СТРАТЕГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ У ВИБОРАХ 2006 РОКУ В ЧЕРНІВЕЦЬКІЙ ОБЛАСТІ

Віра БУРДЯК, Буковинський політологічний центр, м.Чернівці

Кожного разу з проголошенням початку виборчої кампанії в Україну приходить час справжніх ілюзій. За словами І.Буркута, „щедрі обіцянки лунають з уст тих, хто хоче прийти до влади, отримати омріяний депутатський мандат, що на декілька років дає людині право недоторканості. Щедро лунають слова про чесність, порядність, верховенство права тощо і найрідше слова про чесність говорять люди чесні, а про порядність – порядні. Для них це і так зрозуміло” [1]. Із запровадженням пропорційної виборчої системи на виборах 2006 р., у депутати йшли вже не поодинці, а цілими партіями. Кожна з них прагнула здобути підтримку виборців, щоб провести своїх людей до Верховної, обласних, і всіх інших рад. Вважалось, що та партія, яка набрала найбільше місць у парламенті, формуватиме новий уряд, але в Україні, на відміну від світової практики, існує своє розуміння пропорційної системи та формування уряду, тому і через два місяці після виборів ця кампанія ще не завершилась. На обласному рівні у Чернівецькій області перемогу здобув Блок Ю.Тимошенко і, відповідно, посаду голови обласної ради зайняв представник цієї політичної сили [7].

Вже звичною тезою для політологів стала та, що демократична трансформація політичної системи України неможлива без розвитку представницької демократії, яка ґрунтується на існуванні одного з базових інститутів сучасного суспільства – політичних партій, як об’єднань громадян на основі спільності політичних інтересів і переконань. З часу своєї появи в політичному житті держав, партії зазнали значних змін, але, починаючи з ХІХ ст., коли на Заході запровадили загальне виборче право, а громадян почали активно залучати до вирішення важливих політичних проблем, вони набули тієї форми і змісту, які звично пов’язуються з сучасним розумінням партій. З минулого партії зберегли лише одну сутнісну ознаку – змагальність політичних утворень, які об’єднані навколо своїх лідерів.

Запроваджена в Україні пропорційна виборча система, яка була апробована на виборах до Верховної Ради у березні 2006 р., наділила сучасні українські політичні партії новими функціями, серед яких формування владних відносин у державі, визначення характеру і напрямів політичних процесів її розвитку, формування стратегії і тактики боротьби за владу тощо. Правовий статус українських партій, регулюється конституційними нормами або спеціальними законами, частина з яких була прийнята ще до запровадження пропорційної системи. Так, діяльність політичних партій регламентована Конституцією України, законами України „Про політичні партії в Україні”, „Про об’єднання громадян”, які були прийняті значно раніше, ніж запровадили пропорційну виборчу систему. Але, крім того, було прийнято ряд спеціальних законів для визначення участі політичних партій у виборах 2006 р. – „Про вибори народних депутатів України”, „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, „Про вибори Президента України”. Вважаємо, що пропорційна виборча система значно актуалізувала функціональні характеристики політичних партій України і, повинна була б, як мінімум, спонукати до пошуку формування нових стратегічних підходів до виборів та здобуття бажаних мандатів у парламенті.

А.Романюк та Ю.Шведа, відзначаючи позитиви пропорційної системи, відносять до них наступне: забезпечення справедливого представництва, коли частка голосів, отриманих партією під час виборів, максимально повно корелюється з часткою належних цій партії депутатських мандатів у парламенті; сприяє кращій інституціалізації, артикуляції та представництву групових інтересів у суспільстві; забезпечення значно кращого представництва жінок у національних парламентах порівняно з системою більшості та двотуровим голосуванням; зняття потреби додаткових виборів, які варто проводити у межах мажоритарної виборчої системи у разі вибування дійсного депутата, місце якого займає наступний за списком кандидат, що здешевлює вибори [5, с.152]. Вони вказують на позитивні характеристики, які дають зарубіжні вчені, щодо пропорційної виборчої системи. Зокрема, за словами Дж.Сарторі пропорційне представництво „стало найкориснішим і необхідним засобом для прогресивної інтеграції антисистемних, зовнішньо створених партій (головним чином соціалістичних і католицьких) у ліберально-демократичну структуру [2, с.58]. На думку, А.Лійпхарта, пропорційна система сприяє формуванню консенсусної демократії у суспільствах, де її застосовують [3, с.23-30].

До негативних наслідків пропорційної виборчої системи більшість вчених відносить насамперед відомий закон М.Дюверже, за яким ця виборча система підтримує і заохочує розвиток багатопартійності в країні, а відповідно, входження до парламенту зазвичай 5-7 партій, що вимагає утворення коаліційних урядів, які вважаються потенційно більш нестабільними в порівнянні з однопартійними урядами більшості [5, с.153].

Погоджуючись з оцінкою вчених щодо пропорційної системи виборів, зупинемось детальніше на формуванні стратегії і тактики партій у боротьбі за владу – проблемі, що виникла відразу ж, як для участі у виборчих перегонах в Україні подали документи 53 політичні партії та виборчі блоки. Суб’єктами виборчого процесу було зареєстровано, як відомо, 45 партій і блоків. Участь у виборах брали 51 партія, об’єднані у 17 блоків, 28 партій ішли на вибори самостійно [2, с.5]. Перемогу на виборах до Верховної Ради здобули 3 партії та 2 блоки (Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Блок „Наша Україна”, Соціалістична партія України, Комуністична партія України), тобто лише вони змогли подолати 3% виборчий бар’єр [5, с.14]. За результатами виборів по Чернівецькій області цю межу подолали лише 4 суб’єкти політичного процесу (Партія регіонів – 12,72%, Блок Юлії Тимошенко – 30,34%, Блок „Наша Україна” – 27,04% та Соціалістична партія України – 4,48%). Зазвичай при такій кількості партій та блоків, щоб здобути перемогу, необхідно було провести серйозну підготовку і мобілізувати всі зусилля на вироблення нової виборчої стратегії. Пригадаємо, що політична стратегія і тактика, яка невід’ємна від стратегії, – основна лінія політичної діяльності та методів її здійснення, що визначається в програмах та інших документах партій, державних і суспільних утворень та рухів [3, с.14]. Для політичної стратегії характерне чітке визначення головного напряму боротьби, засобів і шляхів, які ведуть до поставлених цілей; продумана концепція співвідношення у просторі і часі сил і засобів, які мають організовані суб’єкти політики; визначення основних етапів досягнення головних цілей, усвідомлення специфіки кожного етапу, його переваг і недоліків. До основних типів стратегій виборчих кампаній, звичних для електоральної практики, зокрема на пострадянському просторі, В.А.Полторак і О.В.Петров відносять наступні: лідерську, програмну, апаратну, проблемну, соціально-економічну, рекламну, адресну чи диференційовану стратегії [6, с.75-79].

Кожна з них використовувалась на виборах 2006 р. з більшим чи меншим успіхом. Так, програмна стратегія передбачала, що кожний виборець ознайомиться з програмними документами всіх партій і віддасть на цій підставі свій голос за ту, яка найбільше відповідає його уподобанням. Практично ж виборці не завдають собі клопотів з читанням цих програм, хіба що знають месидж певної партії та кілька гасел, що коротко відображають змістову суть програми партії. Проблемна стратегія теж не мала великого успіху на останніх парламентських виборах в Україні. Суть її полягає в акцентуванні кількох найважливіших для виборців проблем, які кандидат чи партія обіцяють виконати. Аналіз програм провідних партій свідчить, що здебільшого вони висувають майже однакові проблеми, а підходи до їх вирішення також дуже подібні, оскільки в сучасних умовах важко запропонувати нові, ефективні способи розв’язання нагальних проблем (див. таблицю 1). Підтвердженням нашої думки може слугувати також приклад з Партією зелених, що ще в кінці 90-х рр. ХХ ст. користувалась певною підтримкою виборців і хоч стан довкілля в Україні не покращився та продовжує турбувати всіх громадян, проте рейтинг цієї партії знизився вже на виборах 2002 р. і така ж тенденція залишилась на виборах 2006 р., оскільки партія не змогла запропонувати ніяких нових підходів до покращення екологічної ситуації в державі.

Таблиця 1.

Пріоритети виборчих програм політичних партій та блоків

	Партія Регіонів	Блок „Наша Україна”	Блок Юлії Тимошенко	Соціалістична партія України	Комуністична партія України
Проблема енергозабезпечення	–	–	а	а	–
Структурна перебудова економіки	–	–	–	–	–
Реформування житлово-комунального господарства	–	–	–	–	а
Збереження і розвиток наукового потенціалу	а	–	а	–	а
Підвищення соціальних стандартів життя	а	п	п	в	п
Покращення здоров’я нації та протидія епідеміологічній ситуації	–	–	п	–	п
Демократизація суспільства	в	–	–	–	–
Розвиток інноваційної економіки	в	–	п	–	–
Підвищення рівня освіти	–	–	в	–	–
Розвиток малого та середнього бізнесу	в	п	п	–	–
Боротьба проти корупції	–	в	в	а	а
Залучення іноземних інвестицій	–	п	–	–	–
Реформування судової гілки влади	а	п	п	а	–

Примітки: П – проблема займає одне з пріоритетних місць у виборчій програмі (понад 250 друкованих знаків); В – проблему висвітлено (від 100 до 250 друкованих знаків); А – проблему артикульовано (менше 100 друкованих знаків).

Джерело: Матеріал підготовлено в рамках проекту Українського незалежного центру політичних досліджень „Суспільство та формування політики: пріоритети розвитку та політична відповідальність” за підтримки Мережі громадянської дії в Україні Інституту сталих спільнот (ISC/UCAN) (www.ucan-isc.org.ua).

Наступну – соціально-економічну стратегію організації виборчої кампанії, що спрямовується винятково на економічні інтереси різних груп виборців, як свідчать дані з таблиці 1, не задіяла жодна з тих партій, які пройшли до Верховної Ради у 2006 р. Тож, одна з ключових моделей поведінки виборців (раціональний вибір) – модель економічного голосування швидше всього не використовувалась. Безумовно, її використовували партії, які за означенням розраховували на певні групи виборців: Партія промисловців і підприємців України, Партія „Трудова Україна”, Селянська партія України, Блок Наталії Вітренко „Народна опозиція”, але ми ведемо мову про ті партії, які виграли вибори.

Водночас така стратегія як рекламна, сповна використовувалась кожною партією в більшій чи меншій мірі, в залежності від фінансових та інших (наприклад, адміністративних) можливостей партії (блоку). Так, виконком Чернівецької міської ради затвердив перелік місць, що відводяться для встановлення агітаційних наметів з проведення передвиборної агітації на майбутніх виборах народних депутатів України, депутатів місцевих рад та Чернівецького міського голови. Для розміщення агітаційних наметів у Чернівцях було відведено всього 34 місця на чотирьох центральних площах, перехрестях основних автомагістралей, зупинках громадського транспорту, біля ринків, торгових центрів, вокзалів та лікарень. Політичним партіям та блокам, які бажали розмістити агітаційні намети, було рекомендовано подати звернення до міської ради про кількість наметів, а також укласти угоди з власниками або користувачами земельних ділянок на щомісячну плату за тимчасове користування та утримання місць, на яких планується розміщення агітаційних наметів. Якщо проаналізувати хід рекламних кампаній всіх партій та блоків, репрезентованих на теренах Чернівецької області, то безперечним лідером тут був БЮТ. Саме він розмістив найбільше агітаційних наметів – 14; розповсюдив понад 25000 календарів з зображенням лідера блоку; понад 100000 газет „Вечірні Вісті”, „Свобода”, „Самостійна Україна”; листівки та наліпки з символікою блоку. Агітаційна та пропагандистська робота проводилась у більшості населених пунктів області. Було забезпечено присутність інформації про БЮТ на інформаційних стендах та створено ефект присутності по всій області. Активісти блоку проводили багато зустрічей, на яких виборці проявляли певний інтерес до представників БЮТ та мали змогу задавати будь-які питання. Подібних за змістом і формою зустрічей не проводили представники жодної з інших політичних сил. На Буковині постійно діяли громадські приймальні БЮТ, які рекламували свою мету – втілення програми „Справедлива пенсія”. Керівник обласної приймальні В.Топало заявив, що ”будь-яка особа перед пенсійного чи пенсійного віку має право звернутися до відділу пенсійного фонду і отримати копії документів, з цими документами люди звертаються до приймалень БЮТ, де наші юристи, ретельно вивчивши їх, роблять розрахунок реального розміру пенсійних виплат, на які має право громадянин”. На загал такі консультації були надані понад 5 тис. громадян і в багатьох випадках юристи громадських приймалень БЮТ доводили, що реальний розмір їх пенсій може бути вищим від нарахованого державою. Така широкомасштабна рекламна кампанія обласного штабу БЮТ дала досить відчутні результати.

Подібні приклади впровадження рекламної стратегії можна навести й стосовно інших партій. Однак висновок один: щоб зібрати голоси потенційних виборців, партія чи блок повинні не лише постійно себе рекламувати, зробити її знаною і пізнаваною серед інших партій, але й намагатись проводити рекламну кампанію на нових засадах, відмінних від діяльності в цьому контексті інших партій, зацікавити виборців та довести, що саме дана політична сила здатна внести новий імпульс у політичне життя країни.

За мажоритарної чи змішаної виборчої системи партії майже не замислювались над проблемою виборчих стратегій, адже, по-перше, партія чи блок могли подолати виборчий бар’єр і ввійти до Верховної Ради набравши необхідну кількість депутатів за рахунок мажоритарників (наприклад – блок „За єдину Україну”); по-друге, партії вже звикли до використання лише звичної – однієї з багатьох виборчих стратегій – лідерської (наприклад – блок В.Ющенка „Наша Україна”). Очевидно цей стереотип спрацював у багатьох партій і на виборах 2006 р., оскільки з початком кампанії розпочалось гарячкове створення так званих іменних блоків. Серед тих, що набрали певні відсотки голосів в області на останніх виборах, вкажемо наступні: БЮТ – 30, 34%, Блок „Наша Україна” (що зазвичай у виборців асоціювався з Віктором Ющенком) – 27,04%, Блок Наталії Вітренко – 1,11%, Народний блок Литвина – 2,57%, Український блок Костенка і Плюща – 1,28% [4, с.14]. До тих, що не подолали виборчий поріг варто віднести Блок Юрія Кармазина, Блок В’ячеслава Чорновола, Виборчий блок Євгена Марчука – „Єдність”, Блок Лазаренка тощо. Така ситуація свідчить, що багато політичних сил цілеспрямовано пішли на об’єднання з малочисельними чи маловідомими силами для того, щоб сформувати виборчі блоки, оскільки добре усвідомлювали, що політика в Україні – досить персоніфікована.

Використання лідерської стратегії дає змогу виборцям створити певне уявлення про кандидата, його політичні, ділові, особистісні якості, якими володіє чи ні конкретний політик – лідер певної політичної сили. Серед переваг даної стратегії насамперед слід вказати те, що вона дає можливість донести майже до кожного виборця імідж конкретного кандидата, спонукає до порівняння лідерів різних партій, за розрекламованими позитивними / негативними якостями. Швидко змінюючи імідж лідера, можна щораз до нього додавати нові ідеї, гасла тощо, знову і знову привертаючи у такий спосіб увагу до всієї політичної сили. Однак варто зауважити, що ця стратегія, як зрештою і кожна, має свої особливості. Лідер, який очолює політичну силу, що використовує дану стратегію, повинен володіти певною харизмою, що позитивно сприймається виборцями. В протилежному випадку успіху не буде. Скажімо, Н.Вітренко також має певну харизму, але більшість електорату сприймає її негативно і ніяка стратегія не допомагає їй подолати бажаний 3% бар’єр та повернути депутатський мандат. Тож, від іміджу лідера при використанні даної стратегії значною мірою залежить виборчий успіх політичної сили.

Дієвість лідерської стратегії в сучасній Україні підтверджує ще й такий приклад. Створена О.Зінченком Партія патріотичних сил України набрала на Буковині та й в загальнодержавному масштабі менше 1% голосів. Водночас під час соціологічних досліджень, які тричі проводились групою соціологів Буковинського політологічного центру з початку виборчої кампанії, за лідера ППСУ мали наміри голосувати 37,50% респондентів, що підтримували парію ВІЧЕ, 10,26% респондентів, що ідентифікували себе з Партією Регіонів України, 6,06% – з Народним блоком Литвина, 50,00% тих, хто збирався голосувати за Партію національно-економічного розвитку України. Тобто, створена напередодні виборчої кампанії, партія була мало відомою серед населення і респонденти не ідентифікували О.Зінченка із політичною партією, в якій він був лідером загальнонаціонального рівня. Цілком ймовірно, коли б О.Зінченко не знехтував найпоширенішою в Україні лідерською стратегією або стратегією ідеального кандидата, як її ще називають під час індивідуальних виборів, і додав до назви партії своє ім’я, результат міг би бути значно оптимістичнішим, принаймні, на Буковині.

Підводячи підсумок, зазначимо, що виборча кампанія 2006 р., яка вперше в Україні проводилась за пропорційною системою, не мала значного впливу на трансформацію партійної системи, структурування українського суспільства в період демократизації. Очевидно, що й такі очікування були б марними, адже це перша спроба на шляху до консолідації демократії. Проте, як і кожна спроба, вона також спонукає до певних роздумів над отриманим досвідом. На нашу думку, партії – і ті, що пройшли до парламенту і ті, що залишились за його межами, повинні вже відтепер, задумуватись над тим, що вони зможуть запропонувати виборцям на наступних виборах, тобто своєю позитивною діяльністю заздалегідь починати підготовку до майбутніх виборів. Бажано завчасно визначитись з певною стратегією чи взяти на озброєння декілька стратегій, розробити тактичні заходи, які допоможуть найкраще репрезентувати партію серед потенційних виборців. І насамкінець, але не в останню чергу, чітко орієнтуватись у політичних процесах, які відбуваються в Україні, світі під час проведення виборчих кампаній та в їх руслі вибудовувати свою стратегію і тактику боротьби.

Література:

1. Буркут І. Ілюзіон // Час. – 2005. – 8 грудня.

2. Давидович Я. Виступ на засіданні Центральної виборчої комісії при встановленні результатів виборів народних депутатів України 10 квітня 2006 року // Вибори та демократія. – 2006. – № 1. – С.5-16.

3. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посібник для студентів вищ. навч. закладів. – К.: Генеза, 1997. – 400 с.

4. Полторак В.А., Петров О.В. Избирательные кампании: научный поход к организации. – К.: Знания Украины, 2004.

5. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. – Львів: ЦПД – „Астролябія”, 2005. – С.152.

6. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія. Дослідження структур, мотивів і результатів. – К., 2001. – 211 с.

7. Сулима С. Голова, який зумів об’єднати всіх // Свобода слова. – 2006. – 1 червня.

8. Lijphart A. Democracies: patterns of majoritarian and consensus government in twenty-one countries. – New Haven; London: Yale Univ. Press, 1984. – 229 p.

Опубліковано у:

Формування органів влади як результат виборчого процесу 2006: Матеріали міжрегіональної науково-практичної конференції, Львів, 17 червня 2006 року / Укл.А.Романюк, Л.Скочиляс. – Львів: ЦПД ЛНУ ім.І.Франка, 2006. - С.90-97.

Мебель: изготовление мебели на заказ москва - omiscom.ru www.domania.ru/secondary/rent Если вам требуется продвижение сайтов Москва обращайтесь в нашу компанию!