Зміни в релігійній сфері сьогоденної України очевидні : йде процес відновлення старих і побудови нових храмів , зростає зовнішня , культова релігійність , відроджуються церковні структури , розширюється мережа релігійних громад. З початку 90-х рр. спостерігається стійка тенденція до зростання кількості релігійних об’єднань. Церкви і окремі священнослужителі проводять певну соціальну роботу , опікуються лікарнями , будинками літніх людей , дитячими будинками , школами-інтернатами та в’язницями.На думку багатьох дослідників під час колективних дій , які носять релігійний характер , відбувається відтворення релігійних почуттів , усвідомлення індивідом себе як частини єдиної спільності , закріплюється соціальна солідарність. Наприклад Е. Дюркгейм вважав , що колективні дії і ритуали є одним з центральних моментів релігії. Ритуали , культ готують людину до соціального життя, дисциплінують її , відтворюють традиції, поновлюють віру , створюють відчуття ейфорії. Тому культові механізми особливо значущі під час найважливіших , кризових , перехідних подій у житті суспільства і людини. Вони протистоять руйнуванню , збільшують сили людини й суспільства. Масові релігійні дійства , подібно до інших масових заходів , сприяють появі й відтворенню солідаристських почуттів. [1;С.48]. Саме цієї солідарності бракує сьогодні українському суспільству. Разом з тим можна розглядати вплив

економічну і соціокультурну ситуацію у країні. Адже релігія завжди приваблювала і філософів і соціологів головним чином як певна важлива соціальна інституція, сила в суспільстві , причому сила дуже значна. Релігійні об’єднання (головним чином Церкви ) завжди намагалися впливати ( і впливали ) на економіку , політику, мораль , законодавство тощо. І це , до речі , є цілком природним [2;С.50].

Церква не може існувати поза суспільством. Церква є водночас соціальною інституцією , специфічною , але організацією , яка має власні прагнення та інтереси. Складається вона з людей , які мають свої переконання , свої слабкості , і до того ж є членами суспільства. І як така Церква не може не втручатися у політику й державні справи ; адже на сьогодні держава є однією з основних форм співжиття людей. Церковні структури за своєю суттю не можуть бути аполітичними. Охоплюючи велику кількість людей , вона має їх захищати. Але сьогодні здійснити повною мірою такий захист можна лише через існуючі державні і громадські структури , які є невід’ємними від політики і економіки. Як і будь-яка соціальна організація , Церква прагне захистити свої інтереси й побудувати соціальне життя на тих засадах , які вона вважає істинними. І тому природно , що Церкви в цьому плані діють як і будь-які інші громадські організації , намагаючись впливати на дії держави в бажаному для себе напрямку [3;с.50].

Створення єдиної Помісної Церкви , на думку багатьох , у тому числі і політичних діячів , стане своєрідною панацеєю , умовою національного виживання. Наскільки обгрунтовані такі висновки? Чи готові самі православні Церкви стати генератором національного відродження? І таких питань виникає багато.

Україна мала шанс проголосити автокефалію православної Церкви одразу після проголошення державного суверенітету , а згодом і незалежності - в цьому випадку інші православні церковні утворення , що діяли тут , не мали б шансів на успіх. Прикладів такого самопроголошення в давній та новітній історії православ’я більше ніж достатньо - саме вольовим рішенням світської влади свого часу постали автокефалі Болгарської, Елладської (Грецької) , Румунської та інших православних Церков. Однак влада на чолі з тодішнім президентом Л.Кравчуком проявила властиву українцям “виваженість” і втратила шанс , що й дозволило інституюватися в Україні спочатку двом , а згодом і трьом православним Церквам. [4;С.20].

Сьогоднішня ситуація в релігійній сфері ясно засвідчує , що осібне існування декількох Церков на теренах України викликає велике напруження в політичній сфері , перешкоджає національній злагоді. [5;С.485]. Однак, якщо Церква впливає на державні, політичні справи і це виявляється цілком закономірним, то зворотній вплив держави на Церкву, особливо в питаннях міжконфесійних стосунків, викликає неадекватну реакцію в релігійному середовищі.

В середовищі науковців все більшої підтримки здобуває ідея про невтручання органів державної влади і місцевого самоврядування у стосунки між Церквами. Однією з причин , котра породжує непорозуміння і, навіть, конфлікти між конфесіями, є втручання певних політичних сил, окремих владних структур у внутрішнє питання Церков, однобока їх орієнтація на ту чи іншу конфесію, недотримання закону про свободу совісті як зі сторони релігійної організацій, так і місцевих органів влади.

Соціологічні дані стверджують, що основними перешкодами, котрі дійсно перешкоджають задоволенню релігійних потреб віруючими є некомпетентні органи влади, втручання в релігійні справи політичних партій і суспільних організацій. [6;С.55]. Уже не раз зазначалось , що деякі церковні конфлікти по суті інспіруються некомпетентними діями органів влади, котрі часами демонструють свою надмірну багатоконфесійну схильність - як правило, або до православних, або до греко-католиків. В таких випадках державникам не вистачає мудрості, щоб піднятись над своїми пристрастями і стати на принципи толерантності по відношенню до всіх, без винятку, релігійних організацій, а головне - строго дотримуватись законів. Це ж торкається і певних політичних сил, котрі, керуючись благородними намірами релігійного відродження, проявляють також свою багатоконфесійну орієнтованість. Так релігійні організації поділяються на “угодні” і “неугодні” , “свої” і “чужі”. [7;С.55].

Важливе значення для подолання міжконфесійної ворожнечі в Україні матиме доконечний відхід владних структур від спроб втручання в церковні справи. Неоетатистичні прояви не можуть мати місце в державно-церковних стосунках. В релігійному мікросередовищі без втручання із зовні віруючі різних конфесій швидше доходять згоди і взаєморозуміння. Актуальною в цій ситуації є арбітражна функція держави у вирішеннях суперечностей і проведенні курсу на екуменічну співпрацю всіх Церков і релігійних організацій в Україні.

Попри всю бажаність подолання розколу й ворожого протистояння у християнському середовищі в Україні, що усвідомлюється всіма Церквами, цілком очевидно, що політичні методи розв’язання даної проблеми, а їх було вжито чимало, не дали бажаних наслідків. Навпаки, у випадках, коли зухвало відкидалися норми закону, саме ці методи погіршували ситуацію.