ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ
Функціонування політичної системи суспільства залежить від інформації, яка надходить. При цьому її складовими виступають знання й ідеї, нові гіпотези і теорії, різноманітні правила та уявлення, навіть ірраціональні елементи – міфи, вірування тощо. Вона стала "основним ресурсом людства, базою соціального і технічного розвитку” [7, с. 71]. Дослідники сучасності вказують на те, що "домінантним фактором сучасного етапу розвитку цивілізації є феномен, який можна визначити як "інформаційну революцію, яка є результатом процесів, що розвиваються паралельно протягом усієї історії людства: процесу постійного збільшення ролі й обсягу інформації, необхідної для забезпечення життєдіяльності людського суспільства і процесу розвитку й удосконалення технологій накопичення і поширення інформації" [2, с. 9].
Однак дискусії з проблем інформації тривають багато років, їм присвячено чимало наукових праць як закордонних (К. Шенон, Н. Вінер, У. Ешбі, Н. Луман, А. Моль, А. Ракітов, М. Грачев та ін.) так і українських авторів (В. Бебик, О. Зернецька, В. Іванов, О. Соснін, В. Різун та ін.). Проте до сьогодні немає одностайності ні в розумінні феномена інформація, ні тим більше у визначенні поняття “політична інформація”.
У політиці не вся інформація рівноцінна для людей. Зокрема, вживання поняття політичної інформації передбачає використання даних, що "вибираються ними з потоку різноманітних інформацій для підготовки і прийняття необхідних рішень у сфері державної влади або виконання функцій, а також здійснення супутніх дій” [12, с. 277]. У цьому розумінні інформація виступає як “передумова дій будь-якого політичного суб’єкта і одночасно як його найважливіший ресурс, що дозволяє ефективно взаємодіяти в політичній сфері заради досягнення певних цілей” [11, с. 278]. У результаті наявності або відсутності належної інформації суб’єкт може знайти або втратити владу, можливості впливу, реалізації своїх інтересів у політичній сфері. Таким чином, метою нашого дослідження є характеристика терміна "політична інформація", адже належне її одержання стає специфічною метою будь-яких суб’єктів, що діють у політиці й зацікавлені у впливі на владу.
У Законі України "Про інформацію" від 6.04.2000 р. зазначено, що під "інформацією слід розуміти документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі" [6].
На нашу думку, щоб з'ясувати суть феномена "політична інформація", необхідно розглянути різноманітні підходи до його визначення. При цьому варто наголосити, що суттєвий вклад у розробку уявлень про природу інформації та інформаційного процесу внесло багато науковців, зокрема, К.Шенон, Н.Вінер, У. Росс Ешбі та інші, які немовби доповнювали один одного.
Адже інформація (від лат. information - роз'яснення, виклад) - "одна з трьох основних (поряд з матерією та енергією) субстанцій, що утворюють природний світ, у якому живе людина. Головною характеристикою інформації є те, що по-перше, на емпіричному рівні, вона розглядається не взагалі, а тільки стосовно певної системи (наприклад, людини або окремого суспільства). По-друге, інформація - це те, що змінює систему. У широкому розумінні інформація - це все те, що трансформує. У вузькому - це те, що трансформує інфологічну підсистему системи. Інфологічна система складається із знань, ідей, уявлень, фантазій, правил дій, вірувань, сподівань тощо і включає тезаурус - систему знань як єдине місце прийому і накопичення інформації. Але в інфологічній системі є багато елементів, що не входять до тезаурусу. Поведінка людини, її жести, міміка можуть нести інформацію для того, хто її розуміє. Подібна інформація (т.зв. невербальна) дуже важлива для політичних діячів, які повсякчас мають справу з іншими людьми" [13, с. 241]. Інше довідкове видання виводить походження слова інформація від французького informo - надаю форму, створюю уявлення про щось, зображаю і засвідчує два значення цієї лексеми: - 1)повідомлення про які-небудь події, чиюсь діяльність тощо; відомості, що є об'єктом зберігання, накопичення, переробки і передавання; 2) у математиці, кібернетиці - кількісна міра усунення невизначеності (ентропії), міра організації систем" [14, с. 481].
У розумінні У. Росс Ешбі інформаційний процес - це закон необхідного різноманіття: “Лише різноманіття може знищити різноманіття”. Науковець наголошує: “Теорія інформації характеризується по суті тим, що вона завжди має справу із деякою множинністю можливостей” [8, с. 46]. Німецький дослідник Н. Луман, розкриваючи зміст інформації, поглиблює цю думку та інтерпретує інформацію як "відмінність, яка породжує відмінність" [10].
На нашу думку, першою відмінністю є те, що той, хто повідомляє, із всього масиву надсилає лише те, що можна повідомити. Той, хто приймає повідомлення, вибирає з нього інформацію, немов би із деякого медіума, виділяючи в ньому далеко не все, про що прагне повідомити його співрозмовник (інша відмінність). Інформація - це те, що змінює комунікацію, вводить або вимагає приєднання наступної. "Якщо пропонують купити товар, із того, що мені говорять (про що інформують), я вибираю те, що мені потрібно, відсортовую зайве, вибираю інформацію про властивості товару, яка і веде за собою наступну комунікацію (купівлю і плату)" [10].
Із зазначеного випливає, що термін "інформація" можна охарактеризувати як категорію, яка визначає зміст комунікації. Такої ж думки дотримується й російський професор М. Грачев [3, с. 26]. При цьому інформація, яка надходить до об'єкта, "вхідна" інформація, складає зміст повідомлення, а семантично значима інформація, яка змінює стан об'єкта, - зміст відображення даного повідомлення, або відповідно, зміст відображення об'єктом "вхідної" інформації. Тому уточнення категорії "інформація" і "комунікація" через категорію "відображення" не суперечить вінерівському задуму кібернетики як теорії "управління і комунікації". Проблема полягає в тому, що інформація у повідомленні сама по собі, ще не міститься. Інформація, що міститься у повідомленні, є похідною конструкцією – результатом комунікації.
Необхідно додати, що існує три основні типи повідомлень: спонукальні (накази, переконання), інформативні (реальні або вигадані відомості), фактичні (дані, пов’язані зі встановленням та підтриманням контакту між суб’єктами політики).
Із цього приводу ми звертаємося до праць Н. Лумана, який наголошує на тому, що не можна плутати носіїв (комп'ютер, дискету, документ, книгу, запис), які містять потенційну інформацію, і саму інформацію, яка ніде не зберігається, а являє собою актуалізуюче – моментально і лише "один раз" – відмінність у повідомленні, його диференціацією на те, що залишається індиферентним, і те, що вимагає продовження (зміни) системи комунікації. Саме ж повідомлення виступає "носієм", контейнером потенційної інформації; мова, касета, жорсткий диск комп'ютера – усе це функціональні еквіваленти повідомлення. Адже не випадково класик стверджував, що "комунікація здійснюється у тому випадку, якщо здійснюється розмежування: із повідомлення виділяється інформація. Усвідомлення цієї відмінності (і одночасно єдності) повідомлення та інформації, які являють собою розуміння" [10]. Розуміння у комунікації, згідно Н. Лумана, є "усвідомлення" між повідомленнями (зовнішньою стороною форми) і тим, що із них відібрано (інформацією – внутрішньою стороною форми). І це невипадково, адже на процес комунікації впливають "шуми".
Певний вклад у процес дослідження проблем інформації зробили й українські науковці. Так, наприклад, український професор В. Іванов, досліджуючи питання інформації, зосередив увагу на атрибутивному аспекті (інформацію розглядають як об’єктивну властивість усіх матеріальних об’єктів – атрибут матерії) і функціональному (його прихильники стверджують, що інформація є умовою і результатом спрямованої активності й тому вона виникає тільки на соціально-свідомому рівні) [7, с. 72].
Якщо говорити про інформацію, яка обертається у суспільстві, то її поділяють на семантичну та естетичну. Семантичною є “інформація, яка підлягає універсальній логіці, має структуру, допускає точне уявлення, яку можна перекласти на інші мови”. Естетична – це “інформація, яку не можна перекласти, яка належить не до універсального набору символів, а тільки до набору знань, спільних для сприймача та передавача; вона теоретично не перекладається на іншу “мову” чи у систему логічних символів тому, що іншої такої мови для передачі цієї інформації просто не існує” [11, с. 203].
Залежно від конкретної ситуації далеко не вся політична інформація є семантично значимою для конкретного суб'єкта політики: так як, наприклад, повідомлення про державний переворот у будь-якій із країн "третього світу" не вплине на політичні сили у процесі виборчої кампанії на виборах регіональних представників органів влади… У той же час елементом політично значимої інформації може стати зміст повідомлення про події з іншої сфери суспільного життя, яке торкається інтересів будь-якого політичного суб'єкта. Це можуть бути дані про факти зі сфери економіки, науки, мистецтва і культури, і навіть інформація технічного плану, як, наприклад, характеристики розроблюваної у США національної системи протиракетної оборони, які представляють безсумнівний інтерес для спецслужб багатьох держав. Відповідно, "інформація про будь-яку суспільну проблему може стати політично значимою, якщо її пов'язують із питаннями влади або владних відносин" [3, с. 28].
Тому не випадково сьогодні інформацію розглядають як специфічну форму влади та її ключовий засіб. “Влада інформації, – пише Ж.-Л. Шрейбер, – єдина влада, яка безперервно зростає як завдяки розвитку техніки, так і тому, що вона, інформація, стала тим пропускним пунктом, якого ніхто не може уникнути” [15, с. 125]. При цьому, Е. Тоффлер зазначає, що “знання – найдемократичніше джерело влади. Це робить його постійною загрозою влади могутніх, навіть якщо вони використовують його для укріплення власної могутності. Це також пояснює, чому кожний, хто наділений владою, – від сімейного патріарха до президента компанії або прем’єр-міністра країни – хоче контролювати кількість, якість і розподіл знань всередині своїх володінь… Контроль за знаннями – ось суть майбутньої світової битви за владу у всіх інститутах людства” [18, с. 42]. Варто зазначити, що під інформаційною владою розуміють здатність власників інформації шляхом її отримання, відбору, трактування та розповсюдження впливати на формування суспільної свідомості, спонукати суб’єктів політики до дій у заданому напрямі. Отже, сьогодні знання виступають важливим елементом політичної інформації. Однак, на нашу думку, слід наголосити, на відмінності "знань" від "інформації – отриманої або набутої шляхом інформування. Наприклад, розрізняють знання, повідомлені іншим людям або здобуті в результаті дослідження, вивчення або навчання; знання про якісь події або ситуації; факти або цифри, готові для передачі або використання, на відміну від тих, які ввійшли у сферу знань, уже отримали організаційне оформлення" [5, с. 11].
Тому починаючи з 1965 р. (дата виходу книги Д.Белла), з'являється багато робіт, присвячених осмисленню історичної межі, на якій базується суспільство. У 1966 році в Японії у доповіді групи з наукових, технічних і економічних досліджень, уперше було використано термін "інформаційне суспільство", що будується на "генеруванні, обробці та передачі інформації, що стала фундаментальним джерелом функціонування влади" [9, с. 42-43]. Адже у результаті наявності або відсутності належної інформації суб’єкт може знайти або втратити владу, можливості впливу, реалізації своїх інтересів у політичній сфері. Таким чином, одержання належної інформації стає специфічною метою будь-яких суб’єктів, що діють у політиці й зацікавлені у впливі на владу.
Наприклад, розглядаючи політичну діяльність з інформаційно-комунікативного погляду, стосунки між політичними акторами в процесі їхньої боротьби за завоювання, утримання та використання влади, незалежно від того, який би вони характер не приймали, не можуть виявлятися по-іншому, як у формі інформаційного обміну, тобто комунікації, яка передбачає передачу від актора до актора тих чи інших смислових значень за допомогою мови, зображення, жестів, виразу обличчя та інших символічних форм, які сприймаються різними органами чуття. Таким чином, виникає можливість стверджувати, що політична діяльність має свій "комунікаційний вимір", або – більш точно – політична комунікація як особливий вид комунікації, який представляє собою інформаційний вплив політичних акторів один на одного та соціальне довкілля (суспільство), є атрибутом, невід'ємною частиною політичної діяльності, без якої остання не може існувати і мислитись.
При цьому слід враховувати зворотній зв'язок між ними, інформаційний вплив політичних акторів один на одного і на навколишнє соціальне середовище. Адже "механізми зворотнього зв'язку в основному сприяють цілісній дії системи незалежно від навантаження. ... Якщо навантаження буде завелике, або зворотній зв'язок, також буде надмірний, то механізми зворотнього зв'язку будуть, швидше, дестабілізувати дію системи, ніж стабілізувати її. Така система почне здійснювати некеровані коливання до тих пір, поки не зруйнується, або, не зміняться основні закони її дії" [1, с. 127].
Із зазначеного випливає, що "істотною стороною політико-комунікаційних процесів є передача, переміщення, обіг семантично значимої у політичному контексті інформації – тих даних, які у процесі конкретної суспільно-практичної діяльності обмінюються (збираються, зберігаються, переробляються, поширюються і використовуються) "джерела" і "споживачі" – взаємодіючі в суспільстві індивіди, спільноти, інститути" [4, с. 73]. Зокрема, варто підкреслити важливість таких категорій як "політична інформація" та "політично значима інформація", тобто така, яка у певній ситуації набуває семантичного значення. Так, поняття "політична інформація" співвідноситься зі змістом повідомлень про явища, факти, що відбуваються в політичній сфері суспільства. Обсяг іншого поняття ("політично значима інформація") охоплює зміст усієї сукупності повідомлень, які змінюють стан політичних акторів у процесі їх суспільно-практичної діяльності, скерованої на завоювання, втримання чи використання влади.
Інформація є механізмом, що забезпечує цілеспрямовані дії суб’єктів, а її нагромадження дозволяє здійснювати корекцію їхньої поведінки та інститутів влади. Тому варто погодитися з українським науковцем О. Сосніним, який зазначає, що інформаційні ресурси та інформаційна інфраструктура в сучасних умовах стають ареною міжнародної боротьби за світове лідерство, за досягнення певних стратегічних і тактичних політичних цілей. А володіння інформацією, належне інформаційне забезпечення органів державного управління є основою успішної боротьби із сучасним тероризмом. Адже інформація “не знаходячи виходу в практичних діях людей, підточує підстави їхнього політичного статусу, підриває відповідні традиції” [16, с. 78].
Політична інформація – це також з’ясування і відповідне ранжування думок та вимог населення щодо якостей майбутнього політика, з яким вони мають намір реалізувати свої інтереси. Це пов’язують із виборчим процесом, за що саме електорат (виборці) хотіли б віддати свої голоси: за людину з професійними навичками управління, високими моральними якостями, за досвідченого політика чи за новачка, що пов’язаний давніми зобов’язаннями і колом політичних «друзів», і т.д.).
Сприймаючи по різному інформацію особа (людина) по-своєму інтерпретує її зміст (на основі певних правил, звичок, способів сприйняття (кодів), нарешті навіть залежно від свого конкретного статусу). При цьому в процесі обміну інформацією принципового значення набуває здатність суб’єкта осмислено сприймати повідомлення. Аспект суб’єктивного сприйняття, тлумачення і засвоєння інформації показує, що не будь-яка інформація може створити відповідну комунікацію між політичними суб’єктами. Наприклад, діяльність політично неприйнятних для людей ЗМІ призводить не до налагодження, а до руйнування спілкування і контактів з ними.
А саме комунікативні аспекти інформаційних зв’язків показують, що обмін повідомленнями – не безликий технічний процес, що може ігнорувати особливості реципієнтів як реальних учасників політичних відносин. На практиці, наприклад, багато рішень навіть на верхівках державної влади можна приймати не відповідно до, а всупереч одержуваній інформації. Тому отримана інформація є лише передумовою, а не фактором політичних дій.
Можна стверджувати, що з погляду використання (споживання) й обміну різноманітної інформації у сфері публічної влади всі інститути і механізми влади є не чим іншим, як засобами переробки інформаційних потоків і відносно самостійними структурами на інформаційному ринку. Наприклад, за даними соціологічного опитування 2006 р., більшість громадян України читають міські (29,2), обласні (28,6), районні (20,9) газети, тоді як "Голос України" (4,1), "Урядовий кур'єр" (2,8) "Сільські вісті" (8,7), "Аргументы и факты" (15,9), "Дзеркало тижня" (1,5), "Бульвар" (6,9), "Комсомольская правда" (4,6) [19, с. 549]. При цьому, як твердять соціологи, "жителі міст також значно частіше – більш як удвічі – читають зарубіжні (російські) газети. Загалом варто зазначити, що частка читачів зарубіжної преси в Україні є вельми значною. За результатами дослідження важко визначити, якою мірою читання газет для жителів України є простим відпочинком, джерелом інформації чи чимось іншим, тому вважатимемо, що вони виконують одночасно ці функції. Це своєю чергою означає, що національні ЗМІ: а) не зайняли усі можливі ніші за характером інформації; б) подають недостатню кількість інформації про події у світі. Загальний висновок полягає в тому, що національні ЗМІ поки що значною мірою програють конкурентну боротьбу за читача. Не слід виключати, що частина респондентів читає російську пресу, так би мовити, за інерцією, але навряд чи можна вважати, що вони становлять більшість серед опитаних" [19, с. 81-82].
На наш погляд, варто зазначити, що ефективність діяльності суб'єктів комунікації безпосередньо залежить від їхніх здібностей до упорядкування інформації й налагодження осмислених контактів з іншими суб’єктами. У той же час і самі політичні суб’єкти змінюють свій вигляд, з’являючись як різноманітні носії інформації: комунікаторів (тих, хто відправляє інформацію), комунікантів (тих, хто переробляє та інтерпретує інформацію), реципієнтів (тих, хто одержує інформацію), інформаційних еліт (дейтократії), технобюрократії (службовців, що контролюють службову інформацію) і т.д. При цьому слід пам'ятати, що інфократична еліта (влада власників інформації, панівної політичної еліти, яка формує "глобальну інформаційну культуру") використовує інтелектуальну власність як товар та породжує жорстку конкуренцію в боротьбі за контроль над знаннями, інформацією, інтелектуальними ресурсами. Інфократія в сучасному суспільстві є вже частиною політичної системи, вона здійснює ідеологічний інформаційний тиск на масову свідомість. Завдяки специфічно поданій політичній інформації можна усунути політичного опонента, дискредитувати його політичний імідж і репутацію.
Отже, політична інформація – це множинність (різноманіття) повідомлень, які політичні суб'єкти отримують у процесі політичної діяльності, а суспільство накопичує у процесі свого політичного життя (на певному проміжку часу і з певною метою (наприклад, інформаційною, чи для прийняття певного політичного рішення)). Інформація за своїм обсягом і важливістю є продуктом, який можна порівняти з усіма іншими продуктами нашої цивілізації. Від її запасів (досвід людства – знання, вміння, навички, винаходи; духовне надбання – культура, мистецтво, традиції і т.д.) та їх впорядкування залежить і спосіб розв’язання тієї чи іншої проблеми (О.А.). Тому, на нашу думку, достатньо аргументованим є твердження Ю. Черняка, що “правомірно користуватися поняттям інформації тільки тоді, коли маємо справу з системою: крім того, інформація є невід’ємною частиною цієї системи” [20, с. 21].
В Україні хоча й створено певне підгрунтя законодавчого і нормативного забезпечення розвитку інформаційно-комунікативних технологій, однак, на жаль, ще не має "цілковитого уявлення про чіткі, законодавчо узгоджені поняття в цій сфері" [17, с. 34]. При цьому не слід забувати, що загроза міститься не в інформації, а у відносинах між соціальними суб'єктами щодо власності на інформацію, монополії на неї. В Указі Президента України "Про Стратегію національної безпеки України" від 12 лютого 2007 р. № 105/2007 звернено увагу на "негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванню суспільних цінностей і національної ідентичності" і "потребує нового імпульсу вдосконалення системи взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства. Тому важливим сьогодні є процес контролю громадськості за діяльністю засобів масової інформації та створення незалежного громадського теле- та радіомовлення. А для цього законодавчій та виконавчій гілкам влади потрібно усвідомити проблеми цілісності національного інформаційного простору, захисту в ньому саме національних інтересів, що не заперечують процесу інтеграції та послідовного входження до європейської та глобальної інформаційної структури.
Література