій. На сьогодні до держави прохолодно ставляться як консервативні партії, так і різноманітні ліберальні об’єднання, котрі традиційно дистанціюються від держави. Напрям діяльності сьогоднішньої державної адміністрації загалом влаштовує консервативні та націонал-ліберальні партії, але їхня співпраця з державою – це співпраця з необхідності (як законослухняних юридичних осіб з контролюючими інстанціями). Рівень співпраці партій з владою визначається не стільки ідеологічними засадами, скільки інтеграцією державно-владної еліти у ту чи іншу партію.

Масова недовіра владним структурам та їхнім представникам, незалежно від їхнього політичного декору, створює цілком реальну небезпеку появи “ефекту бумеранга”, коли хороші слова про демократію та її переваги перед тоталітаризмом, що надмірними дозами надходять з не дуже популярних джерел, можуть викликати результат протилежний тому, на який очікують, – дискредитацію самої ідеї демократії як перспективи (Головаха, Пухлик, 1994).

Допомогти партіям стати дійсно головним елементом політичної системи зобов’язана держава, щоб розірвати ланцюг протистояння, недовіри, взаємної підозрілості між політичними партіями та державою, оскільки партії, переживаючи хвороби зростання та маючи приблизно однаковий незначний вплив, створили вкрай поляризовану мультипартійну систему. Водночас через усю історію Українського державницького руху наскрізною ідеєю проходить проблема єднання. Від часу Київської Русі (“Слово о полку Ігорєве”) до сучасних політичних і громадських діячів лунають постійні заклики до об’єднання. Позаяк держава має більші порівняно з партіями можливості, то саме вона має очолити координацію зусиль окремих партій задля розв’язання проблем загальнонаціонального розвитку.