Проблеми розвитку держави, політичної влади та влади в політико–правових і філософських концепціях Німетчини XVIII–XIX ст. майже завжди пов’язували з таким феноменом, як нація. Важливе місце в системі такого взаємозв’язку та взаємозумовленості відводив і один з найвизнаніших філософів цього часу Г.В. Гегель.

Великого значення у розумінні суті німецької держави Г.В.Гегель надавав поняттю свободи, “реальної свободи”. Він уважав, що кожного індивіда треба також розглядати як члена держави. Адже національна держава, разом із протестантським християнством, є унікальним досягненням сучасної цивілізаці, яка навчилась поєднувати найвищу владу із найвищим ступенем і формою свободи для своїх громадян. “Суттю сучасної держави є те, що загальне має бути пов’язане з цілковитою свободою її членів та з особистим добробутом” [5. 260].

Г.В. Гегель визначив цю найвищу форму держави не тільки як протистанську, а також як “германську”. Свободу, вважав він, треба розуміти як соціальний феномен, як властивість, притаманну суспільній системі, а постає вона через моральний розвиток спільноти. Це не стільки індивідуальне обдарування, скільки статус, що надається індивідові через правові й етичні інституції, які підтримує спільнота. Отже, її не можна прирівнювати до сваволі чи до того, що випливає з особистих нахилів. Свобода полягає швидше в пристосуванні індивідуальної здатності до використання суспільно значущої роботи. Саме це надає їй моральної вартості, адже не можна морально захистити жодної претензії за свободу чи щастя, за винятком тих випадків, коли бажання збігаються з якоюсь фазою загального блага й підтримані загальною волею. Правами й свободами індивіда є те, що відповідає обов’язкам, які накладені на його становище в суспільстві.

Для Г.В. Гегеля важливим було, як і для І.Канта, досліджувати право не як таке, що над усе, а як таке, що забезпечує розвиток моральних ознак свободи людини. Таке поєднання можливе лише в системі “громадянського стану” [Statuscivilis] і тільки право, народжене самим суспільством, адекватними тільки йому основами відносин, вибудовує цей стан [на відміну від природного] як певний порядок - дематричним зв’язком поведінки стає мораль як соціальне явище. Особа сама собою, за Г.В. Гегелем, у собі вже втримує розуміння правоздатності. І незважаючи на те, що в “громадянському суспільстві кожний для себе - мета, все інше для нього - ніщо” [5. 228], право формує загальний принцип відносин: “будь особою і поважай інших як осіб” [5. 98]. Такий принцип стає вихідним для практичного утвердження буржуазної теорії справедливості. Повага однієї особи до іншої - це не лише правовий, а й моральний акт. Право і мораль стають дійсними, конкретизованими у моральності. У Г.В. Гегеля право конкретизоване в моралі. Сам по собі сформульований юридичний закон є лише таким, що націлює людину як на правові, так і на протиправові дії. Право ж, яке не просто є конституюючим, а обумовлює “зняття вчинку в покаранні, конкретизується в моралі”. [3. 198].

Моральність Г.В.Гегель поєднує з ідеєю свободи. Тому політична свобода може бути реальною тільки як форма морального життя. І моральність стає тим підгрунтям, завдяки якому “не зважаючи на те, що в громадянському суспільстві особливе та всезагальне розпались, вони все ж таки взаємопоєднані та взаємозумовлені” [5. 229].

Для Г.В.Гегеля, виходячи з його політико-правової концепції, загальною ознакою громадянського суспільства є суспільство власників, які не зважаючи ні на расові, ні на релігійні та політичні відмінності, рівні перед законом; яким, відповідно до загального закону дозволено досягати особистих інтересів та реалізовувати власні уявлення про щастя; врешті-решт, як вільні в загальній конкуренції вибирати собі сферу професійної зайнятості, особисту кар’єру, заняття з продажу своєї робочої сили, місце проживання та праці. Г.В.Гегель не визначає людину як мету і абсолютну цінність [як І.Кант], та вважає, що призначення громадянського суспільства - “в забезпеченні та захисні власності та особистої свободи [5. 279] .

Навіть особисте щастя потребує гідності, невід’ємної від соціального статусу, та усвідомлення того, що ти виконуєш частку соціально цінної праці. Г.В. Гегель завжди вірив, що самоусвідомлення per se є болісним, що це - ознака розладу й марноти. Ця концепція щастя з невід’ємними від нього правами та обовє’язками частково грунтувалась, як і концепція Ж-Ж.Руссо, на відродженні класичного спадку. Гегелева теорія вільного громадянства, подібно до теорії Платона й Арістотеля викладали в термінах не особистих прав, а соціальних функцій. Однак, як уявляв собі Г.В.Гегель, розвиток християнської моралі та громадянства в сучасній державі уможливив повніший синтез особистого права й громадянського обов’язку, ніж то було можливе в суспільстві, заснованому на рабстві. В сучасній державі усі вільні й можуть у своєму служінні їй віднайти ідеально найвищу форму самореалізації. У державі негативну свободу сваволі витісняє “реальна свобода” громадянства.

Метою громадянського суспільства у Г.В.Гегеля стає можливість індивіда ствердити свою свободу [не лише вибір бути чи не бути рабом, а навіть бути чи не бути членом держави]. Поява різних корпоративних, різних політичних інтересів приводить до поділу на стани, яких у Г.В.Гегеля три: субстанційний, промисловий та всезагальний.

Держава для Г.В.Гегеля означає ту сферу морального життя, у якій антагонізм громадянського суспільства знятий, стає відносним. І самодостатнього визначення [як у теоретиків природного права] громадянське суспільство не отримує, бо воно не замкнуте на собі, а є важливим лише настільки, наскільки стає відкритим у стосунках з державою. Найважливішою функцією держави стає “об’єднання” [5. 279], у “якому свобода досягає свого вищого права і ця самоціль має право щодо одиничних людей, чий обов’язок полягає в тім, щоб бути членом держави. [5. 279]. Отже, лише держава отримує статус ідеї розуму, свободи права. Однак така відмінність держави та громадянського суспільства є відносною і саме як відмінність актуалізує свою самість лише в системі гносеологічних означень. Онтологічна ж їхня сутність швидше знаходить себе в співвідношенні та взаємозв’язку соціально-економічної і політичної сфер громадянського суспільства та політичної держави. Такими реальними діалектично єднальними основами цих двох інститутів, стають право та політична влада “Сутність держави Нового часу, - на думку Г.В. Гегеля, - полягає в тому, що всезагальне пов’язане в ній з повною свободою особливого та благодіянням індивідів, що, виходячи з цього, інтерес сім”ї та громадянського суспільства повинен концентруватися в державі, однак у цьому разі всезагальність мети не може бути досягнутою без власного знання та волі особливого, яке мусить зберегти своє право” [5. 286]. Отже, для сім”ї і для громадянського суспільства держава стає “зовнішньою необхідністю” та вищою владою саме через право. Від цієї влади залежать інтереси, закони буття сім’ї і громадянського права. Зазначимо, що і сама держава є іманентною метою як сім’ї, так і громадянського суспільства. Реальна сила цього суспільства вибудовується як складова власної всезагальної кінцевої мети та особливого інтересу індивідів як вільних суб’єктів політико-економічної діяльності, що мають рівновелику систему як обов’язків перед державою так, відповідно, і прав. У колі взаємозв’язку держави та громадянського суспільства як всезагального та особливого, право й обов’язок стають “початком” і “кінцем” цього взаємозв’язку. Саме в цьому діалектичному русі Г.В. Гегель вбачає витоки та сенс правової держави.

Г.В.Гегель уважав, що німецький народ виявився попередньо підготовленим до сприйняття “реальної свободи”, завдяки лютеранській Революції. Тоді як для Франції та Англії лише їхні буржуазні революції створюють простір для свободи, проте в її відповідно абстрактному та формальному сенсі. На думку Г.В.Гегеля “реальна свобода”, на відміну від формальної та абстрактної - є головною характеристикою нової та останньої епохи абсолютного духу. Змістом політичної дії влади в умовах “реальної свободи” стає повсякденна, поступова, обставлена з “розумним” використанням бюрократичного елемента в управлінні реформа суспільства та відносин підпорядкування, а не перманентність революції як це було у Франції, чи натикання на постійний ризик викликати революційний бунт, як було в Англії через “надмірні привілеї англійської аристократії”, незабезпечення свобод системою “позитивного права” [2. 408], або є через хибність парламенського типу правління, за якого може трапитись те, що “...опозиція, яка сформована на чужих щодо парламенту засадах, та така, що відчуває свою неспроможність перемогти в парламенті партію, яка э при владі, могла б піддатися спокусі і звернутися за допомогою до народу, що привело б не до реформ, а до революції”. [2. 413].

Монархії, як формі правління у державі Г.В.Гегель надає особливого значення, тому це питання розглянемо детальніше. Значну увагу філософ приділяв державно-керівному класові-“універсальному”,як називав його, “класові”, що і родом, і спеціальною підготовкою стає придатним для управління і що втілює собою довгу традицію ієрархічного авторитету й впорядкованої процедури. Такий клас є стороннім і непричетним до тих особистих чи суспільних інтересів, які він регулює. Тож, у певному розумінні, цей клас репрезентує загальну волю й “розум” суспільства, на противагу набутому егоїзмові чи особливим та партійним інтересам, і є охоронцем сукупного громадянського інтересу. Бюрократична організація громадянського суспільства є його вершиною, тією точкою, на якій він входить, так би мовити, в контакт із ще вищими інституціями держави. Суттева властивість всієї цієї системи - це її закоріненість у предковічному звичаї, у давно прийнятих ступенях рангу й влади, а усе те, що ці ступені є функціями в сукупному житті нації. В розумінні Г.В. Гегеля ця концепція конституційного урядування була протилежністю до французьких експериментів із складанням конституцій на папері, а також із парламентським урядуванням англійського зразка. Безглуздо, запитувати, хто укладає конституцію, адже конституції не укладають. “Конституція - це аж ніяк не те, що хтось може зробити власними руками; це - праця віків” [5.273]. ЇЇ потрібно трактувати як “щось таке, що просто існує само собою в суспільстві і, отже, є божественним і постійним” [5. 273]. Конституціоналізм грунтується на традиції самоврядування, а в розумінні Г.В.Гегеля ця традиція невід’ємна від відмінностей у суспільних рангах, від прийнятої рівноваги між правлячим класом і нижчими порядками суспільства, а також від ролі аристократії, що вірна короні. Головною функцією монархії є підтримування цієї рівноваги. Однак ця рівновага грунтується не на розмежуванні влад, а на відмінності функцій, і метою тієї відмінності є не ослаблення, а зміцнення держави. Відповідно до Гегелевого прочитання конституційної історії, саме монархія, а не контроль законодавчої влади над виконавчою веде до зміцнення державної влади.

Розумність монархічного інституту Г.В.Гегель виводив із його специфічної арбітражно-упорядкувальної функції, яку він виконує, перебуваючи між двома сторонами, що борються та політично конкурують між собою: аристократією, що відкидає буржуазні відносини із відчаєм хапається за свої історично нагромаджені привілеї та “середнім класом” - новонароджуваною торговою та промисловою буржуазією, що стала вільним і повновладно діючим господарем у соціально-економічній сфері буття. Монархічне правління відіграє тут роль синтезувальної сторони, що, власне, через себе знімає політико-онтологічну суперечність, втримуючи в собі сторони суперності. Лише завдячуючи цьому, монархія формує єдиний центр арбітражного прийняття політичного рішення, дії й інтереси якого розповсюджуються на всю державу, на всі соціальні групи, верстви і виконання їх є обов’язковим. Та оскільки у Г.В.Гегеля монархізм конституціного типу, то дія влади його завжди обмежена “всезагальністю державного устрою та законів”.

Розумність монархічного інституту влади тут функціональна. Проте вона в своїй основі є субстаціальна і не визначається лише функціями конкретної монархічної форми правління. Наприклад, аналізуючи реальну систему політичної влади в Німеччині того часу, Г.В.Гегель писав: “Державою керує світ чиновництва і над усім цим стоїть особисте рішення монарха, тому що... остаточне рішення безумовно необхідне” [5. 421 - 422].

“У добре організованій монархії, - зазначав філософ, - об’єктивний аспект належить самому лише праву; роль монарха зводиться до того, щоб просто підпорядкувати законові своє суб’єктивне: “Я хочу” ... “Звичайно, потрібно вважати великим щастям, якщо доля якого-небудь народу дарує благородного монарха; проте у великій державі і це малозначиме, тому що сила такої держави в її розумі” [5. 421-422]. Г.В.Гегеля часто звинувачували в ідеалізації монархічної форми правління у тогочасній Німеччині, стверджували, що він вбачає розумність держави у її наявних конкретно-історичних формах існування. Та з наведених вище цитат ми можемо зробити висновок, що Г.В.Гегель розумність держави вбачав у субстанційній основі самої історії, раціонально - логічну сутність якої становить процес саморозгортання абсолютного духу, моментом, “епізодом” якого і є буржуазна держава, яка, отже, за будь-яких обставин не може бути ніякого іншого, як розумною. Г.В.Гегель це підтверджує у своїй формулі: все, що розумне - те дійсне, все, що дійсне - те розумне [5.53].

Ознайомлення з поглядами Г.В.Гегеля, що стосуються держави, було б не повним, якби ми не згадалм думок, які стосуються розгляду проблеми національної держави. Зазначимо, що процес усвідомлення та практичного освоєння соціально-політичної дійсності у будь-якій державі на її перехідному етапі може відбуватися різними способами, однак домінуючим у Новоєвропейський період, на нашу думку, є два: традиційно раціональний, у якому перевагу надаєть прагматизму та інтелектуальності життя, та моральнісно - культурницький, або ж романтичний, детермінантною основою якого стають пристрасті, емоції, почуття. Норми традиціоналістського змісту [адже, як стверджує Х.Ортега - і - Гассет: “ Романтизм був народним стилем par excellence” [6. 231]. Звичайно ж, що у такій самодостатності ці два способи пізнання та відтворення соціально-політичної дійсності не існують, а можуть лише бути відображені, однак важливим є те, що один із них може бути домінуючим, і тоді формується як особлива система знань щодо розуміння самої дійснсті, так і специфіки онтології самої держави, політичних відносин, інституцій, систем влади тощо. Звернення романтизму до історичної позитивної релігії інтенсифікує і “реанімує” систему історичного мислення та відчуття, а з останнього виростає нове розуміння держави.

Г.В.Гегель, у творчості якого найповніше відображено ця ідея, стверджує, що світовий дух, так заклопотаний дійсністю і прикутий до зовнішнього, не міг звернутися всередину, до себе самого і насолоджуватися собою на своїй власній батьківщині. Після того як цей рух дійсності був зламаний і німецька нація взагалі врятувала свою національність, основу всього життя, настав час, коли в державі поряд з державою реальної дійсності могло самостійно розцвітати також царство думки.

Свої погляди Г.В.Гегель будував з класичної системи освіти. Безпосередній вплив на нього мав ідеальний грецький світ Шиллера, під впливом якого він побачив у державі вище здійснення народного духу і, отже “дійсність моральної ідеї”. Там, де він викладав цей погляд у поняттях, він завжди описував його все ж у споглядальних формах грецького життя. У суспільному житті Греції він відшукав абсолютно культурну державу. І не тільки в цій історичній ідеалізації, а також і в теорії він доводив цю суть держави до крайності. У першому нарисі його вчення про об’єктивний дух держава є взагалі дечим вищим і останнім у всій дійсності. Г.В.Гегель завжди твердо наполягав на тому, що найважливіше завдання кожного народу полягає у створенні власної держави. Як Шлейермахер кликав освідчених людей до релігії, так Г.В.Гегель кликав їх до служіння державі.

Антична державність, яка означає не інше, як повний вияв усіх видів культурної діяльності, тотальну самореалізацію абсолютного духу, не залишає місця [за Платоном] для вільної гри індивіда буржуазної доби, який став вільним у своєму внутрішньому житті, у розвитку своєї особливості, а тому сучасний світ, на думку Г.В.Гегеля, потребує від держави іншого ставлення до вищої культурної діяльності. А тоді із гегелівської “раціоналізації романтизму” логічно випливає таке: рівність усіх моментів попереднього розвитку, глибоке розуміння значення політичного життя [в його раціонально-логічному сенсі] й одночасно підняття до звеличення, всезначимості системи культури над особливим історичним утворенням окремої держави. Отже, вічні цінності внутрішнього світу були збережені у своїй своєрідності не зовнішньо поряд з державно сформованим зовнішнім життям, а як всеохопний, такий що стоїть над ним, всезумовлений життєвий рух, що й забезпечує загальний розвиток прогресування самої держави, політичних відносин свободи людини.

Національну відбудову Г.В.Гегель вбачав у відновленні неперервності національних ідей інституцій, як використання джерел національної солідарності, що виявилася у минулому, та як ствердження залежності індивіда від спадку національної культури. “Якими сліпцями є ті, - писав Г.В.Гегель, - хто уявляє, нібито інституції, конституції та закони можуть вистояти в життєвій боротьбі після того, як вони перестали бути в злагоді із мораллю, потребами й цілями людства, після того як із них вивітрилось їхнє значення; що форми більше не сповнені розумом і почуттям, можуть зберігати спроможнісь єднати націю”. [7.554]. Філософ визначив державу як об’єднання, що колективно захищає свою власність; його єдині суттєві владні функції - це цивільна і військова установи, достатні для цієї мети [7. 555]. Отже, держава - це вияв, звісно національної єдності й національного прагнення до самоврядування, однак головно це є повноваження втілювати національну волю в життя у себе вдома й за кордоном. Точну форму врядування Г.В.Гегель трактував як несуттєву справу, коли не брати до уваги того факту, що потрібною він вважав монархію.

Подібно до Жана Бодена, Г.В.Гегель трактував виникнення національно-конституційної монархії як єдину необхідну умову для існування держави. Піднесення національної держави можна досягти лише через монархію і, на його думку, цей процес сам собою становить “свободу”. Він уявляв державу як духовне втілення волі і долі нації, як “реальне царство свободи, де має матеріалізуватися Ідея Розуму”. Г.В.Гегель ототожнював “свободу” індивіда з його добровільною самопосвятою праці на благо самореалізації, яка водночас є особистою самореалізацією. В національній монархії він бачив довершений синтез свободи і влади, єдине - те що може завершити цілісне визначення і вияв культурно-морального сенсу буття.

Отже ми бачимо, що досконалою формою правління у національній державі Г.В.Гегель вважав конституційну монархію. Він був переконаний, що монархія логічно стає кінцевим онтологічним виявом об’єктивного духу. Водночас, монархічна влада стає виявом позитивної свободи, та раціональності її функціональних дій, адже націлені вони, передусім, на всеосягнення держави, суспільства, як цілісної системи і в такому сенсі репрезентоввана “влада суб’єктивності як завершального вольового рішення, влада володаря, в якій різні влади об”єднані в індивідуальну єдність і яка, виходячи з цього, є вершиною та початком цілого - конституційної монархії”. [5.347]. Отже, для Г.В.Гегеля конституціна монархія є останнім на той час історичним синтезом попередніх форм. Адже “старий поділ форм державного устрою на монархію, аристократію та демократію має в своїй основі ще не розчленовану субстанціональну єдність, яка ще не досягла свого внутрішнього розрізнення [розвинутої організації в самій собі], а виходячи з цього глибини та конкретної розумності” [5. 311-312.] і лише влада монарха втримує в собі, вже розрізняючи, розчленовуючи “три моменти тотальності, всезагальність державного устрою та законів, узгодження як відношення особливого до всезагального та момент останнього рішення в якості самовизначення, до якого повертається все інше із якого воно бере початок дійсності” [5,316].

1. Гегель Г.В. Позитивность христианской религии //Работы разных лет. М., 1972. Т.1.
2. Гегель Г.В. Политические произведения. М., 1978.
3. Гегель Г.В. Феноменология духа // Соч., В. 14 Т. М., 1959 Т.4.
4. Гегель Г.В. Философия истории // Соч., В 14 Т. М. Л., 1935. Т.8.
5. Гегель Г.В. Философия права. М., 1990.
6. Ортега – И- Гассет Х. Дегуманизация искусства // Самосознание европейской культуры ХХ века. М., 1991.
7. Себайн Д.Г. Тарсон Т.Л. Історія політичної думки. К., 1997.

L. Yablonska

The important meaning in the anderstending of german state kernel by G.V.Gegel was attached importance to the concept of freedom, “real freedom ”. He considered that every individual had to be distinguished as a member of a state. As national state together with protestant christianity is an unique achievement of a contemporary civilization which has learned to connect the higher power with the higher level and form of freedom for all of the citizenry. “The kernel of a contemporary state is that general has to be connected with complete freedom of her members and self prosperity”.